Реферат: Загальна характеристика і види злочинів проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку

Реферат: Загальна характеристика і види злочинів проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку

Міністерство освіти та науки України

Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили

Юридичний факультет

Кафедра історії та теорії держави і права

Реферат

з дисципліни:

«Кримінальне право України»

на тему:

«Загальна характеристика і види злочинів проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку»

Підготувала

студентка 352 групи

Шевченко С. О.

Перевірив

к. юр. наук, доцент

Сич В. О.

Миколаїв – 2008

Список умовних скорочень

Зміст

Вступ

І Поняття та загальна характеристика злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

ІІ Деякі злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

2.1      Порушення законів та звичаїв війни

2.2      Найманство: загальна характеристика злочину, передбаченого ст. 447 КК України та міжнародно-правове визначення

2.3 Екоцид. Порівняльний аналіз екоциду за нормами міжнародного кримінального права та Кримінального кодексу України

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку вперше в історії національного кримінального права виділено КК України 2001 року в окремий розділ. Це ті злочини, які світове співтовариство визнає особливо небезпечними для всього людства, оскільки вони підривають основи міжнародної безпеки, шкодять міждержавним відносинам і здатні знищити людство.

До вивчення злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку з позиції кримінального права в різний час звертались такі науковці, як: С. Аль-Захарна, М. Андрюхін, І. Блищенко, О. Бантишев, Є. Ляхов, І. Лукашук, А. Маєвська, П. Михайленко, В. Панов, В. Попович, П. Ромашкін, І. Карпець, Б. Утєвський та інші.

Метою даної роботи є аналіз злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Завдання:

1.         зробити загальну характеристику зазначених злочинів;

2.         детальний аналіз таких злочинів як найманство, порушення законів та звичаїв війни та екоцид;

3.         порівняльний аналіз норм кримінального закону України з нормами міжнародного кримінального права щодо злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

І Поняття та загальна характеристика злочинів проти миру,

безпеки людства та міжнародного правопорядку

Специфіка цих злочинів полягає в тому, що вони безпосередньо пов’язані із сучасним міжнародним кримінальним правом, за яким ці діяння також визнаються злочинами. Вироблені багаторічними зусиллями всієї прогресивної спільноти, міжнародні кримінально-правові норми встановили підстави й умови відповідальності за найнебезпечніші групи злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, незалежно від того, чи є конкретне діяння порушенням внутрішнього законодавства країни, в якій вчинено злочин, а також від місця вчинення злочину, поширення на них юрисдикції Міжнародного кримінального суду чи судів інших держав.

Тож правильна кваліфікація злочинів і з’ясування змісту відповідних статей розділу ХХ Особливої частини КК передбачають звернення до відповідних міжнародних актів. До них, зокрема, належать: Статут Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945р., яким передбачено злочини проти миру (планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни), проти людяності (жорстоке поводження з цивільним населенням, геноцид), воєнні злочини (порушення законів і звичаїв війни); Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про поводження з військовополоненими, про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях, про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали аварії на кораблі, із складу збройних сил на морі, про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. (Протокол І щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 10 червня 1977 р. і Протокол ІІ стосовно захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру від 10 червня 1977 р.); статути міжнародних кримінальних трибуналів по Югославії і Руанді; Римський статут Міжнародного кримінального суду та численні конвенції та резолюції ООН. Починаючи з 1947 року, Комісія міжнародного права ООН готує Кодекс про злочини проти миру та безпеки людства.

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку – це суспільно небезпечні діяння, що спричиняють істотну шкоду миру, безпеці людства та міжнародному правопорядку чи загрожують спричиненням такої шкоди й відповідальність за які передбачена міжнародно-правовими актами та розділом ХХ Особливої частини КК України.

Родовий об’єкт цих злочинів передбачає три окремі об’єкти:

1) мир – це становище (ситуація), що характеризується відсутністю ворожнечі, відкритих політичних суперечок між державами, війни та воєнних (збройних) конфліктів;

2) безпека людства – стан, за якого відсутня загроза війни, екологічної катастрофи, дій, наслідком яких може бути масове знищення людей, знищення умов для існування населення земної кулі тощо.

3) міжнародний правопорядок – це встановлений міжнародно-правовими нормами порядок, який забезпечує мирне співіснування народів, плідне міждержавне співробітництво та безпеку людства у планетарних масштабах.

Безпосередні об’єкти аналізованих злочинів загалом збігаються з родовими. Водночас, вони можуть мати комплексний характер (наприклад, при вчиненні найманства шкода заподіюється як миру, так і міжнародному правопорядку) чи підкреслювати специфіку суспільних відносин, яким спричиняється шкода в конкретній ситуації (наприклад, безпосереднім об’єктом піратства є безпека міжнародного судноплавства). Додатковими необхідними або факультативними безпосередніми об’єктами злочинів, які ми розглядаємо, можуть бути: життя, здоров’я, честь і гідність особи, її права та свободи, довкілля, власність, інші блага.

Оцінка деяких із розглядуваних злочинів неможлива без встановлення їхнього предмета, яким можуть бути:

 - види зброї масового знищення, заборонені до застосування міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (хімічна, біологічна, ядерна);

 - рослинний або тваринний світ, атмосфера, водні ресурси;

 - службові чи житлові приміщення осіб, які мають міжнародний захист.

Спеціальні потерпілі в злочинах, передбачених розділом ХХ Особливої частини КК України: військовополонений або представник цивільного населення, члени національної, етнічної, расової чи релігійної групи, представник іноземної держави чи інша особа, що має міжнародний захист, члени екіпажу або пасажири морського чи річкового судна та деякі інші.

З об’єктивної сторони більшість злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією складу. Тільки три з них (діяння, передбачені статтями 438, 439 і 446) – це злочини з матеріальними складами. Посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443) є злочином з усіченим складом, а тому вважається закінченим з моменту безпосереднього здійснення замаху, незалежно від настання фактичних наслідків.

Обов’язкові ознаки об’єктивної сторони деяких із цих злочинів – засоби (наприклад, засоби ведення війни, заборонені міжнародним правом, - ст. 438) або способи (наприклад, насильство – ст. 446) вчинення злочину.

Суб’єкт аналізованих злочинів – загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16 років). Відповідальність за злочин, передбачений ст. 443 КК, настає з 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона всіх злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку характеризується прямим умислом. У злочинах, передбачених статтями 436, 442-444, 446, 447 КК, обов’язковою ознакою є мета (наприклад, мета розповсюдити матеріали із закликами до агресивної війни чи до розв’язування воєнного конфлікту – ст. 436; мета одержати матеріальну винагороду чи іншу особисту вигоду – ст. 446) тощо.

Слід також мати на увазі, що відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, давність притягнення особи до кримінальної відповідальності чи давність виконання щодо неї обвинувального вироку не застосовується в разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених статтями 437-439 і ч. 1 ст. 442 КК.

Усі злочини, передбачені розділом ХХ Особливої частини КК, виходячи з їхніх безпосередніх об’єктів, можна поділити на такі групи:

1) злочини проти миру (пропаганда війни; планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни; найманство);

2) злочини проти безпеки людства (застосування зброї масового знищення; розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; екоцид; геноцид);

3) злочини проти міжнародного правопорядку (порушення законів та звичаїв війни; посягання на життя представника іноземної держави; злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист; незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; піратство). [5, с. 580-582]

Слід відмітити, що ця класифікація має дещо умовний характер, адже міжнародний правопорядок є найбільш широким поняттям, що охоплює і порядок, встановлений з метою забезпечення миру на планеті, і порядок, встановлений для забезпечення безпеки людства.

ІІ Деякі злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного

правопорядку

2.1 Порушення законів та звичаїв війни

Питанням наукового тлумачення статті 438 Кримінального кодексу України, яка визначає такий злочин, як порушення законів та звичаїв війни, займались такі вчені, як П. Матишевський, С. Яценко, С. Харитонов, М. Панов. [2, с. 85-86]

Об’єктивна сторона даного злочину може бути виражена у одній із наступних форм: жорстоке поводження з військовополоненими; жорстоке поводження з цивільним населенням; вигнання цивільного населення для примусових робіт; розграбування національних цінностей на окупованій території; застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; інші порушення законів та звичаїв війни, встановлені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; а також віддання наказу про вчинення таких дій.

Під жорстоким поводженням розуміється фактичне заподіяння фізичних страждань – позбавлення їжі та води, побиття, позбавлення медичної допомоги, вигнання з житла. Це може бути зроблено як шляхом дій (катування, нанесення побоїв), так і шляхом бездіяльності (позбавлення харчування, одягу).

У останньому проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства наведено вичерпний перелік серйозних порушень Женевських конвенцій 1949 року, кожне з яких є воєнним злочином. До них належать: «Діяння, вчинені на порушення міжнародного гуманітарного права: умисне вбивство, катування, примус військовополоненого або цивільної особи служити у збройних силах ворожої держави» та деякі інші.

Як ми бачимо, у проекті Кодексу при перерахуванні можливих форм вчинення воєнних злочинів взагалі не вживається термін «жорстоке поводження». Однак у цьому Кодексі міститься пряме посилання на те, що вчинення названих вище діянь тільки тоді є вказаним злочином, коли «воно відбувається систематично або у великих масштабах».

Взагалі, якщо у міжнародних документах і вживається термін «жорстоке поводження», то, очевидно, у вужчому змісті, ніж у законодавстві України. Так, у ст. 3 Женевської конвенції «Про захист жертв війни» 1949 року «жорстоким поводженням» названа одна лише форма вчинення діянь, заборонених щодо військовополонених і цивільного населення, поряд у зазначеній нормі вказані й інші – «катування, каліцтва, будь-які інші види вбивства; взяття заручників». Термін «жорстоке поводження» з військовополоненими і цивільним населенням у законодавстві України використовується без посилання на систематичність або великий масштаб вчинення подібних дій. У зв’язку з чим, відповідно до закону, здійснення навіть одиничного акту жорстокого поводження, що заподіює страждання хоча б одній особі з числа військовополонених або цивільного населення, може бути кваліфіковано за аналізованою статтею КК України.

Деякі вчені, зокрема, Геріханов І. називає ці норми відсильними, отже, щоб визначити їх зміст, необхідно враховувати положення відповідних міжнародних актів. Жорстоке поводження з військовополоненими припускає вчинення діянь, які полягають в умисному вбивстві, катуваннях або нелюдському поводженні, включаючи біологічні експерименти, позбавленні прав на неупереджене та нормальне судочинство.

Історії відомо багато випадків жорстокого поводження з військовополоненими, такі випадки набули масового характеру в період Другої світової війни.

Під жорстоким поводженням з цивільним населенням слід розуміти, так звані, «серйозні порушення» Женевської конвенції «Про захист цивільного населення» 1949 р. Ці порушення практично збігаються з актами жорстокого поводження з військовополоненими і полягають у застосуванні катувань, вбивствах, взятті заручників.

Відповідно до законодавства України вигнання цивільного населення вважається самостійною формою порушення законів та звичаїв війни, що полягає у насильницькому переміщенні усього або частини цивільного населення в межах окупованої території чи за її межі. В. Миронова вважає виділення одного з порушень правил поводження з цивільним населенням окупованої території в окрему форму недоцільним, оскільки це не виправдовується ні складністю характеристики цієї форми, ні підвищеною суспільною небезпекою і це діяння має бути визначено як одна із форм жорстокого поводження з цивільним населенням. [8, с. 85]

Найбільш місткою формою вчинення злочину, передбаченого ст. 438 КК України є застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни, встановлені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, - ті порушення, що передбачені тільки конвенційними нормами, які стали частиною національного правового порядку відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КУ. Додатковий протокол І до Женевських конвенцій 1949 р. містить спеціальний розділ «Методи і засоби ведення війни». Однак сформульовані у ньому норми мають загальний характер і, як правило, у них підтверджуються вже діючі принципи і норми.

Незважаючи на те, що сучасне міжнародне право обмежує сторони у застосуванні засобів, необхідних для досягнення воєнних цілей, його норми все ж таки значною мірою відстають від прогресу в галузі озброєнь. Це обумовлює необхідність постійного удосконалення і міжнародного, і внутрішньодержавного законодавства з даної проблеми. Під засобами ведення воєнних дій варто розуміти зброю і військову техніку, застосовувані збройними силами воюючих сторін для знищення живої сили і матеріальних засобів супротивника, придушення його сил і здатності до опору. Під методами воєнних дій слід розуміти порядок, способи і прийоми використання засобів ведення війни для знищення живої сили, матеріальних засобів супротивника, придушення його сили і здатності до опору.

Згідно зі ст. 35 Додаткового протоколу І до Женевської конвенції 1949 р. діє те ж обмеження, що й стосовно засобів, тобто, забороняється застосовувати методи ведення воєнних дій, здатні заподіяти зайві ушкодження або зайві страждання, а також ті, які мають своєю метою заподіяти або заподіюють велику, довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу. [8, с. 86]

2.2 Найманство: загальна характеристика злочину, передбаченого

ст. 447 КК України та міжнародно-правове визначення

Актуальною проблемою нині є найманство, яке може розглядатися як небезпечне явище, тісно пов’язане з міжнародною терористичною та екстремістською діяльністю й іншими видами тяжких злочинів. Воно – реальна загроза світовому співтовариству.

Слід зазначити, що феномен найманства існує вже багато століть. Найдавніші свідчення про використання найманців належать до часів панування Псам етика І (663-603 р. до н. е.), коли Єгипет, виснажений нескінченними війнами і спустошливими набігами асірійців та нубійців, більше не міг мати численну армію, необхідну для оборони і підтримання своєї ролі в Азії. Найману працю також мала купецька республіка Карфаген.

Розквіт найманства як військового ремесла відносять до Середніх віків. На думку вчених, у XIV ст. формується перший тип найманства, умовно – нижчий. Основною його ознакою було збереження військом феодально-лицарської структури за наявності безстрокового найму. Першим варіантом цього типу є кондотьєрський - невеликі, переважно кінні загони, цілком забезпечувані кондотьєром, наймалися до держав, які мали потребу у військах.

Більш вигідним для наймача варіантом був так званий капітанський. Воєначальник-капітан міг призначатися прямо королем і дещо ним контролюватися. Такий тип найманства часто не відповідав інтересам централізованої держави. У цей період з’являється новий, «вищий» тип найманства, який характеризується наявністю побудованого на нових структурних засадах війська. Його основними ознаками були масовий характер та більший зв’язок з державою.

Німецьке найманство вищого типу проіснувало більше 150 років у силу постійного попиту і наявності надлишкової пропозиції. У XVII-XVIII ст. після остаточної перемоги абсолютизму і завершення утворення національних держав у Західній Європі виникла необхідність переходу до постійних національних найманих армій. Вони, власне кажучи, вже були регулярними, але комплектувалися, як і раніше, за наймом шляхом вербування.

Як бачимо, історичні факти свідчать про те, що у різні епохи в арміях різних держав служили іноземці. Однак, важливо зазначити, що найманство у той час не розглядалося як протиправне діяння та іноземних громадян, які проходили службу в арміях інших держав, доцільно розглядати як військовослужбовців за контрактом. [9, с. 90-94]

В КК України найманство визначене як злочин. Охарактеризуємо дану статтю (447). Стаття 447 КК складається з двох частин, які містять заборонювальні норми. Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є мир та міжнародний правопорядок, які охоплюють відмову від війни як засобу вирішення спірних питань міжнародної політики й невтручання у внутрішні справи інших держав.

Об’єктивна сторона злочину характеризується такими його формами (перші п’ять з яких передбачено ч.1, а останню – ч.2 ст. 447 КК):

1)         вербування найманців;

2)         фінансування найманців;

3)         матеріальне забезпечення найманців;

4)         навчання найманців;

5)         використання найманців у військових конфліктах або діях;

6)         участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав.

Кримінальна відповідальність за найманство випливає з вимог Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, котра не є чинною, оскільки ратифікована лише сімома державами (ратифікована Україною 14 липня 1993 року), замість необхідних двадцяти двох.

Вербування найманців – це запрошення, набір або залучення через домовленість добровольців для їх участі у збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, особисто чи у воєнізованих формуваннях або групах. Фінансування найманців – це забезпечення найманців, їх формувань або груп грошовими коштами. Матеріальне забезпечення найманців – це забезпечення їх вогнепальною зброєю та боєприпасами, обмундируванням, спорядженням, харчуванням. Навчання найманців – це теоретична чи практична їх підготовка щодо оволодіння способами, методами й формами ведення бойових дій. Використання найманців – це залучення їх до участі у збройних конфліктах або насильницьких діях на території інших держав.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з перелічених вище дій, тобто є формальним за конструкцією складу.

Суб’єкт злочину – ч. 1 – загальний, ч. 2 – спеціальний (громадянин України).

Згідно зі ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, - найманець – це особа, котра, зазвичай:

А) спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися у збройному конфлікті;

Б) беручи участь у воєнних діях, керується переважно бажанням одержати особисту вигоду; їй дійсно обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, яка істотно перевищує винагороду, що обіцяна чи виплачується комбатантам того ж рангу та функцій, які належать до особового складу збройних сил цієї сторони;

В) не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває у конфлікті;

Г) не належить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;

Д) не послана державою, що не є стороною, яка перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що належить до складу її збройних сил. [5, с.590-592]

Найманці відповідно до норм міжнародного права розглядаються як кримінальні злочинці. Тому держави, на території яких вони вчинили протиправні діяння, можуть їх переслідувати та судити.

Цікавим є точка зору А. Потапова, який пропонує виділити три етапи формування системи норм міжнародного права про міжнародно-протиправну військову службу. Перший пов’язаний з формуванням права Гааги: Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 р. та міжнародно-правових актів, які регламентують закони і звичаї війни, прийнятих на їх основі. В цілому, завершення першого етапу можна датувати 1939 р., оскільки ту ході Другої світової війни відносини між воюючими сторонами регулювалися правом Гааги незначною мірою. Другий етап відбувався на основі системи норм права Женеви, тобто Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і прийнятих на їх основі міжнародно-правових актів, включаючи Додаткові протоколи про захист жертв міжнародних збройних конфліктів і збройних конфліктів не міжнародного характеру 1977 р. Третій етап у розвитку концепції міжнародної протиправності найманства пов’язаний з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989 р.), що набула чинності 20 січня 2001 р.

Узагальнюючи аналіз міжнародно-правових норм, варто підкреслити, що положення права Гааги, права Женеви і норми, встановлені Конвенцією 1989 р., які стосуються міжнародно-протиправної військової служби, діють нині у комплексі. [9, с. 93]

На території колишнього СРСР найманство як явище з’явилося на початку 90–х років ХХ ст., коли країну розривали на частини локальні конфлікти. Абхазія, Наддністрянщина, Карабах – скрізь, де спалахувала чергова міжнаціональна війна, з’являлися люди, готові за гроші жертвувати життям. У той же час були зафіксовані і перші випадки відправлення українських волонтерів у «гарячі точки». Особливо відомою була тоді українська організація УНА-УНСО: у 1992 р. вона відправила декілька загонів для захисту українців Наддністрянщини. З українців створювалися спеціальні підрозділи у регулярній армії Ічкерії, їх використовували як інструкторів для навчання чеченських вояків. [12]

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Крім того, вербування, фінансування, матеріальне забезпечення і навчання найманців має супроводжуватися спеціальною метою – використанням найманців у збройних конфліктах інших держав або у насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності інших держав. Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав також характеризується спеціальною метою – отримати матеріальну винагороду. [5, с. 590-592]

Практика свідчить, що зібрати докази організаційної діяльності найманства та про участь особи як найманця (за сукупністю вказаних у ст. 447 КК України ознак) досить складно. І, наскільки відомо, засуджених за даною статтею немає. Так, за даними Антитерористичного центру держав-учасниць СНД, з 1993 року до кримінальної відповідальності за найманство притягувалися сім громадян України – двом з них був закритий в’їзд до держави.

Проблема найманства нині тим більш актуальна, що масштабне фінансування з боку громадських організацій екстремістського спрямування і окремих осіб є основою діяльності найманців, а найманство тісно переплітається з тероризмом. Тому зараз організація протидії найманству перестала бути внутрішньою справою окремих держав, у тому числі й України, і вимагає об’єднання зусиль міжнародного співтовариства у боротьбі з даним кримінальним злочином.

2.3 Екоцид. Порівняльний аналіз екоциду за нормами

міжнародного кримінального права та Кримінального кодексу

України

Одним із елементів правового механізму захисту НПС в Україні є норма КК України, передбачена ст. 441 – «Екоцид», тобто «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Необхідною передумовою ефективності такого правового захисту є з’ясування змісту даної норми.

Стаття 441 КК складається з однієї частини, що містить заборонювальну норму. Родовим об’єктом злочину є безпека людства, безпосереднім – безпека природи як середовища проживання людської спільноти. Предметом злочину є рослинний, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, земля, надра, космічний простір.

У міжнародному праві під екоцидом, зазвичай, розуміють використання геофізичних, метеорологічних та інших засобів з метою зміни динаміки, складу чи структури Землі. Відповідно до взятих на себе зобов’язань, Україна не повинна застосовувати військові чи інші ворожі засоби впливу на НПС, що мають широкі, довгострокові чи інші серйозні наслідки як засоби зруйнування, заподіяння шкоди будь-якій іншій державі.

Різні науковці мають різне бачення змісту окремих ознак об’єктивної сторони цього складу злочину, зокрема дій та наслідків.

Взагалі, об’єктивна сторона даного злочину виявляється в таких формах: масове знищення рослинного чи тваринного світу; отруєння атмосфери або водних ресурсів; вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. Тому, в перших двох формах злочин є закінченим із моменту настання суспільно небезпечних наслідків, тобто матеріальний за конструкцією складів, у третій формі злочин сформульований як формальний: є закінченим із моменту вчинення будь-яких дій, що створюють загрозу спричинення екологічної катастрофи. [5, с. 586]

Також існує думка, що екоцид – злочин із формально-матеріальним складом, де формальний склад має місце лише стосовно «інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Більшість же науковців схильна до того, що це злочин з матеріальним складом, оскільки характерним для дій, що охоплюються складом цього злочину є те, що вони одночасно фізично причиняють значну шкоду НПС. [10, с. 131]

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 р. зазначено, що такі дії, як масове знищення звірів, птахів, риби, інших видів тваринного світу слід розуміти як такі, що здатні спричинити чи спричиняють загибель великої кількості представників дикої фауни, знищення популяції або певного виду тваринного світу в тій чи іншій місцевості чи на водоймі. [2]

Спільною ознакою всіх дій, які охоплюються об’єктивною стороною складу злочину, що розглядається, є спричинення значної шкоди НПС, яка в подальшому здатна перерости в екологічну катастрофу. Загроза спричинення екологічної катастрофи є своєрідним наслідком вчинення передбачених ст. 441 дій, тому цей злочин є так званим деліктом створення небезпеки, що є різновидом злочину з матеріальним складом. [ 8, с. 133]

Доцільно провести порівняльний аналіз складу злочину «екоцид» за нормами міжнародного кримінального права та КК України з метою з’ясування узгодженості змісту положень КК України із змістом відповідних міжнародно-правових положень про екоцид.

Об’єктом екоциду в доктрині міжнародного кримінального права, як і в доктрині кримінального права України визнається екологічна безпека людства. У правильності таких доктринальних підходів можна переконатися шляхом аналізу диспозиції ст.441 КК України та відповідних міжнародно-правових положень, що визначають екоцид, як в діючих (ст. 1 Конвенції про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище від 18.05.1977 р. (далі – Конвенція 1977), якою забороняється вплив на природне середовище, який має тривалі наслідки,; ч.2 ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, де воєнним злочином вважається умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад спричинить обширну, довготривалу та серйозну шкоду НПС, яка буде явно не спів ставною з конкретною і безпосередньо очікуваною військовою перевагою), так і в проектах міжнародних нормативних актів (проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, де злочином вважається: у випадку збройного конфлікту: застосування методів і засобів ведення війни, невиправданих воєнною необхідністю, з метою завдання широкої, довготривалої та серйозної шкоди природному середовищу і тим самим нанесення великої шкоди здоров’ю чи утруднення виживання населення, у випадку виникнення такої шкоди).

Аналіз наведених положень міжнародних нормативних актів дає підстави зробити висновок про те, що цей злочин у міжнародному кримінальному праві розглядається з двох позицій. Перший підхід виражений у положеннях Протоколу І Римського статуту та проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, які передбачають можливість його вчинення лише у зв’язку і під час збройного конфлікту; другий підхід міститься в положеннях Конвенції 1977 р. та проекту статей про відповідальність держав. Згідно з цим підходом кваліфікація відповідних дій як екоциду можлива незалежно від того, вчинені вони під час збройного конфлікту чи ні. Цілком узгоджується з другим підходом розуміння цього злочину за ст. 441 КК України, де можливість кваліфікації таких дій, як екоцид, не обмежується ні за способом, ні за часом їх вчинення, зокрема відсутні об’єктивні ознаки, які б пов’язували екоцид із збройним конфліктом.

Подібним за міжнародними нормами і КК України є момент, з якого злочин вважається закінченим, - з моменту спричинення певної шкоди природному середовищу. Так, у міжнародному праві, як випливає з деяких положень, для кваліфікації дій як екоциду необхідним є виникнення загрози настання екологічної катастрофи, яка виражається в значних ушкодженнях природного середовища. Відмінність за КК України полягає в тому, що якщо за міжнародними нормами ушкодження повинно мати визначені часові та територіальні межі, то в кримінальному законі України наслідок у вигляді загрози виникнення екологічної катастрофи подібних конкретизованих ознак не має і визначається якісними негативними змінами природного середовища, а ознаки його поширення і тривалості можуть бути в межах до виникнення екологічної катастрофи. [11, с. 125-127]

Суб’єкт екоциду – загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. [5, с. 587] Міжнародне кримінальне право визнає суб’єктом екоциду осудну фізичну особу, яка досягла 18 років (ст. 26 Римського статуту). Крім того, у разі вчинення екоциду до міжнародно-правової відповідальності, яка не є кримінальною відповідальністю, а носить лише політичний або й економічний характер, може бути притягнена і держава, громадянином якої є винна особа.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Якщо порівнювати суб’єктивні ознаки екоциду за КК України із ознаками, визначеними міжнародним кримінальним правом, то тут є і спільне і відмінне. Подібними є підходи міжнародного права і доктрини кримінального права України до трактування форми вини у випадку вчинення екоциду. Нею є умисел. Щодо міжнародних норм, то такий висновок дозволяють зробити положення ч.1 ст. 30 Римського статуту, де вказано, що «якщо не передбачено іншого, особа підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, лише в тому випадку, якщо за ознаками, що характеризують об’єктивну сторону, він вчинений умисно і свідомо». При цьому, як за КК України, так і за міжнародними нормами вид умислу може бути як прямий, так і непрямий. [11, с. 127]

Можна зробити висновок, що в цілому зміст норм КК України, які визначають екоцид, узгоджується із змістом відповідних положень міжнародного кримінального права.

Висновок

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку – це ті злочини, які в усьому світі визнаються найбільш суспільно небезпечними і з ними мають боротися всі країни світу без винятку. Це зумовлено тим, що ці злочини можуть загрожувати існуванню всього людства.

У даній роботі я намагалася дати загальну характеристику цим злочинам та описати деякі з них, а також порівняти норми національного закону з нормами міжнародного права щодо такого злочину як екоцид. На мою думку попередження цього злочину є дуже актуальним зараз, коли навіть природні катастрофи (такі як викликання цунамі, смерчу, лавини) може викликати людина.

Проаналізувавши дані злочини можна дійти висновку, що більшість з них – злочини з формальним складом.

Щодо диспозицій цих злочинів, то більшість з них є відсильними, тобто потребують звернення до інших нормативно-правових актів, які не є кримінальним законом.

Необхідно також відмітити, що в Кримінальному кодексі 1960 року був відсутній розділ, присвячений цим злочинам, хоча такі злочини вже мали місце.

Щодо проблеми найманства, то її наявність зумовлена низьким рівнем забезпеченості громадян. Особливо гостро проблема найманства стояла під час Чеченської кампанії, коли чимало українців жертвували своїми життями для того, щоб прокормити свої сім’ї в Україні.

Слід також мати на увазі, що давність притягнення особи до кримінальної відповідальності та давність виконання щодо неї обвинувального вироку не застосовується у випадку, якщо особа вчинила один із злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, що говорить про їх особливу суспільну небезпечність.

Список використаних джерел

1.            Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.

2.            Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 р.

3.            Женевська конвенція від 12 серпня 1949 р.

4.            Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та допов. – К.: Атіка, 2005. – 1063 с.

5.            Савченко А.В. та ін. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій/ А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько. – 2-ге вид. виправл. та доповн. – К.: Вид. Паливода, 2006 р. – 635 с.

6.            Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина. Навч. посіб. для юрид. вузів/ Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 503 с.

7.            Хохлова І.В., Шем’яков О.П. Кримінальне право України (особлива частина) за станом на 03.03.2006.: Навч. посіб. для ВНЗ. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 685 с.

8.            В. Миронова. Наукове тлумачення ст. 438 КК України про порушення законів та звичаїв війни.// Право України. – 2004. - №11. – с. 85-87

9.            О. Наден. Найманство: міжнародно-правове визначення та проблеми криміналізації.// Право України. – 2005. - №3. – с. 90-94

10.           М. Куцевич. Проблемні аспекти об’єктивної сторони складу злочину «екоцид» за КК України// Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №1. – с.131-134

11.           М. Куцевич. Екоцид за нормами міжнародного кримінального права// Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №9. – с.125-128

12.          www.cis.minsk.by

13.          www.pravoznavec.com.ua