Курсовая работа: Характеристика хабарництва. Проблемні питання кваліфікації

Курсовая работа: Характеристика хабарництва. Проблемні питання кваліфікації

Міністерство освіти і науки України

Запорізький державний університет

Курсова робота на тему

«Характеристика хабарництва. Проблемні питання кваліфікації»

Запоріжжя 2002

Где еще сдавалось:       Aкадемия ДПС (Ирпень), 2002, Міжнародний університет внутрішніх справ, СУМИ 2004, Aкадемия ДПС (Ирпень), 2005

Указанные в работе нормативно-правовые акты в работе проверены на соответствие действующему законодательству по состоянию на октябрь 2007. В списке литературы публикации по 2007 г.

Курсова робота: 25 с., 21 дж.

Об’єкт дослідження — хабарництво

Мета роботи — дати характеристику хабарництва та дослідити проблемні питання кваліфікації.

Метод дослідження: структурний та порівняльний аналіз.

В роботі аналізувалися питання характеристики та причини хабарництва, законодавство деяких країн про хабарництво, а також українське законодавство щодо нього; визначалися проблемні питання щодо кваліфікації хабарництва в залежності від різних обставин одержання, давання чи провокации хабара.

ПРАВО, ЗЛОЧИН, ХАБАР, ХАБАРНИЦТВО, ОДЕРЖАННЯ ХАБАРУ, ДАВАННЯ ХАБАРУ, КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ.

Зміст

Вступ

1. Хабарництво: поняття та загальна характеристика

1.1 Законодавство різних країн про хабарництво

1.2 Українське законодавство про хабарництво

1.2.1 Об’єктивна сторона, предмет та суб’єктивна сторона хабарництва

1.2.2 Суб’єкти хабарництва

2. Хабарництво: кримінальна відповідальність та проблеми кваліфікації

2.1 Кримінальна відповідальність за хабарництво

2.2 Проблемні питання кваліфікації хабарництва

Загальні висновки

Використана література

Сьогодні багато говорять і пишуть про корупцію й організовану злочинність. Сполучною ланкою між ними є те, що повинне бути неприпустимим для будь-якого чесного чиновника — хабарництво. Однак, як свідчить історія, це негативне явище в тих чи інших формах було присутнє людському суспільству на більшості етапів його розвитку.

Історія корупції як соціального явища бере свій початок у глибокій давнині. В античному світі під корупцією розуміли участь в діяльності декількох (не менш двох) осіб, мета яких полягає у ”псуванні”, ”руйнуванні”, пошкодженні” нормального розвитку судового процесу або процесу керування справами суспільства [17].

Сучасного значення термін корупція набув у Європі в XV— XVI століттях і був нормативно закріплений в міжнародній резолюції ”Практичні методи боротьбі з корупцією”, підготовлений секретаріатом VIII Конгресу ООН про попередження злочинності і становлення до правопорушників”. У резолюції ”Корупція” в державному управлінні” відзначається, що проблеми корупції в державній адміністрації мають загальний характер і їхній згубний вплив відчувається в усьому світі [8, 7]. В міжнародній практиці є багато інших визначень корупції. Але перш за все треба мати на увазі, що корупція, як говорить доктор Сар Дж.Пундей, ”не є інфекцією, яку раптом може ”підхопити” здорове суспільство. Вона є наслідком явищ і тенденцій політики, економіки та розвитку держави. Жодна країна не була ніколи повністю вільною від неї. Найбільш небезпечні форми корупції, як правило, спостерігаються в країнах, що перебувають у процесі політичного, економічного та соціального становлення.” [15]. До цієї групи країн входить і Україна.

Паразитуючи прояви корупції ведуть до економічного занепаду й зниження загального добробуту, оскільки у виборі пріоритетів перевага надається тим проектам, які приносять більшу вигоду особистим інтересам чиновників. При цьому прибутки, отримані від реалізації цих проектів, ніколи не використовуються як інвестиції і не спрямовуються на задоволення потреб населення. Нечесно одержані гроші витрачаються на власний розсуд державних чиновників або переводяться на їхні рахунки в іноземні банки.

Матеріальні і грошові ресурси в корумпованому середовищі нерідко спрямовуються на підкуп працівників правоохоронних, контролюючих та інших органів соціального контролю, тому що державні чиновники прагнуть захистити себе і свій матеріальний добробут. Усе це прямо або опосередковано призводить до стримання поширенню корупції, оскільки той, хто не може чесно задовольнити свої основні потреби, змушений вдаватися до нечесних шляхів вирішення їх.

Це все дає підстави щодо дуже серйозного відношення до самої проблеми хабарництва, щодо дослідження його сутності та проявів, а також юридичного стримання цього явища. Тому темою цієї курсової роботи і буде характеристика хабарництва та проблеми його кваліфікації.

Злочини, що охоплюються поняттям ”хабарництво”, є найнебезпечнішими посадовими злочинами. Вони підривають авторитет державного апарату, підприємства, установи чи організації, комерційної чи підприємницької структури, дискредитують їх діяльність, руйнують моральні підвали суспільства. Хабарництво у вигляді одержання та давання хабара тісно пов’язане з іншими злочинами з боку посадових осіб, а також із розкраданням майна у великих і особливо великих розмірах. Воно є складовою корумпованості багатьох ланок державного апарату різних країн. Ми почнемо розгляд хабарництва з розгляду різних підходів до його визначення та відповідальності за нього в інших країнах.

1.1 Законодавство різних країн про хабарництво

У кримінальному законодавстві як багатьох європейських держав, так і країн англо-саксонської правової системи, застосовуються різні підходи до визначення поняття посадової особи. Так, наприклад, відповідно до кримінального законодавства США, суб’єктами одержання хабарі є публічні посадові особи, а також особи, обрані для виконання обов’язків публічних посадових осіб, відібрані як кандидати чи призначені, якщо вони сповіщені офіційно про майбутні виборі чи призначенні. В коло публічних посадових осіб входять члени Конгресу США, члени постійних комісій, що служать, наймані робітники або особи, які діють від імені США. Крім того, відповідальність за хабарництво можуть нести спеціальні урядові службовці, до яких відносяться чиновники чи службовці федеральних законодавчого чи виконавчого органів.

У ФРН кримінальна відповідальність за давання чи одержання хабара багато в чому залежить від того, чи відбуваються за хабар нібито законні чи, навпаки, незаконні дії, що йдуть врозріз з обов’язками посадової особи. Так, відповідно до частини 1 § 331 Кримінального кодексу ФРН, посадова особа, що вимагає майнову чи іншу вигоду або обіцянку її в майбутньому, за здійснення якої-небудь дії зараз або в майбутньому, карається позбавленням волі на строк від 2 років чи штрафом. Здійснення подібних дій чи суддею третейським суддею карається позбавленням волі на строк від 3 років чи штрафом. У випадках же, коли хабароодержувачи виходять за межі своїх повноважень, законом передбачається покарання у виді позбавлення волі від 6 місяців до 5 років (у менш тяжких випадках — позбавлення волі на строк від 3 років чи штраф), а для суддів чи третейських суддів — на строк від 1 до 10 років (у менш тяжких випадках — від 6 місяців до 5 років).

За аналогічною схемою той, хто пропонує, обіцяє чи гарантує хабар посадовій особі чи солдату бундесверу за здійснення дій, що входять в їхні службові обов’язки, карається позбавленням волі на строк до 2 років (у відношенні судді чи третейського судді — до 3 років) чи штрафом (§ 33 КК ФРН).

Якщо ж хабар дається за здійснення посадовою особою, солдатом бундесверу, суддею чи третейським суддею дій, що виходять за межі їхньої компетенції, міра покарання у виді позбавлення волі може бути призначена на строк від 3 місяців до 5 років (§ 334 КК ФРН).

У кримінальному законодавстві Італії за одержання хабара передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від 2 до 5 років, а якщо при цьому посадова особа сприяє або заподіює шкоду однієї зі сторін у цивільному, кримінальному чи адміністративному процесі — в виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років (стаття 319 КК Італії).

Якщо предметом хабара є одержання службового місця, стипендії, пенсії чи письмове оформлення контракту, що цікавить адміністрацію посадової особи, то подібні обставини вважаються обтяжуючими.

До хабарництва в США прирівнюється одержання службовцями незаконної винагороди за виконання своїх службових обов’язків. Так, згідно § 203 розділу 18 Зводу законів США, той, хто, будучи членом Конгресу чи особою, обраною у Конгрес, чи членом постійної комісії, а також служить найманим робітником органів законодавчої, виконавчої чи судової влади США, просить, вимагає, одержує чи погоджується одержати крім передбаченої законом плати за виконання своїх офіційних обов’язків компенсацію за послуги у відношенні якого-небудь процесу, клопотання сторін та інших питань, де США є стороною або мають істотний матеріальний інтерес, вчиняє злочин у виді хабарництва і карається штрафом до 10 тис. доларів або (та) позбавленням волі на строк до 2 років а забороною займати коли-небудь, державну посаду.

Особлива концепція відповідальності за хабарництво мається в законодавстві штату Нью-Йорк, де виділяється три ступені давання й одержання хабара.

Хабарництво третього ступеня відноситься до фелонії класу ”Д” і полягає в тім, що хабародавець пропонує, надає чи погоджується надати публічному службовцю благо в обмін на угоду, якщо цей службовець зробить свій вплив при голосуванні, винесенні рішення, висловленні думки, здійсненні дій.

Злочини, що відносяться до цього класу, караються позбавленням волі на строк до 7 років.

Хабарництво другого ступеня полягає в тих же діях для хабародавця і хабароодержувача, однак розмір хабара перевищує 10 тис. доларів. Воно відноситься до фелонії класу ”С” і карається позбавленням волі на строк до 15 років.

Хабарництво першого ступеня відрізняється від попередніх ступенів не розміром хабара, а об’єктом впливу, що досягається в силу підкупу. Вплив при цьому може бути спрямований на проведення розслідування, арешт чи ізоляцію будь-якої особи за здійснення чи передбачуване здійснення якого-небудь тяжкого злочину. Дане суспільно небезпечне діяння карається позбавленням волі на строк до 25 років [16, 11].

1.2 Українське законодавство про хабарництво

1.2.1 Об’єктивна сторона, предмет та суб’єктивна сторона хабарництва

Нині діючий Кримінальний кодекс визначає хабарництво як родове поняття, яке охоплює три пов’язані між собою склади злочинів: одержання хабара (ст. 368 КК) и давання хабара (ст. 369 КК). До хабарництва примикає провокація хабара (ст. 370 КК).

Із об’єктивної сторони одержання хабара — це прийняття посадовою особою від іншої особи матеріальних цінностей, отримання майнових вигод чи користування послугами майнового характеру за діяння, яке вона повинна біла чи могла виконати або виконала на користь інших особи завдяки посадовому становищу.

Давання хабара із об’єктивної сторони — це дія, яка виявляється в давання хабара. Під даванням хабара треба розуміти передачу матеріальних цінностей або надання їй майнових вигод чи послуг майнового характеру за виконання або невиконання нею в інтересах хабародавця будь-якої дії, яку ця посадова особа повинна була або могла вчинити з використанням свого посадового становища. Давання хабара вважається закінченим злочином з моменту прийняття посадовою особою хоча б частини хабара.

Предметом хабара може бути майно (гроші, продукти, речі, будівельні матеріали тощо), право на майно (документи, що надають право на отримання майна, надання права користуватися майном або вимагати виконання майнових зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо).

Не можуть визначатися предметом хабара надані посадовій особі послуги немайнового характеру (наприклад, улеслива характеристика або відгук в пресі, інтимний зв’язок, виступ на ”захист” посадової особи, яка критикується за недоліки в роботі).

Із суб’єктивної сторони одержання хабара завжди вчиняється з прямим умислом. Посадова особа усвідомлює, що вона незаконно отримує матеріальну винагороду віє іншої особи за вчинення певних дій по службі, і бажає отримати таку винагороду.

Умислом особи, яка одержала хабара, охоплюється й те, що особа, яка передає цінності, знає, що вона отримала матеріальні цінності від іншої особи шляхом обману, повинні кваліфікуватися не як одержання хабара, а як зловживання посадовим становищем чи шахрайство.

Давання хабара із суб’єктивної сторони передбачає вину лише у формі прямого умислу. Хабародавець може діяти з мотивів корисливості, особливої зацікавленості, а також з міркувань отримання будь-яких переваг для державних, приватних чи громадських організацій.

До хабарництва тісно примикає провокація хабара. Під нею розуміється підмовництво з метою викликати вчинення злочину іншою особою, а потім викрити її в цьому. Стаття 370 КК передбачає відповідальність за провокацію хабара і визначає цей злочин як ”свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара”. Отже, ст. 370 КК передбачає провокацію хабара двох видів: 1) давання хабара чи 2) одержання хабара.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується створенням посадовою особою обставини і умов, що спричиняють пропонування чи одержання хабара з метою викрити того, хто його дав або одержав. злочин вважається закінченим з того моменту, коли посадова особа створила обстановку і умови, що спричинили пропонування або одержання хабара незалежно від того, чи був хабар переданий або одержаний.

У випадку, коли спровокований хабародавець дав хабара з метою захисту своїх законних прав та інтересів, він звільняється від кримінальної відповідальності, якщо мало місце спровоковане вимагательство хабара.

Суб’єктивна сторона цього злочину включає наявність прямого умислу або давання хабара. Злочин може вчинятися з різних мотивів (помста, кар’єризм, заздрість тощо).

1.2.2 Суб’єкти хабарництва

Відповідно до норм вітчизняного кримінально-правового законодавства, суб’єктами одержання хабара є посадові особи. Відповідно до приміток до статті 364 Кримінального кодексу України, під останніми розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. До їхнього числа відносяться народні депутати, судді, слідчі, керівники міністерств і відомств, державних, колективних чи приватних установ і організацій, ділянок робіт (майстра, виконроби), начальники постачальницьких і фінансових відділів і служб і багато інших осіб.

2.1 Кримінальна відповідальність за хабарництво

Нині діючий Кримінальний кодекс визначає хабарництво як родове поняття, яке охоплює три пов’язані між собою склади злочинів: одержання хабара (ст. 368 КК) и давання хабара (ст. 369 КК). До хабарництва примикає провокація хабара (ст. 370 КК).

За здійснення даного злочину законодавцем передбачено покарання в виді штрафу в розмірі від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (частина 1 статті 368 КК України).

Кваліфікованим і особливо кваліфікованим складами одержання хабара передбачається більш сувора кримінальна відповідальність.

Так, наприклад, одержання хабара в особливо великому розмірі або службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна (частина 2 статті 368 КК України).

Особи, які вирішують свої проблеми шляхом давання хабара, вчиняють злочин, передбачений статтею 369 КК України. Згідно частини 1 цієї статті, давання хабара карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п’яти років. Давання хабара, вчинене повторно, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої (частина 2 статті 369 КК України).

Порівнюючи розглянуті положення нині діючого кримінального законодавства з КК України 1960 року, відзначимо, що законодавцем в цілому зм’якшена кримінальна відповідальність за одержання і давання хабара.

Новацією є виключення з КК такого складу злочину, як посередництво в хабарництві (стаття 169 КК України 1960 року).

2.2 Проблемні питання кваліфікації хабарництва

Склад злочину, передбаченого ст. 368 КК України присутній не тільки тоді, коли посадова особа одержала хабар для себе особисто, але і тоді, коли вона одержала його для близьких йому осіб (родичів, знайомих та ін.). При цьому не має значення, як фактично був використаний предмет хабара.

Давання й одержання як хабар майна, збут і придбання якого утворить самостійний склад злочину (вогнепальної зброї (крім гладкоствольного мисливського), бойових припасів чи вибухових речовин, холодної зброї, наркотичних засобів, отрутних чи сильнодіючих речовин тощо), утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються по відповідній частині статті 368 і 369 КК України і відповідній статті Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за збут чи придбання цих предметів.

Давання й одержання хабара можуть здійснюватися й у завуальованій формі під видом складення законної угоди, безпідставного нарахування і виплати заробітної плати чи премій, нееквівалентної оплати послуг різного характеру (консультації, експертизи тощо).

Давання й одержання хабара тісно зв’язані наміром осіб, що роблять ці злочини. Якщо особа, надаючи посадовій особі незаконну винагороду, по тим чи іншим причинам не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, в зв’язку з обманом чи зловживанням довіри), вона не може нести відповідальності за давання хабара, а посадова особа — за одержання хабара. Дії останньої при наявності підстав для цього можуть кваліфікуватися як зловживання владою чи посадовим положенням, обман покупців чи замовників, шахрайство тощо.

Дії посадової особи, що, прилучаючи гроші чи інші цінності начебто б для передачі іншій посадовій особі як хабар, мала намір не передавати їх, а привласнити, треба кваліфікувати не по ст. 368 КК України, а по відповідним частинах статей 190 та 364 КК України як шахрайство і зловживання владою чи посадовим положенням, а при наявності для цього підстав — и по відповідним частинах статей 28, 14, 15 і 369 (підбурювання до спроби на давання хабара). Особа, що у такому випадку передала гроші чи цінності, вважаючи, що вона дає хабар, несе відповідальність за спробу давання хабара.

Давання хабара й одержання хабара вважаються закінченими з моменту, коли посадова особа прийняла хоча б частину хабара. У випадках, коли запропонований хабар посадова особа відмовилася прийняти, дії того, хто намагався дати хабар, треба кваліфікувати як спробу давання хабара. Якщо ж посадова особа виконала визначені дії, спрямовані на одержання хабара, але не одержала його по причинах, що не залежали від її волі, зроблене нею треба кваліфікувати як спробу одержання хабара.

Одержання посадовою особою хабара від особи, яка діє з метою її викриття і звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених законом, є закінченим складом злочину і кваліфікується в залежності від обставин справи по відповідній частині статті 368 КК України.

Посадова особа, що дала хабар за одержання визначених благ, пільг чи переваг для установи, організації чи підприємства, несе відповідальність за давання хабара, а при наявності для цього підстав — і за інший злочин (зловживання владою чи посадовим положенням, розкрадання).

Склад злочину, передбаченого ст. 369 КК України, у діях посадової особи буде й тоді, коли вона дала вказівку підлеглому домагатися таких благ, пільг чи переваг шляхом підкупу інших посадових осіб, надало для цього засоби чи інші цінності чи розпорядилося їх виділити, додала законний вид виплатам у випадках давання хабарів у завуальованих формах та ін.

Якщо ж посадова особа тільки рекомендувала підлеглому домагатися благ, пільг чи переваг за хабарі, відповідальність за давання хабара несе той працівник, який, виконуючи таку рекомендацію, передає незаконну винагороду. Дії посадової особи в цьому випадку можуть кваліфікуватися як підбурювання до давання хабара.

Оскільки від розміру хабара залежить кваліфікація злочину, предмет хабара повинний одержати грошову оцінку в національній валюті України. Грошову оцінку предмета хабара необхідно визначити і у випадках, коли як хабар було передане майно, що хабародавець по тим чи іншим причинам не купував (украдене майно, подарунок, знахідка тощо).

При визначенні вартості предмета хабара треба виходити з мінімальних цін, по яких у даній місцевості на час здійснення злочину вільно можна було придбати річ чи одержати послуги такого ж роду і якості.

При кваліфікації одержання хабара по причинах великого чи особливо великого розміру треба керуватися приміткою 1 ст. 368 КК України, яка встановлює, що ”хабаром у великому розмірі вважається такий, що в двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, в особливо великому — такий, що в п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян”.

Згідно з законом не об’єднане одним наміром одержання декількох хабарів, кожна з який не перевищує в 200 (500) разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватися як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо загальна їхня сума перевищує ці розміри. У зв’язку з цим послідовне одержання одного хабара в великому, а в другому — в особливо великому розмірах треба кваліфікувати по сукупності злочинів.

Якщо ж намір посадової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на одержання збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих ”такс” чи у формі ”поборів”, ”данини” тощо), його дії треба кваліфікувати як одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

Якщо при намірі посадової особи на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі по причинах, що не залежали від його волі, їм була отримана тільки частина обумовленого хабара, то його дії треба кваліфікувати як спробу на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

При рішення питання про повторність злочинів, передбачених статтями 368—370 КК України, треба керуватися ч. 3. ст. 368 КК України та п.2 Постанови Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. ”Про порядок введення в дію Закону України ”Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти України щодо відповідальності посадових осіб”.

Оскільки цією ознакою охоплюється як перший, так і наступний злочини, кваліфікувати перший злочин додатково ще і по частині першої статті 368 і 369 КК України не треба. Це не стосується тих випадків, коли одні злочини були остаточними, а інші — ні, і випадків, коли особа одні злочини зробила як виконавець, а інші — як організатор чи підбурювача. У таких випадках незакінчені злочини, і злочини, що особа зробила не як виконавець, повинні одержувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідні частини статті 14, 15, 26 і 27 КК України.

Одночасне одержання посадовою особою хабара від декількох осіб треба кваліфікувати як зроблене повторно тоді, коли хабар передається за здійснення дії в інтересах кожної особи, що дає хабар, а посадова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.

Одержання посадовою особою в кілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання дій, обумовлених з тим, хто дає взятку, треба розглядати як триваючий злочин. Кваліфікувати в таких випадках дії по ознаці повторності не можна.

Одержання і давання хабара в хабарництві не можуть кваліфікуватися як зроблені повторно у випадках:

— якщо судимість за раніше зроблений злочин знята чи погашена в передбаченому законом порядку;

— якщо на момент здійснення особою нового злочину минули строки давнини залучення її до відповідальності за раніше зроблений злочин;

— якщо особа була звільнена від відповідальності за раніше зроблений злочин у встановленому законом порядку.

Хабар слід вважати отриманою групою осіб по попередній змові, якщо в здійсненні злочину як виконавці брали участь дві чи більш посадові особи, що зговорилися про спільне одержання хабара, як до, так і після надходження пропозицій про дачу хабара, але до її одержання.

Співвиконавцями треба вважати посадових осіб, що одержують хабар за виконання чи невиконання дій, які кожен з них міг чи повинний був виконати з використанням посадового положення. Для кваліфікації одержання хабара, як зробленою групою осіб по попередній змові, не має значення, як були розподілені ролі між співвиконавцями, чи всі вони повинні були виконувати дії, обумовлені з тим, хто дав хабар, чи усвідомлював той, хто дав хабар, що в одержанні хабара беруть участь кілька посадових осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли хабар прийняв хоча б один зі співучасників.

Розмір отриманою групою осіб хабара визначається загальною вартістю отриманих цінностей і послуг. Якщо хабар отриманий у великому чи особливо великому розмірі, кожний з учасників злочину, якщо він знав про це, несе відповідальність за одержання хабара по цим кваліфікуючим ознакам, навіть якщо розмір отриманого їм особисто не є великим чи особливо великим.

Посадова особа, що одержала хабар без попередньої домовленості з іншою посадовою особою, а після цього передала йому частина отриманого як хабар, несе відповідальність за сукупність злочинів — за одержання і дачу хабара.

Відповідно до примітки 4 ст. 368 КК України вимаганням хабара визнається вимагання службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

У випадках, коли особа, у якої вимагали хабар, незважаючи на здійснення щодо її дій, спрямованих на те, щоб змусити неї дати хабар, по тим чи іншим причинам хабар не дала, дії посадової особи, що вимагала хабар, в залежності від конкретних обставин справи слід кваліфікувати як готування до одержання хабара шляхом вимагання чи спроби до здійснення цього злочину.

При рішенні питання про те, чи займала посадова особа при одержанні хабара відповідальне чи особливо відповідальне положення, треба керуватися приміткою 2 ст. 368 КК України. Перелік осіб, що віднесені дійсним Законом до тих, хто займає відповідальне чи особливо відповідальне положення, є вичерпним і розширеним тлумаченням не підлягає. Висновок суду про те, що посадова особа займала відповідальне чи особливо відповідальне положення, повинне бути належним чином мотивовано.

Кваліфікуючи ознаки, що характеризують підвищену суспільну небезпеку одержання чи давання хабара (вимагання, великий чи особливо великий розмір, відповідальне чи особливо відповідальне положення особи, що одержала хабар), треба інкримінувати в провину і співучасникам, якщо ці обставини охоплювалися їхнім наміром.

Дії особи, що одержала один хабар по ознаках, передбаченим у ч. 2 і 3 ст. 367 КК України, треба кваліфікувати лише по ч. 3 даної статті. При цьому в мотивувальній частині вироку треба указувати всі кваліфікуючі ознаки злочину.

Звільнення особи, що дала хабар, від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених ч. 3 ст. 369 КК, не означає, що в її діях немає складу злочину. У зв’язку з цим вона не може визнаватися потерпілою і претендувати на повернення їй предмета хабара.

Судам у кожному окремому випадку треба ретельно перевіряти обґрунтованість звільнення цих осіб від кримінальної відповідальності. При цьому треба мати на увазі, що добровільним треба вважати усну чи письмову заяву в органи внутрішніх справ, прокуратуру, суд, інший державний орган по яких-небудь мотивах, але не в зв’язку з тим, що про дачу хабара стало відомо органам влади чи компетентним посадовим особам.

Установивши, що особа, яка дала хабар, звільнена від кримінальної відповідальності незаконно (зокрема, якщо хабар у неї не вимагали чи про дачу хабара вона заявила в зв’язку з тим, що про цей злочин стало відомо органам влади), суд повинний прийняти передбачені ст. 278 КПК України заходи для залучення її до відповідальності.

Такі ж міри треба застосовувати судам у випадках, коли на підставі ч. 3 ст. 369 КК України звільняються від кримінальної відповідальності організатори, посібники і підбурювачі хабарництва, оскільки їхнє звільнення від відповідальності цим законом не передбачено.

У діях особи, яка в зв’язку з вимаганням у неї хабара до її давання звернулося в органи влади з метою виявити того, хто вимагає хабар, складу злочину немає. Тому неї треба звільнити від відповідальності не на підставі ч. 3 ст. 369 КК, а на підставі п. 2 ст. 6 КПК України. Гроші та інші цінності, що ця особа з метою виявлення здирника передало йому, на підставі п. 5 ст. 81 КПК України треба повернути законному власнику.

Навмисне створення посадовою особою обставин і умов, що викликають пропозицію чи одержання хабара з метою виявлення того, хто неї дав чи одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту здійснення зазначених дій незалежно від того, чи була переданий або отриманий хабар.

Те, що давання чи одержання хабара відбулося в зв’язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто дав чи одержав хабар.

Гроші та інші цінності, що були визнані предметом хабара, на підставі п. 4 ст. 81 КПК України треба передати в доход держави.

Якщо чи гроші інші цінності, передані як хабар, не знайдені, безпідставно придбане треба стягувати в доход держави на підставі ст. 470 Цивільного кодексу України. При цьому треба враховувати офіційні дані Міністерства статистики України про показники рівня інфляції та в необхідних випадках відповідно збільшувати суму, що підлягає стягненню.

Якщо ж предметом хабара були речі і їхня вартість на час розгляду справи змінилася, розмір грошової суми, що підлягає стягненню треба визначити за новими цінами.

1. Злочини, що охоплюються поняттям ”хабарництво”, є найнебезпечнішими посадовими злочинами. Вони підривають авторитет державного апарату, підприємства, установи чи організації, комерційної чи підприємницької структури, дискредитують їх діяльність, руйнують моральні підвали суспільства. Хабарництво у вигляді одержання та давання хабара тісно пов’язане з іншими злочинами з боку посадових осіб, а також із розкраданням майна у великих і особливо великих розмірах. Воно є складовою корумпованості багатьох ланок державного апарату різних країн.

2. Нині діючий Кримінальний кодекс визначає хабарництво як родове поняття, яке охоплює три пов’язані між собою склади злочинів: одержання хабара (ст. 368 КК) и давання хабара (ст. 369 КК). До хабарництва примикає провокація хабара (ст. 370 КК).

3. За здійснення даного злочину законодавцем передбачено покарання в виді штрафу в розмірі від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (частина 1 статті 368 КК України).

Кваліфікованим і особливо кваліфікованим складами одержання хабара передбачається більш сувора кримінальна відповідальність.

4. Проблема кваліфікації злочинів, пов’язаних із даванням, одержанням хабара та провокацією хабарництва, є досить складною. При кваліфікації цих злочинів треба враховувати багато різних обставин справи – розмір хабара (великий або особливо великий), посадове становище хабароотримача (відповідальне чи особливо відповідальне положення особи, що одержала хабар), чи було присутнім вимагання хабару тощо. Є ж і багато обставин, що пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи, що дала або отримала хабар. Тобто для справедливого вироку судді повинні ретельно розглядувати всі обставини цієї складної справи.

5. Порівнюючи розглянуті положення нині діючого кримінального законодавства з кримінальним кодексом України 1960 року в тому, що стосується хабарництва, відзначимо, що законодавцем в цілому зм’якшена кримінальна відповідальність за одержання і давання хабара.

Новацією є виключення з КК такого складу злочину, як посередництво в хабарництві (стаття 169 КК України 1960 року).

1.     Конституція України. К., Українська Правнича Фундація, 1996.

2.     Кодекс України про адміністративні правопорушення. К., Атіка, 2000.

3.     Кримінальний кодекс України. К., Атіка, 2001.

4.     Закон України від 5 жовтня 1995 р. ”Про боротьбу з корупцією” // ВВР України, 1995, № 35.

5.     Закон України від 16 грудня 1993 р. ”Про державну службу” // ВВР України, 1993, № 52.

6.     Указ Президента України від 24 квітня 1998 р ”Концепція боротьби з корупцією” // Офіційний вісник, 1998, № 17.

7.     Постановление Верховного Суда Украины от 7 октября 1994 г. № 12 ”О судебной практике по делам о взяточничестве”.

8.     Постанова Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. ”Про порядок введення в дію Закону України ”Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти України щодо відповідальності посадових осіб” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, № 29, ст.217.

9.     Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. К., Знання, 1998.

10.   Кримінальне право України: Особлива частина // Під ред. П.С. Матишевського, К., Юрінком Інтер, 1999.

11.   Крупко Д.І. Відповідальність за хабарництво за кримінальним правом Німеччини, Швейцарії та України (порівняльно-правове дослідження): дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Академія адвокатури України. — К., 2005.

12.   Мельник М. Дача хабара — проблемні питання кваліфікації і звільнення від відповідальності //

13.   Мельник М. Корупція: проблема визначення сутності і поняття // Вісник Академії правових наук, 1997, № 3, С. 76—86.

14.   Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. К., Атіка, 2001.

15.   Омельченко С. Коррупція з точки зору різних культур світу // Предпринимательство, хозяйство и право. 2000, № 3, С. 54—57.

16.   Пилипчук П.П. Проблемні питання відповідальності за хабарництво // Вісник Верховного Суду, 2000, № 4, С. 63—64.

17.   Проблемні питання кваліфікації хабарництва // Юридичний вісник України, № 16, 2007,С. 7.

18.   Пундей Сао Дж. Борьба з корупцією. Критичний огляд з аналізом міжнародного досвіду // Матеріали українсько-американського семінару ”Проблеми економічного зростання: питання доброчесності”. Львів, 1997.

19.   Старчиков М. Взятка: взгляд на проблему // Юридическая практика, № 11, 13 марта 2002, С. 11

20.   Тємнов Є.І. Корупція. Походження сучасного поняття // Актуальні проблеми теорії і практики боротьби з організованою злочинністю в Росії. М., 1994.

21.   Хавронюк М. Кримінальна відповідальність за хабарництво: європейський досвід // Право України, 2005, № 6, С. 117—120.

22.   Шелли Л. Организованная преступность и коррупция процветают в Украине // Трансформация, 1999, № 1, С. 6—9.