Курсовая работа: Судова реформа 1864 року в Україні

Курсовая работа: Судова реформа 1864 року в Україні

Курсова робота

з теми: Судова реформа 1864 року в Україні

План

Вступ

1.  Дореформений суд

2.  Передумови і суть судової реформи

3.  Учасники судового процесу (суд присяжних, адвокатура, прокуратура)

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Старий дореформений суд вже не відповідав буржуазному розвитку Російської імперії. Він знаходився в повній залежності від адміністрації, яка по-суті вирішувала замість суду ті чи інші справи, які часто тягнулися по декілька років. Окрім втручань державних органів на той постійно поставала проблема корупції в судах. Це викликало невдоволення широких суспільних мас, потрібно було вводити щось нове. Тому постала гостра необхідність проведення судової реформи 1864 р.

Тема судова реформа 1864 р., хоча і відбувалася 2,5 століття тому, але є дуже актуальною в наші часи, це можна обґрунтувати такими положеннями:

1)  процес розбудови незалежної, суверенної, соціальної, демократичної, Української держави у сучасний період неможливий без створення цілісної системи надійного державного захисту прав і свобод громадян, загальногромадянських інтересів;

2)  практика державного будівництва в Україні свідчить, що для створення основ правової держави і громадянського суспільства, формування реальної демократичної системи особливе значення має судова реформа;

3)  Для належного правового забезпечення дійової судової системи, створення її наукових основ важливим і актуальним є узагальнення та вивчення історичного досвіду реформування судової системи другої половини ХІХ ст., коли в суспільстві також відбувалися кардинальні зміни;

4)  Світове співтовариство визначило низку основних принципів незалежності судової влади, зокрема: рівноправні повноваження трьох гілок влади, довічне призначення суддів на посади, неприпустимість зниження їх заробітної плати, контроль за судовою діяльністю тільки з боку суддів та інші. Деякі з цих принципів сьогодні вже реалізовані, а окремі, хоча й проголошені та закріплені в Конституції і законах України, залишися поки що декларацією;

5)  В період кінця ХІХ – початку ХХ умови були подібними до теперішніх соціально-економічних процесів.

Водночас треба зазначити, що, з одного боку, пряме перенесення досвіду минулої історичної епохи на сьогоднішні реалії є неприйнятним, з іншого – ігнорування цього величезного досвіду породжує важкі наслідки, спричиняє повторення помилок і вибір хибного шляху до майбутнього.

Мета даної курсової роботи розкрити зміни судової системи, які відбулися в Україні і структуру судів.

Працюючи над курсовою роботою, були поставлені такі питання і завдання: визначити причини реформи і структуру дореформеного суду , дослідити організацію діяльності судів, визначити їх структуру, учасників судового процесу, розглянути їх і описати у післяреформений період.

Курсова робота складається з таких питань:

1.  Дореформений суд

2.  Причини і суть судової реформи

3.  Учасники судового процесу (народні засідателі, адвокатура, прокуратура)

В роботі були використані праці таких авторів: Чайковського А.С., Іванова В.М., Тація В.А., Рогожина А.Й., Шевченка О.О., Кульчицького В.С., Тищика Б.Й., Музиченко П.П., Смолія В.А., Гончаренка В.Г., Субтельного О.Р., Шевчука В.Г., Тараненко М.Г.

1.  Дореформений суд

В Україні на початку ХІХ ст. існували різні судові системи. Суди на українських землях будувалися за становим принципом. Їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства.

У Слобітсько-Українській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях на той час судочинство було приведено у відповідність до судової системи, яка існувала в губерніях Центральної Росії. [2, с.158]

Судами першої інстанції були станові суди: у повітах – земські (для дворян і селян), у містах - магістрати і ратуші (для купців та міщан).

Земські суди у складі голови-земського справника і двох - чотирьох засідателів від дворян розглядали цивільні справи. До їх компетенції також належало виконання рішень та вироків.

Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися створені в губерніях палати кримінального і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців). Голови палат цивільного і кримінального суду призначались. До складу палат входили виборні засідателі від дворян, міщан (переважно купців та ремісничої верхівки) і державних селян. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпалі тощо, палата цивільного суду – про нерухоме майно у різних губерніях, суперечки з питань власності у містах. Крім того, палати цивільного суду оформляли угоди з приводу кріпосних “душ” на території губернії (продаж ,обмін тощо).

В масштабах губернії існували позастанові установи, так звані совісні (розглядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочини малолітніх і божевільних) та, надвірні суди надвірні суди (для різночинців та осіб невизнаного стану). Совісні суди займалися справами про злочини божевільних та неповнолітніх, а також вирішували майнові суперечки між родичами. Рішення цього суду були спрямовані на примирення сторін. Надвірні суди не були обов’язковою ланкою у судовій системі кожної губернії. Склад цього суду (голова радник і два асесори) призначався губернатором. Надвірні суди розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову приналежність яких було важко визначити, а також чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у місті в справах служби. В Одесі в 1808 р. виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт)обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до “Установлення комерційних судів” (1832 р.), такі суди з’явилися в більшості міст Причорномор’я. [9, с.232]

Також в деяких губерніях існували повітові й міські суди розглядали як цивільні так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань . Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над державними селянами засновувалися волосні та сільські розправи. Які переважно були на Правобережній Україні.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) продовжували функціонувати давні суди – повітові і підкоморські, суди магістратів і ратуш.

Повітовий суд складався з голови, двох підсудків (або асесорів), нотаря (писаря), мав у своєму розпорядженні чотирьох возних. До обов’язків останніх належало, головним чином, огляд за дорученням суду місця порушення чи злочину, оцінка скоєного. Члени суду та возні обирались дворянством губернії.

До компетенції підкоморських судів належало вирішення межових суперечок. Підкоморій – головна особа цієї установи – обирався дворянством. Він в свою чергу, призначав кількох коморників, які допомагали у розгляді справ а в деяких випадках навіть заміняли його. [2, с.159]

Магістратські суди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів (радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні суди створювались в містечках.

На Правобережжі судову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах) магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як і у палат цивільного і кримінального суду в інших губерніях. Головний суд також розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів. Крім того, у зв’язку із відсутністю у цих губерніях совісних судів, головний суд також вирішував справи про неповнолітніх і божевільних злочинців.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні діяли повітові та підкоморські суди. Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального і цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п’ять обраних, які обиралися від дворянства на три роки. Особливістю генерального суду було й те, що на старшого з генеральних суддів за відсутності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією. Генеральний суд у Чернігові, підпорядкований імператорському Сенатові. [9, с.233-234]

Діяльність усіх судів у губерніях України , згідно із загальними для Росії порядком, контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для судової системи України був вже згаданий Сенат. Кримінальні справи в обов’язковому порядку направлялися губернаторам для ознайомлення. У випадку розходження думки губернатора із вироком суду справа передавалась спочатку в Сенат, а потім до імператора. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її, отже, попередній вирок кримінальної палати, головного або генерального судів втрачав силу.

Починаючи з 1831 р. самодержавні власті видали ряд нормативних актів з метою усунення місцевих особливостей в судочинстві України. Генеральний і головний суди були ліквідовані, а в губерніях створено палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися царем за пропозицією міністра юстиції, а радники – безпосередньо цим міністром.

Упродовж 30-х років ХІХ ст. низкою нормативних актів царської влади особливості у судовій системі України було ліквідовано й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Усі повітові суди перетворювалися не «уездные». У судочинстві запроваджувалася російська мова. [2, с.162]

Таким чином, судова система Правобережжя і Лівобережжя приводилась у відповідність з судовою системою Великоросії, але з порядком урядового призначення складу її основних ланок. Між тим у губерніях Центральної Росії на ці посади обирались представники дворянства. З 1840 р. на Правобережжі, а в 1842 р. – на Лівобережжі скасовувались для місцевого права. Судова система на всіх землях України стала функціонувати на основі загальноімперського процесуального та матеріального цивільного і кримінального права. [12, с.189]

2.  Передумови та суть судової реформи

Крах, якого зазнала Росія у Кримській війні (1853-1856 рр.) був крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи.

Різноманітні важелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність до середини XIX століття, але, мабуть, жоден з органів державного апарату не знаходився в настільки кепському стані, як судова система. Для дореформеного суду характерна множинність судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог, неможливість часом визначити коло справ, які повинні підлягати розгляду тому або іншому судовому органу. Справи нескінченно перекочовували з одного суду в інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, відкіля знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко ішли десятиліття. [6, с.141]

Судова система першої половини ХІХ ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей: по-перше, суд повністю залежав від адміністрації, а по-друге – носив виключно становий характер (для кожного стану створювались свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу., в судах панували тяганина, хабарництво (наприклад про широкий розвиток хабарництва можна сказати з такого факту: міністр юстиції граф В.Н. Панін для прискорення однієї із судових справ доньки був змушений дати хабар через одного із чиновників Міністерства юстиції в сумі 100 рублів), свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.[3, с.165]

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у глибокій таємниці. Принцип писемності припускав, що суд вирішує справа не на основі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючись не письмові матеріали, отримані під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальній системі. Їхня сила заздалегідь визначалася законом, що твердо встановлював, що може, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірності доказів, ділячи їх на недосконалі і досконалі, тобто такі, що давали підставу для остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним.

Було відомо, що без скасування кріпосного права було неможливим проведення судової реформи, адже воно виключало законність, припускало залежність юстиції від адміністрації, а скасування кріпацтва таким же чином неможливим без більш демократичних і незалежних судів.

Без судової реформи було неможливо забезпечити недоторканість особи і власності, без захисту яких було неможливе скасування кріпацтва. Гарантувати безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він же забезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував на винагороду. Проте юстиція була незадоволена.

А.Ф. Коні вважав, що: “Судова реформа, покликана була завдати удару гіршому з видів свавілля, свавілля судового, що прикривається маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідком пожвавлення в суспільстві розумових інтересів і наукових праць. З старою судовою практикою науці було нічого робити”.

Політиками ще під час Кримської війни зазначалося, що: “Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць”.

По силі і різкості виділялася думка А.М. Унковського - лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям “зсередини”. “Суд у нас не значить нічого, адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам. Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою. При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище”.

Як видно кризовий стан російської влади в цілому і судової зокрема став беззаперечним. Це стало необхідною складовою усвідомлення неминучості реформ в державі. Ще під час війни Оболенським зазначалося “Наприкінці Кримської кампанії відчувалась неминучість суттєвих реформ”. [7, с. 345-347]

Ще у 1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив, що реформи потрібно проводити “зверху, ніж дочекатися, коли їх почнуть проводити знизу”. [6, с. 130]

 У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності. На підставі даних положень були підготовлені Статут кримінального судочинства і Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, які були затвердженні імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 р.

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С. Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...».

При підготовці судової реформи 1864 р. в Державній раді підкреслювалося, що “...при об’єднанні адміністрації і суду в одних руках немає впевненості в тому, що кожна із двох влад, адміністративна і судова, буде триматись в її природних межах. З цих причин рішення адміністративної влади по справах судових завжди викликає до себе недовіру, і яке б покарання потім не призначалось, воно сприймається як свавілля влади і збуджує до незадоволення”.

Також при підготовці судової реформи ставились такі завдання:

1.  Розділити суди, адміністрацію і поліцію;

2.  Визначити відповідальність всіх і кожного перед судом;

3.  Ввести гласність кримінального і цивільного судочинства;

4.  Запровадити суд присяжних і інститут адвокатури.

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготовка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали свої пропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» - писав А.В. Головін. [1, с.158]

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р., після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти, які юридично оформили проведення судової реформи:

1)  про заснування судових установлень (“Заснування судових установлень”);

2)  статут кримінального судочинства (“Устав кримінального судочинства”);

3)  статут цивільного судочинства (“Устав цивільного судочинства”);

4)  статут про покарання, що накладались мировими суддями (“Устав про покарання, що накладаються мировими суддями”).

В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незамінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювались виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Це була одна з найпослідовніших реформ 2 половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.).

Внаслідок використання європейської судової практики система судів, яку вводили судові статути від 20 листопада 1864 р., виглядала таким чином. Суди поділялися на дві категорії - з обраними та призначуваними суддями. Відповідно до статуту про заснування судових установлень судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд).

Також судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів – загальних та мирових судів.

Мировий суд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Останні вирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. [2, с.122-123]

Першою інстанцією мирових судів був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу та середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількох дільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримінальні та цивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу: від 300 до 500 руб. Дільничні та почесні мирові судді повіту збиралися на сесії, які отримали назву з’їздів мирових суддів і на яких розглядалися апеляції на рішення мирових суддів, якщо і апеляція не влаштовувала вирок можна було оскаржити в касаційному порядку в Сенаті.

Система загальних судів складалася з окружних судів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ – як кримінальних, так і цивільних. Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду.

Кримінальні справи розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі. Кримінальні справи, по яких підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням громадських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Судовим засіданням керував голова колегії коронних суддів (судових чиновників), який після закінчення судових дебатів робив висновок та звертався із питанням до присяжних. Останні збиралися в спеціальній кімнаті та виносили свій вердикт щодо винуватості підсудного, причому їхнє рішення не залежало від думки коронних суддів. Вироки суду, винесені за участю присяжних засідателів, не підлягали апеляції, могли бути оскаржені лише до Сенату в касаційному порядку за ознакою порушення процесуального закону.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Для завідування судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційного суду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Судова палата розглядала всі кримінальні та цивільні справи (за винятком кримінальних справ, що вирішувалися в окружних судах за участю присяжних) кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Судових палат в Україні було 3 (Київська, Харківська, Одеська), які складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Разом з тим, судова палата як перша інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець.

Першою судовою палатою, заснованою в українських губерніях на основі судових статутів 1864 року, була Харківська (листопад 1867 р.), діяльність якої поширювалася на однойменну, Курську, Орловську і Воронізьку губернії. Її очолив барон Микола Єгорович Торнау (1812-1882), найбільш типовий чиновник тогочасної бюрократичної системи, виходець з остзейських губерній, лютеранського віросповідання, який не мав ні землі, ні кріпаків. Цим, як і іншими призначеннями, уряд відпрацьовував технологію конструювання імперської еліти, здатної протидіяти старій практиці, коли суди очолювали місцеві дворяни, пов’язані між собою етнічно-корпоративною приналежністю.

Невдовзі - 30 червня 1868 р. - було засновано Одеську судову палату, яка обслуговувала Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Подільську губернії та Бессарабську область. Як бачимо, судова сітка не збігалася з адміністративною, і розмежування адміністративно-територіального та судово-територіального поділу також було однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої.

Київська судова палата, що відкривалася на основі судових статутів 1864 р. у складі однойменної, Волинської, Чернігівської та Могильовської губерній, засновувалась, найпізніше, - 29 червня 1880 р. Її головою був призначений дійсний статський радник І. І. Мечников, який раніше очолював Пензенський окружний суд та служив прокурором Харківської судової палати.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 р. було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Також справи стосовно вищих чиновників могли розглядатися в Вищому кримінальному суді, склад якого обирався імператором на кожне слухання. Фактично він перетворився в єдиний у країні касаційний суд. Основна відмінність касаційного порядку оскарження судових рішень і вироків від апеляційного порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касації були процесуальні

У своїй діяльності суди керувалися 3 актами: уставом про покарання, що накладаються мировими суддями, устав кримінального судочинства, устав цивільного судочинства

“Устав про покарання, що накладаються мировими суддями” являвся кодексом, у який були виділені з “Укладення про покарання карних і виправних” менше серйозні злочини (проступки), підвідомчі мировим суддям. Статут складався з 13 глав. Перша глава містила загальні положення і перелік покарань за злочини, передбачені статутами. Глави 2-9 були присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу, проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про проступки проти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д. [10, с.189-191]

 “Устав кримінального судочинства” визначав компетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ, загальні положення, порядок виробництва у мирових установленнях, порядок виробництва в загальних судових місцях, вилучення з загального порядку карного судочинства.

Основними стадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були: попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

“Устав цивільного судочинства” розрізняв судочинство цивільних справ у мирових і судово-адміністративних установленнях (у суді земських начальників і повітових з'їздів) і судочинство в загальних судових місцях. У Статуті, що відбив основні принципи буржуазного права, найбільш послідовно здійснені початки змагальності, сторони в ньому повинні були забезпечувати докази. Нижчою інстанцією був окружний суд, апеляційною - судова палата. Слухання справи відбувалося у відкритому судовому засіданні. Судові статути ввели суд присяжних і інститут судових слідчих, була реорганізована прокуратура, заснована адвокатура і проголошені такі буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, усність, змагальність. Деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними, була створена більш чітка система судових інстанцій. Проте судові статути зберегли значною мірою риси феодалізму. Селянство і національні меншини (“інородці”) по маловажних карних і цивільних справах позивалися в особливих судах, головним чином на основі феодальних звичаїв; існували особливі суди для духівництва; склад судових працівників був в основному із середовища дворянства.

Селяни і робітники не могли бути суддями, їх не допускали навіть у якості присяжних засідателів. Зовнішньо прикритий демократичними принципами дворянсько-буржуазний суд дореволюційної Росії був знаряддям гноблення і придушення трудящих.

Під кінець слід зазначити, що особливістю судової реформи в Україні було те, що вона здійснювалася повільно, в ряді регіонів лише частково, з суттєвими змінами рекреаційного характеру. Так, суди загальної системи були створені лише в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійських губерніях. На інших землях було дозволено тільки створення тільки мирових судів, і то лише через декілька років після початку реформи : в Чернігівській губернії - з 1869 р., у Київській та Подільській – з 1871 р. Мирові судді в Київській, Волинській, Подільській губерніях не обиралися, а призначалися міністром юстиції. На Лівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністром юстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформених років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи. [7, с.315-317]

3.  Учасники судового процесу (суд присяжних, адвокатура, прокуратура)

судовий система україна адвокатура

Окрім суду судовими уставами виданими 20 листопада 1864 року визначалися й інші учасники судового процесу. Такими учасниками були: суд присяжних, адвокатура, прокуратура, кожен з яких мав певні функції при веденні судового засідання і поза ним. Зокрема в судовому засіданні адвокат займався захистом підсудного, прокуратура підтримувала державне обвинувачення (ці функції збереглися і до наших часів), суд присяжних встановлював чи винний підсудний. Ці учасники мали власну структуру та організацію діяльності.

Паростки ідеї суду присяжних з’явились у слов’янських народів ще в 15 ст. це ми можемо дізнатися з праць прогресивних вчених де вони висловлювали думку про суд присяжних, як про продукт національного генія слов’янських народів.

Прихильники суду присяжних у період підготовки до судової реформи у Росії 1864 р. висловлювали такі аргументи на користь його заснування: якщо визначення винності та призначення покарання належить одним лише суддям, то суди часто можуть визначати ступінь провини так, щоб підсудний підлягав би тому покаранню, якому судді бажали б його піддати. Вони вважали, що в суді присяжних повноваження з визнання вини і повноваження щодо призначення покарання будуть розділені, що обмежуватиме свавілля суддів.

Відповідно до реформи 1864 року вводився суд присяжних. Суд присяжних був важливим демократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом, зміцнення народного контролю за процесом правосуддя. Суд присяжних з моменту створення розглядав до трьох чвертей кримінальних справ.

Суд присяжних на території України, вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України - у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах.

Присяжні засідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими комісіями. Згідно із законом до складу суду присяжних могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні, сліпі, глухі, німі, божевільні. Загальний список присяжних публікували в місцевих відомостях. За законом 1884 р. було змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків. А за Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз - читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.

Суд присяжних складався з судді та 12 присяжних засідателів. За результатами судового слідства присяжні виносили вердикт, в якому давали відповіді на такі запитання:

1.  Чи мав місце злочин?

2.  Чи винний у ньому підсудний?

3.  Чи з умислом він діяв?

4.  Чи заслуговує підсудний на поблажливість?

Присяжні зобов’язувались прагнути до одностайного рішення при винесенні вердикту. А для досягнення одностайності необхідно було всебічно досліджувати усі обставини справи. Лише у виняткових випадках можна було ухвалювати рішення більшістю голосів. При рівності голосів приймали думку, яка свідчить на користь підсудного. У подальшому розгляд справи здійснював суддя. Він отримував вердикт присяжних і, в разі згоди з ним, продовжував судочинство в загальному порядку, виносячи вирок. В разі незгоди з вердиктом, суддя міг направити справу на новий розгляд судом присяжних в іншому складі.

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася протягом всього часу його існування. Першим важливим моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів.

Як бачимо в процесі діяльності суду присяжних зменшувалась їхня компетенція, що було зумовлено “контрреформами”. Навіть в науковому середовищі подейкували думки, що суд присяжних не потрібний як учасник судового процесу, через низку проблем, які були окреслені так: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо. А також висувалися конкретні аргументи проти суду присяжних:

1) суд присяжних нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим;

2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним - немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний - виправданим;

3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства;

4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні;

5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки.

Але в наукових колах також існували і прихильники, які виступали за внесення поправок до суду присяжних і усунення суперечливих моментів. Зокрема доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства. Він відкидав аргументи противників і наводив контраргументи наприклад для підвищення грамотності рішень він пропонував створити освітній ценз (мати вищу освіту).[8, с.122-126]

Іншим новим інститутом який вводився судовою реформою 1864 р. був інститут адвокатури. Початком створення адвокатури була доповідь Д. Блудова „Про запровадження присяжних стряпчих” імператору Росії від 8 вересня 1858 р., де було викладено пропозиції щодо заснування адвокатури. У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури і принцип змагальності.

Саме завдяки наполегливості суспільної думки того часу про неможливість заперечувати принципове значення адвокатури та ігнорувати принцип змагальності процесу судопровадження, зазначений правозахисний інститут в Російський імперії, до складу якої входила і Україна, за пропозицією нашого земляка з Харківщини Сергія Івановича Зарудного все ж таки був впроваджений введенням в дію Судової реформи царської Росії 1864 року. Тоді в Російський імперії згідно „Положення про введення в дію Судових Статутів” від 19 жовтня 1865 року був введений інститут присяжної адвокатури, за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених («присяжні» тому, що цими повіреними приймалася Присяга, отже по-суті сьогодні кожен з адвокатів України, як такий, що вже прийняв Присягу адвоката України, є присяжним), а на базі судових округів були утворені незалежні органи їх самоврядування. Таке самоврядування здійснювалося за територіальним принципом шляхом обрання адвокатами відповідного судового округу самоврядного органу адвокатів – Ради присяжних повірених, що здійснювала адміністративну та дисциплінарну владу відносно адвокатів відповідного судового округу. Присяжними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу освіту та 5-річний стаж роботи секретарем сенату, судового чиновника чи помічника присяжного повіреного, на яких вони могли набути досвід провадження і вирішення судових справ на практиці. А приватними повіреними – громадяни, що досягли 18-річного віку, за винятком жінок, що здали іспит в окружному суді чи судовій палаті. На відміну від присяжних повірених, за участю яких зазвичай розглядалися судові справи в судових округах, приватні повірені могли брати участь лише в тих окружних судах, до яких вони були приписані.

При цьому зазначені незалежні правозахисні утворення в короткий строк набрали значного авторитету в суспільстві. А якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників. Однак зі збільшенням виправдовувальних вироків у відомих на той час справах, зростало занепокоєння царської влади відносно діяльності цього незалежного правозахисного інституту. Внаслідок чого вже в 1875 році було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу контрольних функцій Рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб’єктивну думку, не були гідні цього звання. За царськими антисемітськими Указами від 8 листопада 1889 року обмежено, а з 12 березня 1912 року – взагалі заборонено прийняття осіб єврейської національності до складу адвокатури. Тому становлення в Україні інституту присяжних та приватних повірених проходило повільніше, ніж в Росії. Судова реформа 1864 року, не зважаючи на те, що до 1917 року в Україні існувало лише три округи судових палат – Харківський, Київський та Одеський – де були сформовані та діяли Ради присяжних повірених, в Україні, забезпечувала інституту присяжних повірених статус незалежного від державної влади правозахисного органу. Саме цей статус впливав на рівень якісного відправлення правосуддя та рішення присяжних засідателів про виправдання підзахисних. Тим самим по мірі зростання авторитету інституту присяжних в очах громадян зростала і віра суспільства в правосуддя. [5, с.247]

З прийняттям у 1864 році «Судових статутів» реорганізувався інститут прокуратури за французьким зразком і набув характеру органу карного переслідування і державного обвинувачення перед судом нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення.

Прокурорський нагляд за суддями всіх інстанцій здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхні товариші і здійснювався під спостереженням міністра юстиції як генерал-прокурора

Після реформи прокуратура, хоча і була включена до складу судового відомства, входила в нього як самостійна система, що має свою організаційну структуру. Важливими принципами організації прокуратури були єдність і строга ієрархічна підпорядкованість.

Функції загального нагляду, що були властиві прокурорському нагляду в дореформений період, були «забуті». Надалі ця обставина негативно вплинула на загальний стан законності в країні. [5, с.301]

Висновки

Причинами судової реформи 1864 року були такі важливі фактори:

1.  Безлад, який існував в судовій системі Російської імперії і України як її складової частини, викликав незадоволення широких мас, які додатково були підбурені поразкою у Кримській війні (1853-1856 рр.);

2.  Двосистемність судів, тобто невідповідність судових систем України та Росії;

3.  Повна залежність судів від адміністрації, яка фактично втілювала в собі дві влади: виконавчу і судову;

4.  Скасування кріпацтва в 1861 році, що неможливе без захисту особистості, немайнових прав та принципів законності, які можна захистити через суд, який повністю незалежний від адміністрації і може самостійно виносити вироки по таким справам керуючись законами;

Все це призвело до підготовки судової реформи. Під час підготовки ставились такі завдання: розділити суди, адміністрацію і поліцію; визначити відповідальність всіх і кожного перед судом; ввести гласність кримінального і цивільного судочинства; запровадити суд присяжних і інститут адвокатури. Які були на перших етапах реформи виконані, але з початком антидемократичних контрреформ були сплюндровані, а в деяких випадках зведені нанівець.

Судова реформа почалася 20 листопада 1864 року введенням в дію, після перегляду в Державній раді, Олександром ІІ 4 актів: “Заснування судових установлень”, “Устав кримінального судочинства”, “Устав цивільного судочинства”, “Устав про покарання, що накладаються мировими суддями”. В першому встановлювалась система судочинства. Другий та третій устави були процесуальними документами і встановлювали покарання за злочини та цивільні правопорушення. Четвертий устав встановлював систему та порядок діяльності мирових судів та визначав їхню компетенцію.

В результаті реформи змінювалась система судочинства. Зокрема відповідно до статуту про заснування судових установлень судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату.

 Позастанові суди складали: мирові суди і з’їзд мирових суддів. Мировий суд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. У мировому окрузі були почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддями даного округу утворювали вищу інстанцію - з'їзд мирових судів (апеляційний суд для мирових судів).

Першою інстанцією загальних судів був окружний. Який, як правило, створювався в окрузі і співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ – як кримінальних, так і цивільних.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Судова палата відала 8-10 окружними судами.

Сенат продовжував залишатися головною судовою установою України (зараз подібні функції в Україні виконує Верховний суд України), виконуючи касаційні функції.

Змінювались і процесуальні засади судочинства. Можна виділити, що основними стадіями в кримінальному процесі, відповідно до Статуту, визнавалися: попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

За судовою реформою створювались нові інститути адвокатури або повірених та суду присяжних, реорганізовувалась прокуратура.

На теренах України суд присяжних запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обґрунтування та створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полі зору та ґрунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регрес у судочинстві. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.

Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.

Завдяки наполегливості суспільної думки того часу зазначений правозахисний інститут у Російський імперії, до складу якої входила і Україна, все ж таки був запроваджений під час Судової реформи 1864 р., за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених. При цьому якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників.

Зі збільшенням виправдувальних вироків у відомих на той час справах набули значного авторитету в суспільстві адвокатські утворення в короткий термін, що викликало занепокоєння царської влади. Відтак, у 1875 р. було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу зазначених контрольних функцій рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб’єктивну думку, не були гідні цього звання. Також указом царя було обмежене право національних меншин на працю адвокатами.

Як зазначалося раніше реорганізовувалась прокуратура за французьким зразком і після реформи вона виконувала функції підтримання інтересу держави в суді, нагляд за судами, поліцейські функції. Як бачимо склад судового процесу не змінився до наших часів лише зазнав деяких змін.

Насамкінець, попри всю незаперечну значимість судової реформи, її не варто ідеалізувати. Вона мала кілька слабких місць, серед яких найперше варто зазначити те, що вона поширювалася далеко не на всю імперію, а лише на ті її губернії, де вводилися органи місцевого самоврядування - земства та міські думи. Оскільки саме вони обирали мирових суддів та присяжних повірених. У губерніях, які не позбулися ознак тих держав, до складу яких вони раніше входили, або власних національних, судова реформа запроваджувалася поетапно зi значним відставанням від центру. До таких належали і губернії Правобережної України, де реформа почала поширюватися зi значним запізненням та з відмовою від виборного принципу, який було замінено урядовим призначенням на ті посади, які в інших губерніях обиралися населенням.

Компетенції та можливості судів першої інстанції не раз змінювалися в бiк обмежень. Судовим палатам 1866 р. були передані з окружних судів справи про злочини та про порушення правил друку. 1872 р. справи про державні злочини були виведені з компетенції палат, і для їхнього розгляду засновувалося Особливе присутствіє сенату для розгляду справ про державні злочини та протизаконні організації. 1878 р. ця категорія справ знову була повернута для розгляду судовими палатами. Крім того, вони почали розглядати справи, які раніше входили до компетенції окружних судів: про спротив розпорядженням уряду та явне непідкорення владі, про образу і неповагу до державних установ і чиновників при виконанні ними службових обов’язків. У 1878 і 1879 рр. ці справи тимчасово передавалися на розгляд військових судів.

Також слід відмітити, що в правобережних українських губерніях, як і загалом в західних, судова реформа мала суттєві відмінності від інших губерній. Там мирові суди запроваджувалися окремо від загальних. Тож мирові судді в Правобережній Україні запроваджувалися з 1872 р., а судові палати - на другому етапі реформи. На перехідному етапі створювалися об’єднані палати кримінального і цивільного суду. Так, Київська з’єднана палата кримінального та цивільного суду діяла впродовж 1871-1880 рр. і з’ясовувала невирішені справи ліквідованих повітових судів та судових палат, а також займалася встановленням конкурсного управління у справах неспроможних боржників.

Це насамперед пов’язано з тим що проведення судової реформи у часі фактично збіглось з проведенням так званої «контрреформи» (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочинства і судоустрою, закладених у 1864 р.).

Список використаних джерел і літератури

1.  Гончаренко В.Г. Історія держави і права. – К., 1996 – 290 с.

2.  Іванов В.М. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К., 2003 – 410 с.

3.  Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.,2001 – 320 с.

4.  Музиченко П.П. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К.,1997 – 490 с.

5.  Смолій В.А. Історія України. – К.,1997 – 480 с.

6.  Субтельний О.Р. Україна: історія. – К., 1993 – 357 с.

7.   Тація В.А., Рогожина А.Й. Історія держави і права України. – К.,2000 – 520 с.

8.   Тертишник В. Суд присяжних: суть, ідеї, історичний досвід та актуальні проблеми. – К., 2003. – 168 с.

9.  С. Чайковський А.С. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К., 2003 – 512 с.

10.  Шевчук В.Г., Тараненко М.Г. Історія української державності (курс лекцій) – К.,1999 – 290 с.

11.  Шевченко О.О. Історія українського права (навчальний посібник). – К.,2000 – 310 с.