Курсовая работа: Суд присяжних в Україні

Курсовая работа: Суд присяжних в Україні

ПЛАН

Вступ

1.  Суд присяжних у кримінальному судочинстві України: історичний аспект

2.  Проблеми та особливості формування журі присяжних засідателів

3.   Проблеми та перспективи суду присяжних в Україні

Висновок

Список літератури

ВСТУП

Захист прав та законних інтересів особи у правовій державі неможливий без чіткої організації і функціонування судової влади. Суттєві зміни, які відбулися в різних сферах діяльності нашого суспільства, обумовили необхідність проведення судової реформи, одним із важливих напрямків якої є впровадження в Україні суду присяжних. Однією з передумов формування демократичної правової держави в Україні є належний рівень законодавчого забезпечення процесу залучення представників народу до здійснення кримінального судочинства. Відразу дві конституційні норми – ст. 124 й 127 Конституції України – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних.

Перспективи введення даного правового інституту в кримінальне судочинство нашої держави є одним із тих найцікавіших та найважливіших питань, які виникають у процесі вивчення кримінально-процесуального права.

Темою даного наукового реферату є «Суд присяжних в Україні». Метою даної роботи є розгляд особливостей історичного розвитку суду присяжних, формування колегії присяжних засідателів, проблем та перспектив його введення в Україні з вивченням джерел відповідного законодавства, ознайомлення з поняттям та моделями суду присяжних, успішністю його функціонування в зарубіжних країнах.

Головною задачею даної роботи, перш за все, є систематизація знань про становлення і передумови передбачення суду присяжних у Основному законі України та розгляд основних правових джерел, порівняння їх із законодавством інших держав.

Актуальність теми « Суд присяжних в Україні» та поставлених в ній питань про особливості введення суду присяжних засідателів у нашій країні полягає в тому, що проблеми виникнення, природи, сутності даного правового інституту, його розвитку та функціонування в інших країнах належать до найскладніших та ключових. Необхідною умовою наукової роботи є теоретичне осмислення цих проблем. І це особливо важливо, оскільки кримінально-процесуальне право безперервно розвивається і розробляється адекватними умовами реального життя.

Методом дослідження даних питань стало вивчення літератури, присвяченої вибраній темі, систематизація і узагальнення отриманих знань, по змозі розробка висновків з приводу окремих аспектів. Також ми використовуємо метод порівняльного аналізу, який дозволяє в повній мірі оцінити основні положення питання, яке розглядається і зробити відповідні висновки.

1.   Суд присяжних у кримінальному судочинстві України:

історичний аспект

Історія сучасного суду присяжних почалася 28 червня 1996р., з прийняттям Конституції України, норми якої – ст. 124 й ст.127 – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних. Проте, наразі, інститут присяжних засідателів в українському кримінальному судочинстві ще не введено.

На наш погляд, передумовою введення суду присяжних в Україні має стати ретельний розгляд та історичний аналіз його сутності.

Час створення суду присяжних не є точно визначеним. Існує версія про заснування суду присяжних засідателів у Франції, де є докази появи подібного органу в 829 р. нашої ери [1, с.12]. Згадку про суд, що складався з 12-ти присяжних ми зустрічаємо у „Вірменському судебнику” (1523 р.). Більшість із авторів вважають батьківщиною суду присяжних Англію періоду раннього середньовіччя, де у XVIII ст. він набрав своєї класичної форми, особливостями якої є: розподіл складу суду на 2 автономні колегії, наділені різною компетецією (1 професійний суддя, що вирішує правові питання і міру покарання і 12 присяжних засідателів, яким доручено розгляд питання факту - чи мала місце подія злочину і чи винен у цьому підозрюваний; наявність двох актів правосуддя: вердикту і рішення про покарання; складання списків випадкового відбору тощо [2, с. 128].

Система судів присяжних в Росії існувала з 1864 р. по 1917 р. Як вважає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в період судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбанням дореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна, Польща, Фінляндія [3, c. 16]. Як слушно зазначається в юридичній літературі, часів судової реформи 1864р., суд присяжних був засобом демократизації кримінального судочинства, що давало можливість відмови від інквізиційного процесу в Росії [4, с. 5].

У зв’язку з функціонуванням суду присяжних у Росії та Україні ще в XIX – на початку XX ст. можемо відзначити, що цей інститут не є цілком незнайомим нововведенням для нашої держави.

Програму реформування судової системи в Росії запропонував у 1809 р. М. Сперанський. Своє подальше втілення вона знайшла у «Введении к Уложению государственных законов». В 1830-ті роки розробкою проектів зако­нів про судоустрій займалося Міністерство юстиції та Другий Відділ імператорської кан­целярії. У 1844 р. ще один проект підготував Д. Блудов [5, с. 1].

З приходом до влади Олександра II, судова реформа отримала свій розвиток. У жовтні 1861 р. була створена комісію, до складу якої входили С. Зарудний та багато інших визначних юристів тієї епохи. Результатом роботи комісії стали «Основні положення реформи судової частини в Росії». У даних положеннях вперше було зафіксовано такі нові інститути і принципи, як: відокремлення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності [5, с. 2] .

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль:

«Його вплив і роль були виняткові і безприкладні. З першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучно стояв при ній і дієво працював у всіх її подальших фазах...»[6, с. 1].

На основі положень, підготовлених комісією, було створено Статут кримінального судочинства і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, які затвердив імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 року.

На території України реформування судової системи відбувалося за судовими Статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіально знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України: у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [6, с. 2].

Даний суд формувався на взірець французького суду присяжних. «Головуюча верхівка» складалася із 3-х членів: судді та 2-х його замісників. Колегія присяжних складалася із 14-ти присяжних засідателів, два з яких були запасними .

Присяжних засідателів для роботи в окружних судах обирали земські комісії із місцевих жителів, які мали повагу і довіру співвітчизників. Для вибору присяжних засідателів формувалися загальні (губернські) списки та «річні» списки, а також, списки запасних присяжних засідателів [5, с. 2]. Загальний список публікувався в місцевих «Відомостях». Функцію захисника виконували присяжні повірені.

В результаті судового слідства присяжні давали відповіді на питання: Чи мав місце злочин? Чи винний у ньому підсудний? Чи з умислом він діяв? Чи заслуговує підсудний на поблажливість? [3,с. 17]. Рішення виносилось у вигляді вердикту, тобто відповіді на питання винуватості підсудного. На основі вердикту присяжних коронний суд виносив вирок, який міг бути оскаржений лише у касаційному порядку [5, с. 1].

Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі Статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX - початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.

Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною, що зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства [6, c. 2].

Теорія суду присяжних, на той час фрагментарно була відображена у багатьох наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце

належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі можна окреслити коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови діяльності; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; тощо.

Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у 1897 р. розробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [6, c. 3].

 Ще в 1895р. відомий юрист-критик Дейтріх вказав на головні недоліки суду присяжних в Росії: юридична „некомпетентність” та велика відмінність рішень одне від одного в аналогічних обставинах, залежність від мелодраматичних фактів (виступів сторін, місця розгляду справи тощо) [7, с.20].

 У своїй доповіді М.Чубинський стверджував, що для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і глузд, а вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.

Якщо розглядати умови дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні, Л. Владимиров провів ґрунтовне дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу. На підставі дослідження автор вказує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних: розвинуте почуття обов'язку та справедливості суспільства, а також, суд присяжних можливий лише у правовій державі, де закон визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон [6, c. 3].

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим її моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, Законом 1878 р. у суду присяжних забрано справи щодо злочинів проти порядку управління, а в 1889 р. вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ [3, c. 17].

Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: його якісного складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відвід присяжних сторонами обвинувачення та захисту. У результаті цих дискусій Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Cтатутами 60-х pp.[7, 171].

Таким чином, у результаті розгляду історичної літератури з науково-прикладних питань запровадження та функціонування суду присяжних, в Україні можемо відмітити, що історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, а це унеможливлює повне оцінення його значення для розвитку суспільства на теренах України. Аналіз проблем доцільності створення та функціонування суду присяжних та аргументів щодо розв'язання їх відомими юристами свідчить про їх багатогранність і складність. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують нас у наступному: цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.

2.   Проблеми та особливості формування журі присяжних засідателів

Традиційно суд присяжних розглядається як один з найдемократичніших інститутів, перевагами якого є широка колегіальність, менший ризик допущення судової помилки, більша незалежність, гласність, посиленість змагальності, усунення бюрократичного духу [8, с. 111].

Разом з тим, у правовій літературі зустрічаємо й критичні висловлювання щодо суду присяжних. Адже ще в 1895р. відомий юрист-критик Дейтріх запропонував замінити в Росії присяжних народними засідателями, та вказав на численні недоліки цього суду [7, с.20].

Конституційне закріплення суду присяжних в Україні обумовлює необхідність розгляду вже існуючих моделей цього інституту в інших країнах.

Зокрема, світова юридична практика знає дві моделі суду присяжних – англо-американську та європейську.

Перша передбачає, що присяжні засідателі у нарадчій кімнаті самостійно без участі професійного судді вирішують питання факту та виносить вердикт про вину або невинуватість підсудного. Цей вердикт є обов’язковим для судді. Професійний суддя у такому процесі вирішує тільки правові питання і встановлює міру покарання. У США “велике журі” розглядає кримінальні справи у складі 12 засідателів [9, с.149]. Аналогічна кількість журі присяжних суду Королівської лави Великобританії. Іспанський суд присяжних відрізняється за кількістю засідателів – їх 9, проте створений і діє подібно до англо-американського незалежного журі присяжних [10, с.213].

Друга модель, тобто суд присяжних за європейським зразком, який діє в Німеччині, Франції, Данії, Італії, Швеції, Австрії та інших країнах. Його конструкція і порядок діяльності значно відрізняються від англо-американського журі, оскільки питання права і факту вирішують судді професіонали разом з представниками народу (шеффенами) – з німецької «засідатель». Також, суттєву різницю між англо-американським та європейським судом присяжних становить той факт, що у різних країнах правосуддя здійснюється згідно з континентальним, або прецедентним правом [4, с.4].

 Розгляд і аналіз законодавства окремих країн СНД щодо запровадження у них суду присяжних є особливо потрібними для повноти висвітлення проблеми введення цього інституту в Україні, оскільки їхні правові системи є найближчими до нашої, що є наслідком довголітнього спільного перебування у Радянському Союзі.

Зокрема, у республіках Білорусь і Казахстан здійснення судочинства щодо  кримінальних  справ  довіряють  одному  судді, або  колегіям,  які складаються лише з професійних суддів. На відміну від них, система судів присяжних в Росії існувала вже в ХІХ ст. Як відзначає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в період судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбанням дореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна, Польща, Фінляндія [9, с. 16]

 У Російській Федерації введений і діє суд присяжних в англо-американському варіанті [11, с.8]. Щоправда, як відзначає Р.Шатовкина, в Росії створена оригінальна національна модель суду присяжних на базі дореволюційної російської моделі із врахуванням досвіду тих країн, де успішно діє сучасний суд присяжних [5, с.2] ; його особливостями є те, що:

-                      обвинувачений сам вибирає форму судочинства. Вибір суду присяжних носить суто добровільний характер і тому, якщо по одній справі проходять кілька обвинувачених, то потрібна згода кожного з них для розгляду справи з участю присяжних засідателів (ст. 425 КПК РФ);

-                      відсутній суворий поділ свідків на свідків захисту і обвинувачення;

-                      в російському суді присяжних вирок проголошується відразу після винесення вердикту;

Також, для повноти висвітлення проблеми введення cуду присяжних в Україні слід розглянути порядок формування журі присяжних в окремих країнах.

Сам процес створення суду присяжних являє собою доволі складну процедуру, що полягає, насамперед у складанні списків присяжних та їх відбору.

Відмітимо, що у всіх країнах, де функціонує даний правовий інститут, порядок залучення до кримінального судочинства присяжних є дуже подібним і ґрунтується на списках населення, з яких здійснюється відбір присяжних засідателів. Проте, у кожній державі присутні вагомі відмінності у процесі створення колегії суду присяжних засідателів.

Так, у США кожен федеральний районний суд має свій порядок залучення присяжних. Основою для набору кандидатів є списки виборців даного району, або платників податків, інформація з довідників про жителів міста, телефонні довідники, дані перепису населення тощо [ 9, с.148].

На відміну від США, у республіці Франція порядок складання списків є набагато складнішим: спочатку створюються попередні списки кандидатур, на основі яких, спеціальною комісією за місцем знаходження кожного суду, проводиться складання щорічного списку кандидатів. Ця ж комісія кожного року складає спеціальний список додаткових присяжних із числа присяжних міста, яке є місцем даного суду присяжних. Згодом, голова трибуналу, шляхом жеребкування відбирає на відкритому засіданні із щорічного списку 27 присяжних, які створюють сесійний список. Крім того, голова суду в такому ж порядку обирає додаткових присяжних зі спеціального списку [ 9, с. 162].

Але відбір присяжних засідателів не обмежується складанням списків у виконавчих структурах. Ця робота продовжується у відповідному суді, який має розглядати справу.

Активну участь у формуванні суду присяжних беруть учасники судового процесу (сторони і суддя), яким надається право здійснювати відвід [2, с.146]. Зокрема в Англії та Валії представники обвинувачення обвинувачення і захисту можуть відвести деяких кандидатів у присяжні, вказавши при цьому причини свого рішення. У Шотландії, крім того, сторони мають право здійснити немотивований відвід до 3-х кандидатів кожен. В більшості країн право відводу надається обвинуваченому. Зокрема, у Північній Ірландії обвинувачений може відвести без зазначення причин до 12-ти кандидатів у присяжні [10, с. 145].

Проблема створення відповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, як свідчить досвід багатьох країн світу є надзвичайно складною. Так, Російська Федерація, яка має певний історичний досвід (оскільки суд присяжних діяв після реформи 1864р. до 1917р.), дію його запровадила частково у 1993р. в порядку експерименту в дев’яти регіонах [5, c.50]. Відповідно до ст. 434-440 КПК Російської Федерації, до суду викликаються 20 присяжних, з яких після відводу повинно залишитися не менше ніж 14 осіб. Шляхом жеребкування для участі в розгляді справи з них створюють колегію присяжних засідателів. Перші 12 вважаються комплектними і з їхнього складу обирають старшину, інші – запасні.

Тут постає питання: «яка ж модель цього суду передбачена в нашій державі?».В Україні, згідно з проектом Кримінального кодексу планується створити суд присяжних, в якому братимуть участь 7 присяжних засідателів і один професійний суддя. У проекті реалізована англо-американська модель суду присяжних, яка закріплена і в Росії. Вона, на відміну від європейської моделі, чітко розмежовує повноваження професійного судді і журі присяжних. Так, присяжні засідателі не беруть участі у постановленні разом із професійним суддею вироку у кримінальній справі, а виносять вердикт щодо доведеності обставин, винуватості особи, наявності пом‘якшуючих та обтяжуючих обставин, тобто з питань, які не вимагають професійних знань права. Професійний суддя на основі вердикту виносить вирок, де дає кваліфікацію діянням і призначає покарання. Обрання ж європейського варіанту суду присяжних, як вважає Р.Куйбіда, не дало б можливості провести чітку різницю між присяжними та народними засідателями [12, с.2].

Окрема глава 47 проекту КПК, деталізує такі питання: порядок формування та діяльності колегії присяжних, питання відводів та самовідводів, категорії справ, у розгляді яких вони можуть брати участь, компетенція, права та обов’язки засідателів тощо.

Перші основи практичної реалізації конституційних положень щодо впровадження суду присяжних заклав Закон «Про судоустрій України», прийнятий 7 лютого 2002 року.

 Законодавцем, було визначено відповідний спосіб формування списків присяжних, вимоги до кандидатів у присяжні засідателі, підстави й порядок їх звільнення від виконання обов’язків, гарантії незалежності й недоторканості (ч. 2 ст. 72), умови матеріального забезпечення присяжних (ч. 3 ст. 72).

Слід звернути увагу на зміну однієї з основних засад формування суду присяжних засідателів – добровільності, на більш імперативну – обов’язковість. Справа в тому, що чинним Законом (ч.3 ст.5) передбачено, що «участь присяжних засідателів є їхнім громадянським обов’язком». Однак, як правильно зауважив В. Потапенко, «відповідальності за порушення громадянського обов’язку в діючому законодавстві немає» [12, с.3].

До речі, серед науковців це питання залишається дискусійним, одні пропонують участь населення у здійсненні правосуддя розглядати, як обов’язок громадянина, інші як почесне право громадянина, але ні в якому разі не обов’язок, є думки, що це не тільки право, але й громадянський обов’язок, невиконання якого має тягнути відповідальність, є точка зору, що це суспільна повинність, від якої не може ухилитися жоден член суспільства, якій відповідає встановленим критеріям. [13, с.238].

На нашу думку, вже зараз існують передумови для введення обов’язковості участі народних представників у здійсненні кримінального судочинства. Зі свого боку законодавцем створено відповідні гарантії незалежності і недоторканості присяжних засідателів (ч.2 ст.72 Закону), сприятливі умови матеріального забезпечення їх діяльності (ч.3 ст.72). Oтже, держава має повне право вимагати від представників народу обов’язкової участі в здійсненні судочинства. Нормативним вираженням наведених міркувань може бути таке формулювання: «неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду», а згідно зі ст. 185-3 КУпАП за неповагу до суду наступає адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 3 до 8 неоподаткованих мінімумів доходів громадян чи адміністративного арешту на строк до 15 діб, що зі свого боку засвідчує наявність у законодавстві передумов для введення обов’язковості участі народу у здійсненні кримінального судочинства [13, с.239].

Розгляд і аналіз судоустрою окремих країн свідчить, що в більшості із них виконання функцій народного судді має обов’язковий характер, а наприклад в Італії, повністю прирівнюється до виконання громадянином іншої виборної державної посади [ 10, с.254].

Проте, ми вважаємо, що кадрова політика щодо формування журі присяжних в Україні не повинна носити примусовий характер, а мала би керуватися принципами добровільності та дотримання обов’язкових вимог до кандидатів у присяжні засідателі. Такі вимоги до претендентів знайшли своє вираження у Законі «Про судоустрій України» від 07.02.2002. Отже, присяжним засідателем може бути громадянин України, який досяг 30-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Не включаються до списків присяжних засідателів громадяни, які мають хронічні психічні чи інші захворювання, визнані обмежено дієздатними або недієздатними; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не чи не погашену судимість; депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

Виходячи із досвіду інших країн, відбір присяжних засідателів повинен ґрунтуватися на виборчих списках. Особа, яка не включена до них, не може включатися до списків засідателів. Але виборчий список не містить даних про особу. Якщо раніше народних засідателів відбирали за місцем роботи, чи навчання, де людину добре знали, то відбір засідателів зі списків виборців потребує створення структури, яка провадила б перевірку даних про кожну конкретну особу. Як свідчить досвід Російської Федерації, ця робота складна, фактично вимагає збирання «досьє» на кожну людину, включену до виборчого списку, і тому вимагає створення в обласних, крайових та інших аналогічних регіональних владних структурах спеціальних постійно діючих комісій, які займалися б цими питаннями. Чи узгоджуються ці перевірки та досьє з правами людини, закріпленими конституцією, – питання окремого дослідження [10, с.9].

Згідно до ст. 67 Закону України “Про судоустрій», громадяни, старші 65 років; жінки, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю, які мають дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, інших хворих або похилого віку членів сім’ї; особи, які не володіють державною мовою, не беруть участь у здійсненні правосуддя через свої релігійні переконання, керівники органів виконавчої влади та інші особи, які посилаються на поважні причини, звільняються від виконання обов’язків присяжних засідателів. 

Необхідно відзначити, що в юридичній літературі висловлюються думки про доцільність введення освітнього цензу для присяжних. Пропонується формувати корпус судових засідателів з числа грамотних [14, с. 98]; осіб, які мають щонайменше початкову освіту, середньо спеціальну або вищу та тільки з числа громадян, які отримали вищу освіту, або навіть з науковим ступенем кандидата юридичних наук [13, с.240]

Заслуговують на увагу пропозиції щодо недопущення раніше судимих (аналізований Закон містить обмеження тільки щодо осіб, мають не зняту чи не погашену судимість) до участі у судочинстві, оскільки навіть за умови погашення чи зняття судимості у осіб, які побували у місцях позбавлення волі, на тривалий час (якщо не назавжди)залишається негативне ставлення до всіх правоохоронних органів, через що від них важко чекати прийняття об’єктивного рішення у справі. Подібний крок вважаємо обґрунтованим з урахуванням того, що, наприклад, на службу до міліції, на посаду прокурора або слідчого прокуратури, не можуть бути прийняті особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину; на роботу до органів державної податкової служби не можуть бути прийняті особи, яких було засуджено за вчинення корисливих злочинів. Тому логічним було б встановлення для осіб, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, заборони виконувати відповідальні та суспільно значущі функції судді [13, с.240].

Проте, на нашу думку, однозначно погоджуватися з даною пропозицією не варто через те, що не може однаково оцінюватися становище людини, яка судима, наприклад, за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України) та становище людини, що мала судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тим самим ми ототожнимо дії якісно різних злочинців та усунемо диференційований підхід до відбору присяжних засідателів

Проте, не дивлячись на численні дискусії, пропозиції і закріплення суду присяжних в Конституції України та Законі «Про судоустрій» ми бачимо, що на даний час цей правовий інститут в українському кримінальному судочинстві ще не введено. Крім цього, в діючому КПК відсутні навіть згадки про суд присяжних. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателів та деталі нової процедури судочинства потребують уважної праці законодавців і аналізу можливості втілення суду присяжних в практичну діяльність органів правосуддя.

3.   Проблеми та перспективи суду присяжних в Україні

Головною проблемою введення суду присяжних в Україні є той вищезгаданий факт, що Основний Закон тільки проголошує право обвинуваченого на суд присяжних, не обумовлюючи при цьому хоча б загальних рис побудови суду. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателів та деталі нової процедури віддані для галузевого розгляду законодавцям [15, с. 8].

Для сьогоднішньої ж України інститут присяжних є новим. Тож, як бачимо, перспектива його введення передбачає довготривалу і складну роботу.

Разом з тим, оскільки до цього часу немає встановленого порядку розгляду справ судом присяжних, то вирішення цієї проблеми залежить від правової позиції законодавця щодо процесуальної форми функціонування цього інституту в новому КПК, де, на думку правників, має бути викладено такі основні положення як:

1)  визначення підсудності справ суду присяжних: судом присяжних повинні розглядатися кримінальні справи про особливо тяжкі злочини, за винятком справ про злочини, розгляд яких пов'язаний з дослідженням доказів, що становлять державну таємницю (державна зрада — ст. 111 КК Ураїни) [3, с. 17].

2)  формування колегії присяжних: як зазначає Л.Поспєєва, списки присяжних засідателів (загальний і запасний) повинні складатися за методом випадкового вибору щорічно з розрахунку 50 - 60 присяжних засідателів [8, с. 9]; Суд присяжних розглядає справу в складі професійного судді (головуючого) і Колегії із 7-ми присяжних, що утворюється шляхом відбору жеребкуванням.

4)      статус присяжних засідателів: присяжні засідателі, у тому числі і запасні мають право досліджувати і перевіряти докази; заявляти клопотання перед головуючим про провадження експертиз, тлумачення норм закону, роз'яснення змісту оголошених в суді документів; здійснювати необхідне документування судового слідства; обговорювати питання вердикту. Присяжні засідателі не вправі: порушувати принцип презумпції невинуватості підсудного, проявляти упередженість, спілкуватися з особами, які не входять до складу суду, з приводу кримінальної справи; отримувати доказові матеріали поза судовим засіданням; порушувати таємницю наради і голосування щодо вердикту.

5)      Що ж стосується положення про винесення вердикту, то, до компетенції присяжних належить вирішення таких питань: 1) чи мала місце подія злочину; 2) чи винен підсудний у його вчиненні; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним на полегкість. Вердикт вважається прийнятим, якщо за відповіді на кожне з поставлених у ньому основних питань проголосувала більшість присяжних.

6)      після проголошення вердикту судовий розгляд продовжується за участю сторін в загальному порядку: суд, або суддя призначає міру покарання, або приймає рішення про направлення справи на новий розгляд в іншому складі суду присяжних, якщо присяжні винесли незаконний, необгрунтований чи несправедливий вердикт [3, с.19].

Подальше дослідження цієї проблеми вбачається в розробці окремих норм щодо судового слідства та подальшого розгляду справ судом присяжних, регламентування прийняття рішення в дорадчій кімнаті, розробки процесуальної форми винесення судом вироку на підставі вердикту присяжних [3, с.19].

Поруч із розробкою концептуальних положень суду присяжних, науковці і практики активно сперечаються щодо доцільності його запровадження в Україні.

Зокрема М. Михеєнко стверджує, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя може зміцнити незалежність суду, підвищити його авторитет, довіру до нього населення. Деякі юристи-практики вважають, що правосуддя стане справедливішим тільки тоді, коли кілька осіб, які вперше зібралися у складі колегії присяжних в суді винесуть вердикт на основі своєї життєвої практики [8, с. 111].

Серед російських юристів також звучать заклики на захист суду присяжних (Ю. Стецовський, І. Петрухін).

Разом з тим, у правовій літературі зустрічаємо й критичні висловлювання щодо суду присяжних. В. Котляр стверджує, що цей інститут – результат емоційної, а не правовиконавчої судової діяльності засідателів, які, приймаючи вердикт, діють під впливом комбінацій сторін – обвинувачення і захисту [16, с. 11].

Наше суспільство прагне покласти відповідальність за стан правосуддя на юридично грамотних фахівців. Саме необізнаність пересічних громадян – майбутніх присяжних у галузі юриспруденції є одним з головних аргументів заперечення доцільності введення цього суду в Україні. Не можна залишити без уваги дослід чикагського професора Г. Калвена, здійснюваний шляхом опитування суддів, які мали досвід розгляду справ про те, що практично кожен третій вердикт визнаний сумнівним з точки зору його законності і правильності [3, с. 128]. Як зазначає В. Маляренко – у зв'язку з усе більшим ускладненням кримінальних справ законне їх вирішення, точна юридична оцінка правовідносин залежить саме від високого професіоналізму і досвіду [4, с. 7].

Виходячи із досвіду діяльності інституту народних засідателів, ми спостерігаємо низький рівень активності громадян у сфері судочинства. Шляхом вирішення цієї проблеми має стати поширення політичного виховання та підвищення рівня правової культури, правосвідомості в нашій державі.

Оскільки запровадження суду присяжних передбачене саме в галузі кримінального судочинства, то норми кримінального законодавства мають бути сформульовані таким чином, щоб бути доступними розумінню громадян, у яких відсутнє знання правової теорії [17, с. 119].

Із дослідження В. Маляренка вбачаємо, що суд присяжних є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується лише щодо незначної категорії і то у першій інстанції, але вимагає великих зусиль держави з підготовки законодавчої бази і чималих коштів [4, с. 12]. Погоджуючись із цим твердженням, розглянемо приклади, які існують в судах Росії, оскільки і для нас ця проблема є дуже актуальна. Часто виникають ситуації, коли присяжні засідателі перед виходом на нараду, заявляють судді - "вердикт відмовляємося виносити, доки нам не виплатять належної винагороди" - а платити нема чим... Працівники суду збирають гроші, щоби хоча б частково компенсувати дванадцяти, позбавленим засобів існування засідателям їх багатоденну участь у процесі [18, с. 242].

Однак, це питання не є проблемою лише для Росії. Так у Англії проблема низького рівня оплати діяльності присяжних призводить до того, що досить часто вони наймають замість себе інших осіб [17, с. 122].

Серйозною проблемою суду присяжних є ускладнення самого розгляду справи за рахунок появи стадії попереднього слухання, специфіки судового слідства і змагання сторін, перегляду вироків і постанов суду присяжних, що вступили в законну силу тощо [18, с. 242].

Ще однією проблемою введення суду присяжних в Україні можемо назвати складність поєднаня засідателями участі у судовому процесі і виконаня своєї постійної роботи. Як зазначає К. Гуценко, непостійній характер діяльності судів асизів у Франції пояснюється тим, що непрофесіоналів не можна надовго відривати від основних занять [2, с. 292].

Найслабшою ланкою судової реформи, на думку російських юристів, є великий розрив між законами, що приймаються та можливістю їх організаційного і матеріально-технічного забезпечення, особливо стосовно суду присяжних, що в свою чергу викликає скептичне ставлення до цього інституту. В той же час, деякі українські юристи, незважаючи на такі критичні моменти, вважають, що не слід очікувати кращих матеріальних умов, а треба запроваджувати суд присяжних негайно і в усіх регіонах країни [17, с. 123].

На наш погляд, без випробування часом не можна повною мірою оцінити життєздатність цього інституту в нашій державі, його перспективи і напрямки. Для уникнення поспішного і невиправданого рішення про введення суду присяжних на всій території України, необхідно погодитися з думкою Маляренко про проведення експерименту і ввести альтернативну форму правосуддя на території, мінімум двох областей [18, с. 243]. І лише за результатом експерименту можна прийняти кінцеве рішення відносно даного суперечного інституту кримінального судочинства.

ВИСНОВОК

Підводячи підсумки у вивченні матеріалу, відзначимо, що Конституція України передбачила суд присяжних, але законодавець не вказав точну дату його створення в майбутньому. На наш погляд, вводячи ці статті до Конституції, законодавець передбачив створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі стабілізуються.

Таким чином, ми вважаємо, що механічне копіювання положень зарубіжного законодавства і необдумане, поспішне введення суду присяжних не буде для нас корисним, а отже – реформування судової системи має здійснюватися шляхом насамперед, поступового, практичного, диференційованого відбору тих інститутів, які придатні з точки зору їх надійності, апробованості і можливості втілення не тільки в національне законодавство, але й у реальне життя.

Список літератури

1.         Бернем У. Суд присяжних заседателей. – М.: Издательство МНИМП, 1995. –128 с.;

2.         Гуценко К.Ф., Головко А.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – ИКД «Зерцало-М», 2001. – 480с.;

3.         Тертишник В.С. Суд присяжних: суть ідей, історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми сьогодення //Юридична Україна. – 2003. – № 8. – С.15-19.;

4.         Маляренко В. Позитиви и негативи суду присяжних //Право України, 2000.– № 3. – С. 3.;

5.         Шатовкина Р. Становление и развитие суда присяжних в России //Российская юстиция, 2005. – № 4. – С. 3;

6.         Кульчицький В., Сидорчук О. Суд присяжних і наукова думка про нього в Україні після судової реформи 1864р. //Право України 2003 рік, № 6.– с.125– 128.;

7.         Джаншиев Г.А. Суд над судом присяжных. — М., 1896. — 168 с.

8.         Куцин М.М. Суд присяжних: за і проти // Вісник Національного Університету Внутрішніх справ. – 2005. – № 31. – с. 111.

9.         Шишкін В.І. судові системи країн світу: Навч. посібник. Кн. 1 – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.

10.        Шишкін В.І. судові системи країн світу: Навч. посібник. Кн. 2 – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 336 с.

11.        Кирилова Н.П. Суд присяжних в России и мировой опыт (ч.1-4) (2001-05-30) с.11.

12.        Куйбіда Р. Аналіз сучасного етапу судової реформи та перспектив її розвитку. 22.09.2007 2003-06.02.;

13.        Іваницький С.О. спірні питання правового статусу судових засідателів //Актуальні проблеми кримінального судочинства України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 21 листопада 2003р. – Донецьк: ДЮІ, 2004. – С. 237-240.

14.        Курбатов А. Ще раз про суд присяжних // Право України. – 1997. – № 12. - С.98.;

15.        Свиридов Б. Суд присяжних, як правова модель // Юридична практика : Суд. випуск. – 2006 - № 3. – С. 8-9;

16.        Котляр В. Суд присяжних – правовий атавізм // Юридичний вісник України. – 2001. - № 10. – С. 11.;

17.        Тарнавська В. Інститут суду присяжних // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - № 9 – 118-125с.;

18.        Аленин Ю.П. К проблеме введення суда присяжних в Украине // Актуальні проблеми політики. - Одеса, 2002. – Вип. 13-14 – С. 235-244.