рефераты

Научные и курсовые работы



Главная
Исторические личности
Военная кафедра
Ботаника и сельское хозяйство
Бухгалтерский учет и аудит
Валютные отношения
Ветеринария
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Естествознанию
Журналистика
Зарубежная литература
Зоология
Инвестиции
Информатика
История техники
Кибернетика
Коммуникация и связь
Косметология
Кредитование
Криминалистика
Криминология
Кулинария
Культурология
Логика
Логистика
Маркетинг
Наука и техника Карта сайта


Курсовая работа: Представництво в цивільному процесі

Курсовая работа: Представництво в цивільному процесі

План

Вступ

1. Участь представника в цивільному судочинстві

2. Повноваження представника в суді

3. Суб’єкти цивільного представництва

3.1 Особи, які можуть бути представниками

3.2 Особи, які не можуть бути представниками

4. Представництво за законом

4.1 Призначення, або заміна законного представника

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Представництво – врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК, характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за окремими винятками.

Конституція України закріплює право громадян і юридичних осіб на отримання правової допомоги при реалізації Конституційного права на судовий захист [1.C.23]

У цивільному судочинстві правова допомога при здійсненні захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Таким чином, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законом способів реалізації права на судовий захист.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення правової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-процесуальні правові відносини.

Предметом дослідження даної курсової роботи є загальна характеристика інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета дослідження полягає у теоретичному вивченні інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

– визначення поняття та значення процесуального представництва;

– вивчення видів процесуального представництва;

– визначення повноважень процесуального представника.

Згідно з нормами ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть в суді їх органи, діючі в межах повноважень, наданих їм законом, статутом або положенням, або їх представники.

Необхідність в судовому представництві зумовлена різними обставинами: неможливістю дотримання змагального начала судочинства при розгляді цивільних справ, в яких беруть участь недієздатні особи (по віковому критерію – неповнолітні; по медичному критерію – громадяни, визнані недієздатними в судовому порядку); неможливістю юридичних осіб, очолюваних колегіальними органами (наприклад, правліннями), безпосередньо брати участь в розгляді справи; бажанням зацікавлених осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи в суді і т.д.

У роботі були застосовані наступні методи: метод діалектичної логіки (при виділенні ознак за результатами визначення понять); порівняльний метод; метод формально-юридичного аналізу; описовий метод.


1. Участь представника в цивільному процесі

Представництво – це правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає у суді від імені та в інтересах іншої особи (представлюваний) [16.C. 3].

Частина 1 статті 38 ЦПК говорить про те, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника [4.C.20].

Представництво передбачене цивільним процесуальним законодавством, по-перше, з метою надання юридичної допомоги громадянам та організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Представництво у суді є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судовій практиці та літературі.

Від загальноцивільного воно відрізняється тим, що:

а) представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального – тільки у суді;

б) метою загальноцивільного представництва є надання допомоги довірителю, а процесуального – і суду;

в) при загальноцивільному представництві не може бути подвійного представництва,

у процесі законний представник може доручити ведення справи договірному;

г) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді й повинен, представлюваний;

д) при загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються дорученням, а у процесі – в основному законом.

Тому за ЦПК України представник віднесений до числа осіб, що беруть участь у справі, а, отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою [15].

Стаття 38 ЦПК закріплює право сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть скористатися допомогою представника. У такий спосіб новий ЦПК розширив коло осіб, які можуть мати представника у суді, практично до кола осіб, які беруть участь у справі. Дана стаття частково вирішує питання про види представництва [20.C.150].

Якщо більш детально розглядати ст. ст. 38 – 44 ЦПК та ст. 60 ЦК України, то це нам дозволяє відзначити наявність чотирьох видів представництва:

а) добровільного;

б) законного;

в) за призначенням суду;

г) громадського.

За ступенем обов'язковості представництво може бути обов'язковим, коли на представництво не потрібно волевиявлення представлюваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і факультативним, коли волевиявлення представлюваного на представництво є необхідним.

Регулюючи питання про добровільне (договірне) представництво, стаття 38 ЦПК необгрунтовано відносить до представництва участь у цивільному судочинстві органів юридичних осіб та органів державної влади. Безумовно, участь зазначених органів не є представництвом, оскільки є участю юридичних осіб та держави через уповноважені органи [7.C.24].

В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір. Перший підвид – представництво інтересів сторін і третіх осіб адвокатами. Підставою такого представництва є договір доручення на ведення справи у суді.

Другий підвид – юрисконсульт представляє у суді інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору.

Третій підвид – окремі громадяни представляють у суді інтереси сторін і третіх осіб за договором доручення. Наявність доручення у юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень. Тому дуже спірною є думка деяких авторів про те, що і юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

Громадське представництво полягає у тому, що в силу статуту, положення про громадську організацію вона може представляти у суді інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки) [12.C.22].

Наприклад представництво в цивільному процесі Франції здійснюється: на підставі договору – адвокатами і повіреними; на підставі закону – батьками, опікунами і піклувальниками стосовно неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під їх опікою чи піклуванням. Батьки, які здійснюють сумісно батьківську владу, визнаються законними представниками, а якщо батьківську владу здійснює один з них, то він і визнається законним представником. Неповнолітній, який одружився або якому виповнилося 16 років, може бути звільнений за заявою батьків, одного з них чи сімейної ради від батьківської влади суддею по опіці (статті 389, 476 Цивільного кодексу Франції). Звільнений від батьківської влади неповнолітній стає здатний, подібно повнолітньому, до всіх дій громадянського життя (статті 481, 488 ЦК), а, отже, і особисто вести справу в суді. А в цивільному процесі Польщі представництво сторін і третіх осіб можуть здійснювати: адвокат, співучасник у справі, особа, яка управляє майном або інтересами сторони, а також особа, пов'язана зі стороною правовідносинами доручення, якщо предмет спору входить в обсяг цього доручення; батьки, подружжя, брати, сестри та інші особи [18].


2. Повноваження представника в суді

Згідно ст. 44 ЦПК представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності [4.C.21]. Згідно з ЦПК 1963 р; повноваження представників підтверджувалися відповідно загальним або спеціальним дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне доручення, то представник від імені особи, яку він представляє, міг вчинити всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги), укладення мирової угоди, передоручення, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або третя особа довіряли своєму представнику здійснення будь-яких з перелічених вище повноважень, вони повинні були видати представнику таке доручення, у якому це спеціально застережено. Тому таке доручення і прийнято було називати спеціальним [12.C.144].

Новий ЦПК навпаки визначає, що загальне доручення означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена особа, тобто і відмовитись від позову, і визнати позов, і укласти мирову угоду і інше. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити відповідні застереження у довіреності[15]. Необхідність такої різкої зміни порядку підтвердження повноважень, як уявляється, сумнівна, оскільки для цього потрібен більш високий рівень правосвідомості осіб, що представляються, і, можливо, більш високий рівень відповідальності представників, аби уникнути можливих зловживань.

Цивільний процесуальний кодекс України передбачає також можливість припинення договірного представництва, обмеження повноважень представника та відмову представника від повноважень.

Підставами припинення представництва є такі ж підстави, що і для припинення загальноцивільного представництва: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, що представляється; відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність або якій було видано довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності[15].

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника відповідна особа повинна повідомити суд письмовою заявою або усною заявою у судовому засіданні.


3. Суб’єкти цивільного представництва

3.1 Особи, які можуть бути представниками

Згідно статті 40 ЦПК представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Також в цієї статті зазначено що, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні [4.C.21]

Ця норма висовує головні вимоги до осіб, які можуть виступати представниками в суді. Перша вимога є професійною – представниками можуть бути адвокати. Вони володіють значними навичками юридичної діяльності, необхідними юридичними знаннями. Тому не випадково ст. 59 Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура [5].

Представниками у суді можуть бути й інші особи, до яких висувається наступні вимоги:

а) вони повинні бути повнолітніми;

б) мати цивільну процесуальну дієздатність;

в) мати належно посвідчені повноваження на здійснення представництва; г) не належати до кола осіб, які не можуть бути представниками в суді. Наприклад в цивільному процесі Англії функції процесуального представника, надання юридичної допомоги і захист прав й інтересів сторін здійснюється адвокатами – соліситорами і баристерами.

Баристери здійснюють правозаступництво і наділені правом виступати у всіх цивільних справах в судах всіх інстанцій, а в Палаті лордів, в Апеляційному і Високому судах це право належить виключно їм.

Вони ведуть консультативну роботу, пов'язану з підготовкою справи до розгляду, дають висновки з приводу повноти процесуальних паперів, обргунтовують необхідність внесення до них змін і доповнень, а також вчиняють інші дії, виходячи з встановленого ними предмета доказування і сукупності доказів, які вони мають доводити в судовому засіданні. Також вирішують питання про те, як буде здійснюватися доказування. При використанні показань свідків баристер знайомиться з їх змістом, а якщо свідок не може прибути до суду, він порушує питання про допит такого свідка за місцем проживання.

Соліситори перебувають при судах і представляють сторін в процесі. Вони беруть участь в цивільному процесі не у всіх судах, а в розгляді цивільних справ судами графств, магістратськими судами, у деяких справах, що розглядаються Судом Корони, та у справах про банкрутство у Високому суді. Соліситори проводять підготовку справи до розгляду, для чого спілкуються із сторонами, опитують свідків, збирають докази, складають процесуальні папери, надсилають баристеру копії всіх матеріалів у справі й готують підсумкову записку про проведені підготовчі дії у справі. Проте вони мають обмежене право на публічні виступи в судах.

Повноваження соліситора в цивільному процесі визначається дорученням заінтересованої особи, на підставі якого виникають договірні відносини між ними (довірителем і представником), які регулюються нормами договірного права.

Повноваження на ведення цивільної справи баристер одержує не на підставі договору з довірителем, вони передаються йому соліситором шляхом короткого викладення змісту справи. Прийняття баристером доручення означає перехід до нього всіх повноважень сторони на вчинення всіх процесуальних дій, визначених законом для таких осіб і їх процесуальних представників. За виконання доручення баристер одержує гонорар від фірми соліситорів.

Баристери не несуть відповідальність за допущену ними недбалість, оскільки позови такого виду можуть грунтуватись лише на договорі, баристер же укладати його з клієнтом не може. З цих причин баристер не може допитувати свідка, а також консультуватися з ним у відсутності соліситора.

Представництво недієздатних осіб в цивільному процесі Англії має свої особливості. Воно поширюється на неповнолітніх (віком до 13 років) і психічно хворих осіб, які за станом здоров'я не можуть здійснювати управління своїми справами і розпоряджатись своїм майном. Оскільки недієздатні особи не можуть особисто представляти свої інтереси, їх в цивільному процесі захищає «найближчий друг» таких осіб – батьки, опікуни, а психічно хворих – адміністратори їх майна. Коли ж такі особи відсутні або не бажають вести справу в інтересах недієздатної особи, дані обов'язки виконує державний соліситор.

Батьки, опікуни, адміністратори не є стороною у справі недієздатних. Але якщо вони можуть бути такою особою (співвиконавцем), то особисте ведення ними справи недієздатних не допускається, а можливе лише через соліситорів. Для цього останній подає до суду виражену в письмовій формі згоду батька, опікуна чи адміністратора на свою участь в процесі у справі і документ (сертифікат), який підтверджує, що такі особи (батько, опікун, адміністратор) не мають в судовому процесі інтересу, який би суперечив інтересу недієздатної особи.

Представники недієздатних можуть реалізовувати їх права. Але будь-які угоди стосовно позову від імені недієздатного без схвалення суду недійсні. Розпорядження сумами, стягнутими в інтересах недієздатних, можливе лише у відповідності з тими вказівками, які дав суд. Твердження, наявні в позовній чи зустрічній позовній заяві, не вважаються прийнятими недієздатними з тієї підстави, що на них не надійшло заперечення. Проти недієздатної особи не може бути постановлене заочне рішення. Зазначені гарантії передбачені для захисту прав та інтересів недієздатних осіб в цивільному процесі Англії.

Представництво в цивільному процесі США в основному побудоване на положеннях, властивих представництву Англії, і здійснюється: стосовно недієздатних осіб – батьками, опікунами, іншими особами, які наглядають за неповнолітніми І психічно хворими людьми (законне представництво), стосовно Інших осіб за договором доручення – адвокатами, поділ яких залежно від виконуваних функцій, що має місце в Англії, в США відсутній

Адвокати можуть здійснювати всі види юридичної допомоги і представництво в цивільному процесі через юридичні контори або юридичні відділи в державних установах І приватних структурах.

Наявність у США федеральної судової системи і судової системи в штатах, самостійне функціонування кожної системи з істотними відмінностями в правовому регулюванні визначили неоднозначність правового становища адвоката в судочинстві в цивільних справах як в однотипних судах окремих штатів, так і у федеральних.

Загальним для них є те, що повноваження адвокатів в цивільному процесі визначається договором доручення, укладеним з довірителем на ведення цивільної справи в суді. В ньому встановлюється обсяг і характер повноважень для представника, інші права і обов'язки сторін договору.

Наявність договору доручення надає адвокату (представнику) повноваження вчиняти від імені довірителя всі процесуальні дії, які може вчиняти сам довіритель як сторона, яка бере участь в конкретній цивільній справі [19.C.125–126].

3.2 Особи, які не можуть бути представниками

Стаття 41 ЦПК визначає неможливість іншого суміщення процесуальних ролей представника та осіб, які входять згідно ЦПК до інших учасників процесу (секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок), оскільки ті й інші належать до різних груп суб'єктів процесуальних правовідносин, з яких одні юридично заінтересовані, а інші – ні [4.C.21].

Частина 2 статті 41 ЦПК встановлює обмеження за професіональною ознакою деяким категоріям юристів: суддям, слідчим, прокурорам. Це обмеження має етичний характер: у інших учасників справи не повинно виникати сумніву в неупередженості суду у зв'язку з участю зазначених осіб у якості представників. Однак з цього правила є два винятки: судді, слідчі, прокурори можуть представляти у суді відповідні органи, в яких вони працюють, якщо вони є стороною або третьою особою у справі, і якщо зазначені особи виступають у справі.

Згідно ст 57 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи [13].

Відповідно до ч. 1 ст. 57 КАСУ ці обмеження зумовлені принципом неможливості процесуального сумісництва, який полягає в тому, що суб'єкт цивільно-процесуальних відносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше, ніж в одному процесуальному стані, тобто секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок не можуть бути представником. Хоча цей принцип не закріплений безпосередньо в окремій нормі Кодексу адміністративного судочинства України, як наприклад, принцип верховенства права, законності, диспозитивності (ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України), але положення ч. 1 ст. 57 цього Кодексу свідчать саме про наявність такого принципу и адміністративному судочинстві. Ці положення стасуються лише однієї і тієї самої справи. Отже, неспроможність виконувати функції представника в суді може мати абсолютний чи відносний характер. Так, щодо абсолютної неспроможності, то вона стосується осіб, яким заборонено бути представниками.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Кодексу адміністративного судочинства України судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи. Це означає, що в даному випадку йдеться про те, що у встановлених чинним законодавством випадках вони можуть виконувати такі функції, як суддя, прокурор, слідчий. Тобто такі обмеження щодо зазначених суб'єктів зумовленістатусом цих службових осіб.

Судді, слідчі, прокурори можуть бути представниками в суді, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи. Отже, з огляду на положення ч. 2 ст. 57 цього Кодексу зазначені в ній суб'єкти можуть бути також законними представниками.

Зазначені суб'єкти можуть бути також законними представниками, тобто здійснювати представництво своїх неповнолітніх дітей або усиновлених, а також інтереси осіб, що перебувають під їх опікою чи піклуванням [13].


4. Представництво за законом

Стаття 39 ЦПК закріплює норми, коли представництво здійснюється за законом, а саме:

а) права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;

б) права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежен;.

в) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

г) права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна [4.C.19–20]

Згідно статті 31 Цивільного кодексу України особи, які не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини [3.C.43].

Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК має на увазі правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього, вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними. Частина 2 ст. 31 ЦК, також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть відсутність своєї провини у виникненні шкоди [14].

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві.

Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно зі ст. 41 ЦК правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун [3.C.45]. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди [6]. Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною [14].

Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин:

а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

б) наявність такого майна у недієздатної особи;

в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Більший обсяг дієздатності мають неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років. Особи у віці від 14 до 18 років крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть також самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком тісно пов'язане з їхнім правом по трудовому законодавству. Неповнолітні з 16‑річного віку, а у виняткових випадках з 15‑річного віку, мають право влаштуватися на роботу. У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього [2.C.150]. Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової власності чи інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.

Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників.

На здійснення неповнолітніми правочинів у відношенні транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників.

Неповнолітні особи за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників можуть розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їхнє ім'я в банківські (кредитні) установи. Разом із тим ч. 5 ст. 32 ЦК установлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки і піклування може обмежити або позбавити неповнолітніх права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були основою для прийняття такого рішення.

Частина 7 ст. 32 ЦК також передбачає, що особи у віці від 14 до 18 років можуть бути обмежені судом у дієздатності в порядку, передбаченому ЦПК України [12.C.58]

Згідно зі ст. 44 ЦК України, на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун, призначений для опіки над майном, захищає права, свободи та інтереси зазначеної особи і в суді.

Визнання особи безвісно відсутньою спричиняє певні правові наслідки. Над її майном встановлюється опіка (ч. 1 ст. 44 ЦК). З цього майна видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати, і погашається заборгованість по інших зобов'язаннях (ч. З і 4 ст. 44 ЦК). На підставі заяви зацікавлених осіб чи органу опіки і піклування нотаріус може призначити опікуна над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, до прийняття судом рішення про визнання її безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44) [14].

Утриманці безвісно відсутньої особи отримують право на одержання пенсії. Припиняються договір доручення, учасником якого був безвісно відсутній, а також дія довіреності, виданої ним чи йому.

Охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини в інтересах спадкоємців як за законом так і за заповітом, відказополучателя та кредиторів спадкоємця, які замовляють свої права на майно. Охорона майна здійснюється на підставі заяви спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів, а також за місцем органів місцевого самоврядування, житлових органів, а у випадку, коли до кола спадкоємців входять неповнолітні або визнані у встановленім законом порядку недієздатними, то за листом органів опіки і піклування [9.C.58].

Нотаріус вимагає в особи, що звернулась до нього з такою заявою, свідоцтво про смерть спадкодавця та довідку про місце мешкання спадкодавця, для встановлення місця відкриття спадщини. Після цього нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, – відповідні органи місцевого самоврядування, виїжджають на місце знаходження майна і проводять опис майна у присутності зацікавлених осіб та двох понятих. Опис майна може провадитись також за місцем знаходження майна, що може не співпадати з місцем відкриття спадщини. В такому разі нотаріус направляє лист про опис майна нотаріусу за місцем знаходження майна з проханням провести опис майна та навпаки, якщо опис провадиться за місцем знаходження майна, нотаріус за місцем знаходження майна повідомляє про це нотаріуса за місцем відкриття спадщини, в любому разі свідоцтво про право на спадщину буде видаватися за місцем її відкриття. У опису спадкового майна нотаріус вказує усе майно, яке він знайшов на місці відкриття спадщини, вказує докладну характеристику предметів та відсоток їх зносу, а також вартість, якщо спадкоємці не згодні з оцінкою нотаріуса, вони вправі запросити експерта-оцінщика. Витрати, пов'язані з оплатою експерта, спадкоємці беруть на себе.

Опис майна проводиться у строк до шести місяців, тобто у строк, встановлений для прийняття спадщини. Охорона майна триває протягом шести місяців до закінчення строку для прийняття спадщини усіма спадкоємцями. Спадкоємці зобов'язані нести витрати по опису майна, а також по його охороні. Охорона спадкового майна, що признана відумерлою, тривається протягом одного року, до того моменту, як суд визнає таке спадкове майно відумерлим. Спадкове майно протягом шести місяців не можна нікуди перевозити, перекладати або продавати, якщо такі дії значно погіршать стан та ціну спадкового майна.

Якщо виникає потреба у покритті видатків, пов'язаних з охороною спадкового майна, (наприклад, оплата податків та зборів на земельну дільницю, або на житловий будинок) витрати приймають на себе спадкоємці, що призиваються до спадщини відповідно до їхньої частки у спадщині. До майна, що було описано та знаходиться під охороною, спадкоємці, закликані до спадщини, повинні ставитися як до своєї власності [10.C.89–90].

Якщо нотаріусу стало відомо про відкриття спадщини, він зобов'язаний сповістити про це усіх відомих йому спадкоємців, коли такими відомостями володіють інші органи або особи, вони повинні сповістити про це нотаріуса або органи місцевого самоврядування, коли нотаріуса немає.

Коли встановлено наявність у спадкодавця майна, що перейде до спадкоємців, спадкоємці, або інші особи – представники органів місцевого самоврядування, органів міліції, прокуратури, органів опіки та піклування та інші) вимагають проведення опису майна, нотаріус здійснює такий опис та приймає заходи до охорони спадкового майна, нотаріус або відповідальна особа органів місцевого самоврядування назначають відповідальну особу для охорони спадкового майна – охоронця спадкового майна.

Відповідальну особу, якщо вона дала на це згоду, призначають охоронцем успадкованого майна, і нотаріус попереджує її про кримінальну відповідальність за використання цього майна у корисливих цілях. Охоронець майна, якщо він не спадкоємець, вправі вимагати винагороди за охорону спадкового майна, а також одержувати від спадкоємців гроші за усі свої витрати, які пов'язані з охороною спадкового майна. Ризик випадкової загибелі майна, що було передано до охорони, якщо не буде доказана вина охоронця, лежить на спадкоємцях цього майна, які приймають на себе усі зобов'язання по оплаті видатків по охороні спадкового майна, а також приймають на себе усі збитки, що можуть виникнути у зв'язку з охороною цього майна [17].

Коли спадкодавець призначив виконавця заповіту, він може звернутися до нотаріуса або до відповідних органів місцевого самоврядування з заявою щодо прийняття засобів по охороні спадкового майна. При проведенні опису спадкового майна, нотаріус має право призначити виконавця заповіту за його згодою охоронцем спадкового майна або призначити іншу людину за згодою виконавця заповіту та спадкоємця.

Якщо відкривається спадщина за заповітом та за законом, спадкоємці за законом, що не згодні, щоб особа, яка була призначена виконавцем заповіту, була призначена охоронцем тієї частини майна, яка буде успадкована за законом, вони мають право вимагати у нотаріуса призначення охоронцем частини майна, що успадковується за законом іншої особи.

Ця особа призначається охоронцем майна, що спадкується, за законом. В цьому випадку нотаріус, що проводить опис спадкового майна, вказує в опису, що спадкове майно буде охоронятися двома охоронцями, та визначає, яке майно кожен з них буде охороняти.

Стаття 1287 ЦК передбачає випадки, коли спадкоємці мають право змінити волю спадкодавця щодо призначення виконавця заповіту. Якщо виконавець нездатний забезпечити виконання волі спадкодавця з будь-яких причин, спадкоємцям надається право у судовому порядку усунути такого виконавця від виконання. Але в суді вони повинні довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем [14].

Нездатність виконавця забезпечити виконання волі спадкодавця може бути викликана об'єктивними причинами, що позбавляють виконавця фактично здійснити волю заповідача. Наприклад, це тяжка хвороба особи, яка призначена заповідачем, втрата нею дієздатності, позбавлення волі за вироком суду, що позбавляють її можливості здійснювати певні дії щодо вжиття заходів для охорони спадщини, управління нею тощо.

Частина 2 ст. 1287 ЦК встановлює випадки, коли спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, що не входить до кола спадкоємців [14].

Це може бути при наявності таких причин:

1) якщо спадкодавець не призначив виконавця заповіту;

2) якщо особа, яка була призначена спадкодавцем, відмовилася від виконання заповіту;

3) якщо особа, яка була призначена спадкодавцем, була усунена від виконання заповіту (наприклад, у випадку зловживання своїми повноваженнями, як виконавця заповіту).

Частина 3 ст. 1287 ЦК уточнює положення ч. 2 ст. 1287 про те, що у разі, коли спадкоємці не можуть дійти згоди щодо того, хто буде виконувати волю спадкодавця, то на вимогу одного із спадкоємців, суд сам призначає виконавця заповіту. Особа, яку призначають або обирають виконавцем заповітом, не може бути зобов'язана до виконання, вона повинна погодитись виконувати покладені на неї повноваження [14].

4.1 Призначення, або заміна законного представника

Згідно статті 43 ЦПК України у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників [4.C.20].

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.

Звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому частиною другою статті 241 ЦПК [15].

Стаття 60 ЦК передбачає 4 випадки встановлення опіки і піклування судом, які є підставами особливого виду судового представництва – по призначенню суду:

а) суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною;

б) суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності (зазначені підстави застосовуються судом при розгляді відповідних цивільних справ);

в) якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітній позбавлений батьківського піклування;

г) якщо при розгляді справи буде встановлено, що неповнолітній позбавлений батьківського піклування [4.C.25]

У цих випадках, якщо при розгляді цивільної справи буде встановлено, відсутність батьківського піклування, та відсутність законного представника, суд своєю ухвалою встановлює над малолітньою чи неповнолітньою особою відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна чи піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

Якщо при розгляді цивільної справи буде виявлена відсутність у сторони чи третьої особи визнаної недієздатною чи обмеженою в цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки і піклування своєю ухвалою призначає опікуна чи піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Частина 3 ст. 43 ЦПК передбачає можливість за поданням органу опіки і піклування заміни законного представника після відкриття справи. Підставами такої заміни є заборона з боку закону певним особам бути представниками.

Частина 4 ст. 43 ЦПК передбачає також право суду звільнити опікуна чи піклувальника в разі якщо їх призначив суд, і призначити опікунами чи піклувальниками інших осіб [15].


Висновки

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин.

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво – це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Представництво характеризується наступними ознаками:

– цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

– представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);

– представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

– представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

– правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому на допомогу приходить представник.

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами. До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального.

Гадаю, що в даній роботі мені вдалося у певній мірі розкрити питання про представництво в цивільному праві. Однак і на майбутнє дане питання потребує подальшого вивчення.


Список використаної літератури

1. Конституція України. – Харків: Фактор, 2008. – 144 с.

2. Кодекс законів про працю України. – Харків: Консум, 2008. – 112 с.

3. Цивільний кодекс України. – Харків: Консум, 2008. – 400 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України. – Харків: Консум, 2008. – 200 с.

5. Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 p. [електронний ресурс] // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2887–12

6. Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. [електронний ресурс] //

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=1489–14

7. Антонюк О. Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів. // Підприємництво, господарство і право. -2003. – №6. – С. 23–27.

8. Викут М.А. О правовой природе участия судебных представителей по гражданским делам // Основы гражданского законодательства и Основы гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик. – Саратов, 1980. – С. 144–145.

9. Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. – Львів: Кальварія, 2000. – 182 с.

10. Губенко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантії прав і свобод людини і громадянина: Монографія. – Київ: 2001. – 218 с.

11. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навчальний посібник для юридичних факультетів. – Київ: Вентурі, 2006. – 238 с.

12. Луць В.В. Цивільне право. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 2003. – 122 с.

13. Науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України Матвійчука В.К [електронний ресурс] // http://apelyacia.org.ua/node/8025

14. Науково – практичний коментар Цивільного кодексу України Коссака В.М. [електронний ресурс] // http://apelyacia.org.ua/node/4692

15. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України Тертишнікова В.І. [електронний ресурс] // http://apelyacia.org.ua/node/9654

16. Павлуник І.А. Представництво в цивільному процесі. // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юрид. наук. К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2002. – 20 с.

17. Представництво в цивільному процесі. // Коментар Головного спеціаліста Департаменту представництва інтересів держави в судах України та закордонних юрисдикційних органах Міністерства юстиції України Л.В. Ковтуна. Матеріали офіційного серверу Міністерства юстиції України – http://www.minjust.gov.ua/? do=dr&did=1037&sid=comments

18. Светлична Г.О Новели інституту представництва в цивільному судочинстві: проблеми теорії та правозастосування. [електронний ресурс] // http://www.yurpayintel.com.ua/2007/1/article06/

19. Штефан М.Й. Представництво адвоката в цивільному процесі Англії. / В кн: Сучасні системи адвокатури. – Київ, 1993. – С 124–127.
20. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2‑ге, перероб. та доп. – Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 696 с.

© 2011 Рефераты и курсовые работы