Курсовая работа: Поняття та ознаки вбивства

Курсовая работа: Поняття та ознаки вбивства

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М Коцюбинського

Кафедра правознавства

Курсова робота

«Поняття та ознаки вбивства»

Студентк 5-«Б» курсу

Притула Валентина Василівна

Науковий керівник –

ст. викл. Сергійчук С.Л.

Вінниця - 2008

Вступ

Вбивство спрадавна вважалося злочином проти людини і засуджувалося як мораллю, так і системою норм і правил, що мають силу закону. Заборона на вбивство була одним з перших табу в людській культурі. Багато в чому це пояснювалося необхідністю продовження роду і зміцнення суспільства. Свобода вбивства загрожувала людству винищуванням, тому спочатку вбивство було засуджене і заборонене в локальних співтовариствах - союзах, племенах і т.д. У міру становлення крупніших людських співтовариств, аж до державних об'єднань, табу на вбивство придбало форму закону, обов'язкового для всіх членів співтовариства. Відомо, що перші законно-положення (як написані, систематизовані сукупності норм і правил поведінки, а також заборон) формуються на основі загальноприйнятих норм моралі, що сформувалися і закріпилися в законах. Вбивство трактується як злочин практично у всіх законодавчих системах - стародавніх і сучасних. Посягання на чуже життя може бути виправдане мораллю і законом лише у виняткових випадках. Для різних суспільств, культур, політичних систем, ці випадки різні. Наприклад, мусульманські норми і правила, закріплені в Корані, не передбачають покарання за вбивство невірного: “ І вбивайте їх, де зустрінете, адже спокуса - гірше, ніж убиение”. Тоді як вбивство правовірного по шаріату повинно каратися смертю. Одна з перших заповідей Біблейського Мойсея, що визнаються як іудеями, так і християнами, свідчить: “Не убий”. Старозавітні правила, що мали для стародавніх іудеїв силу закону, дуже конкретно визначають вбивство як антигромадське діяння. Якщо, згідно Біблії, перший вбивця на Землі Каїн був покараний вічним вигнанням, то згодом за заподіяну іншому смерть вважалася смерть: «Хто ударить людину, так, що він помре, та буде зраджений смерті, а якщо хто з наміром уб'є ближнього підступно (і прибіжить до жертовника), то і від жертовника мого бери його на смерть». У сучасних системах вбивство розглядається як один з найтяжчих злочинів і передбачає суворе покарання, аж до страти у ряді країн.

Актуальність теми: концепція правової держави завжди пов'язується, перш за все, з ідеями природних невідчужуваних прав людини, з їх визнанням, повагою та охороною з боку держави.Конституція України (ст. 27) закріпила головне природнє право кожної людини - право на життя: «Кожна людина має невід'ємне право на життя». Актуальності дослідження набуває у зв'язку з необхідністю осмислення відповідних положень нового КК України - перш за все з метою найбільш точного розуміння (тлумачення) кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на життя, їх правильного застосування та подальшого вдосконалення.

Мета і завдання дослідження: метою дослідження є комплексна кримінально-правова характеристика вбивств, передбачених статтями Кримінального Кодексу, та формулювання на її основі науково обгрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення кримінального законодавства України і правозастосовчої діяльності.

Поставлена мета зумовила необхідність розв'язання таких головних завдань:

- дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки умисного вбивства;

- проаналізувати спеціальну літературу з проблем кваліфікації умисних вбивств;

- на підставі проведеного аналізу сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за умисні вбивства;

- сформулювати рекомендації по вдосконаленню положень постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи".

Об'єктом дослідження є поняття та ознаки вбивств, типологія вбивств.

Предметом дослідження є кримінально-правові норми, що передбачають відповідальність за вказані види умисних вбивств, їх доктринальне розуміння та практика застосування. При цьому основна увага приділялася дослідженню відповідних ознак юридичних складів злочинів, передбачених статтями 116, 117, 118 КК, а також теорія криміналього права щодо поняття та ознак кримінального права України.

У першому розділі курсової роботи розглянем поняття та ознаки вбивств, звернемо увагу на вбивство, як на один із найважчих видів злочину, який засуджується у різних країнах. Ознаками вбивста є його склад, і тому потрібно охарактеризувати склад злочину та його складові. Склад злочину складається з чотирьох ознак: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона. У другому розділі розглянем коротку характеристику видів убивств. Кримінальний закон передбачає три види вбивств, які розглядаються як здійснені при пом'якшувальних обставинах: умисне вбивство, здійснене в стані сильного душового хвилювання (ст. 116 КК); умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) та вбивства при обтяжуючих обставинах: умисне вбивство двох або більше осіб; умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності; умисне вбивство заручника; умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю; вбивство вчинене способом, небезпечним для багатьох інших осіб; вбивство із корисливих мотивів; умисне вбивство з хуліганських мотивів; умисне вбивство, особи чи її близького родича, вчинене у звязку з виконанням потерпілим службового або громадського обовязку; умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; вбивство, поєднане зі зґвалтуванням, або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; умисне вбивство, вчинене на замовлення; умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Теоретичною основою дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузях кримінального права, кримінології, медицини, загальної психології. У роботі використовувались підручники таких авторів як: Кузнєцова В.В., Савченка А.В., Потебенька В., Бажанова М. І., Снігірьова О.П., Матвійчука В.В, Мельника М. І., Дзюби В.П. Всі названі автори дають детальну та обгрунтовану характеристику вбивств, їх видам та ознакам. Під час роботи використана періодична література, особливо автори таких статей: Пилипчук П., Грищук В., Шульга Л., Остапенко А., та інші.

Структурно робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ І

Основними завданнями, що постають перед юридичною наукою і державою, є забезпечення дотримання прав і свобод громадян. У статті 27 Конституції України зазначено: “Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини”. [5,с.4] Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено.[21, с.101]

Низка законодавчих і підзаконих актів України докладно регулює питання охорони та захисту життя і здоровя громадян (наприклад: Основи законодавства України про охорону здоровя, Закон України «Про запобігання захворювання на снід та соціальний захист населення», Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень).

Деякі питання забзпечення надійної охорони житття та здоровя людини врегульовано міжнародним законодавством (наприклад: Єврпопейською конвенцією з прав людини від 4 листопада 1950р., ратифікованою Україною 17 липня 1997р.; Конвенцією ООН про катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність). Ці питання також висвітлено в постановах Пленуму ВС України «Про судову практику в справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002р. та «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоровя особи» від 7 лютого 2003р.

Досліженню проблем кримінально-правової протидії злочинам проти життя та здоровя особи в юридичній літературі приділено достатньо уваги. Їх вивчали такі вчені: Бажанов М, Баулін Ю., Борисов В, Бородін С, Глушков Б, ГрищукВ,ЧитловД,ШульгаА.[15,с.310]  Конституція України (ст. 3) проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров'я особи, визнаються одними з найнебезпечніших. Відповідальність за них передбачена розділом II Особливої частини КК, який називається «Злочини проти життя та здоров'я особи». Цим розділом охоплюється три види злочинних посягань: а) злочини проти життя особи; б) злочини проти здоров'я особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи. [14, с.309]

В сучасній теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Одні автори вважають, що вбивство – протиправне, умисне чи з необережності позбавлення життя іншої людини. На думку інших авторів, вбивство – передбачене кримінальним законом, винне, суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя інщої людини і спричиняє її смерть. Навроцький В.О. визнає вбивство як протиправне винне насильницьке позбавлення життя людини. Згідно чинного КК України (ч1 ст.115), вбивство – умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. [20,с.99] Вбивство відноситься до групи злочинів, які посягають на життя людини. Закон охороняє від злочинних посягань не життя саме по собі як поняття біологічне, повністю підпорядковане закономірностям природи, а життя людини, як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку різноманітних суспільних відносин. Обґрунтовується висновок про те, що поняття вбивства, яке дається у ч. 1 ст. 115 КК, в цілому відображає всі суттєві ознаки вбивства. Таке поняття вбивства могло б бути нормативною основою його типової юридичної конструкції. Однак законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки, що призвело до неоднозначного розуміння змісту цього поняття. Зокрема, воно не називає того, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини необхідно (логічно) назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. У зв'язку з цим запропоновано виключити із назв ст.116, 117, 118 КК слово "умисне", оскільки закон чітко визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Умисне позбавлення життя – вбивство, існує віддавна і постійно супроводжує людство. У зводі законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) знаходимо: “Якщо жінка дозволила вбити свого чоловіка із-за іншого чоловіка, то цю жінку повинні посадити на палю” Збереглися літописи, що засвідчили подібні факти і в історії Київської Русі. Особливо відзначився на початку ХІХ століття князь Святополк, який після смерті 15 липня 1015р. князя Володимира вирішує вбити своїх братів з метою одноособового захоплення влади. [19, с.101] Об'єктивна сторона будь-якого умисного вбивства полягає в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. Вбивство може вчинятись шляхом не лише активної, але і пасивної поведінки. Психічний вплив на потерпілого, який може бути досить різноманітним, мас свою специфіку під час вчинення вбивства, тобто він дістає прояв у безпосередньому психічному впливі на потерпілого: психічна діяльність спрямовується на іншу особу для позбавлення її життя (наприклад, погроза, яка викликала переляк, що призвів до паралічу серця; підмовляння до спричинення собі смерті малолітнього чи особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством). У таких випадках на житгя потерпілого не спрямовується ніяка механічна, зокрема м'язова сила вбивці.

Також з об'єктивної сторони всі злочини проти життя є злочини з матеріальними складами, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільне небезпечного наслідку - смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120) - наслідку у виді самогубства або замаху на нього. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього складу злочину є наявність причинового зв'язку між діянням і наслідком. Потерпілими при вбивстві визнаються лише фізичні особи. [20, с.100]

Оскільки об'єктом вбивства є життя людини, необхідно, щоб людина, на життя якої посягають, вже народилася і ще не померла. Встановлення початкової межі людського життя є завданням складним і водночас необхідним. Автор розглядає поняття „народження" у декількох значеннях: 1) процес народження (початок фізіологічних пологів); 2) результат народження - поява дитини (констатація, наслідок). Народження - це певний природній процес, а тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів.[17, с.25] Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України,Про охорону дитинства", згідно з якою "кожна дитина має право на життя з моменту визначення живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я", кримінально караним доцільно визнавати посягання на плід, який вже відокремився від матері внаслідок пологового процесу і є життєздатним.

Суб'єктивна сторона злочинів проти життя може характеризуватися: умисною виною (статті 115-118); необережною виною (ст. 119); умисною чи необережною виною (ст. 120). Мотив і мета, а також емоційний стан винного у ряді випадків є обов'язковими ознаками складу вбивства: вони роблять його кваліфікованим (пункти 6, 7, 8, 9, 11 ч. 2 ст. 115) або навпаки привілейованим (ст. 116).

На сьогодні широкого розповсюдження набули особливо небезпечні злочини, а саме: серійні вбивства, терористичні акти, вбивства на замовлення. Особливість суспільної небезпеки умисних вбивств, вчинених на замовлення, полягає в тому, що вони завдають шкоди, яка не має відповідного еквіваленту, – людина позбавляється найціннішого – життя, найбільш небезпечним способом, найбільш небезпечними засобами. [19, с.101]

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінальне караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обов’язок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого). Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності. Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу.

Склад злочину – це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. [7, с.43)

Термін «склад злочину» (corpus delicti) увів Ф. Фарінацій ще в 1581р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення. Поступово ця назва поширилась не тільки на кримінальні сліди, але й на обєктивний прояв злочинної поведінки, а відтак – і на внутрішню, суб’єктивну сторону злочину. Отож термін «склад злочину» в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке ж потрактування складу злочину простежується в роботах російських правознавців ХІХ ст. Цілком очевидно, що у своєму первісному значенні термін «склад злочину» означає лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин. [7, с.44]

Склад злочину – це реальна система ознак, а не плід людської фантазії чи вигадок. Якщо ж це об’єктивна реальність, то її можна пізнати й використати у практичній діяльності. [15, с.71]

Встановлення об’єкта злочину має велике теоретичне і практичне значення. Однак проблема об’єкта злочину ще до кінця не вирішена. Наявна рівнобіжність тлумачення поняття об’єкта злочину в кримінально-правовій науці як в нашій країні, так і за її межами.

Слід відзначити, що проблема об’єкта злочину в нашій країні має власну історію та розвиток. Так, видатний юрист М. Таганцев вважав, об’єктом злочину є: «юридична норма в її реальному бутті». А. Марголін визнав як об’єкт злочину «інтереси громадян, суспільства, держави». Професор А. Піонтковський зробив висновок, що обєкт злочину - суспільні відносини.[15, с.78] У юридичній літературі, є інші погляди, один з них: обєкт – це «благо, цінності» [15, с.79]

Об‘єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об‘єкта злочину, “вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об‘єктом як елементом складу злочину. По суті цей об‘єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об‘єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об‘єктів злочину два види – родовий та безпосередній Під родовим об‘єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об‘єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об‘єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. Родовий об‘єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК, напр., глава ІУ “Злочини проти порядку управління”. Родовим об‘єктом виступають саме ці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечує впорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державного управління. Іноді родовий об‘єкт злочину вказано в самій нормі кримінального закону. Якщо родовий об‘єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання. [7, с.46]

Якщо родовий об‘єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.

Під безпосереднім об‘єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об‘єкта як елементу складу злочину безпосередній об‘єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб‘єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об‘єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об‘єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об‘єктом вбивства є життя людини. Безпосередній об‘єкт злочину є конструктивною (обов‘язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов‘язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об‘єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів.

“По горизонталі” безпосередні об‘єкти можуть поділятися на основні та додаткові.

У кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення власне предмета злочину. Кудрявцев В. вважає, що предмет злочинів є «матеріальне виявлення відповідних суспільних відносин».

Є. Фролов під предметом злочину розуміє «такі предмети або речі, котрі є матеріальною підставою, умовою або свідченням існування певних суспільних відносин та шляхом вилучення, знищення, спотворення чи зміни, яких заподіюється шкода об’єкту злочину». В. Тацій у предметі злочину «вбачає будь-які речі матеріально світу, з певними властивостями, з якими кримінальний закон пов’язує наявність в діях особи ознаки конкретного складу злочину». Російський правник Ю. Ляпушгов стверджує, що предметом будь-якої форми розкрадання можуть бути лише товарно-матеріальні цінності в будь-якому стані та формі, що мають економічну власність,а також гроші, як загальний еквівалент вартості. [15 с.85] Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особа посягає на блага, що належать суб‘єктам суспільних відносин. Своєрідність механізму заподіяння шкоди цінностям, що охороняються законом, полягає в таких випадках у тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світу призводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв‘язків між людьми з приводу цих предметів. Предмет злочину має важливе значення в структурі складу злочину. При кваліфікації злочину виявляються найсуттєвіші риси конкретного суспільно небезпеченого діяння шляхом співставлення його з інформаційною моделлю, закріпленої в законі. Включення предмета в комплекс ознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання і, в кінцевому підсумку, успішне вирішення завдань кваліфікації. Предмет злочину є ознакою складу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У ряді випадків він є обов‘язковою (конструктивною) ознакою об‘єкта злочину певного виду. Предмет злочину слід відрізняти від знарядь злочинних дій. Якщо предмет злочину – це те, на що впливає злочинець, то знаряддя – це предмети, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Як і безпосередній об‘єкт, предмет може бути критерієм розмежування схожих злочинних діянь. Предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально караної контрабанди і контрабанди як адміністративного проступку. Ті, чи інші ознаки предметів посягання можуть бути пом‘якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину або перетворювати його в особливо кваліфікований вид. [7,с.48] Правильне встановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об‘єкта, сприяє, в кінцевому підсумку, суворому дотриманню законності при розгляді судами кримінальних справ. Предмет злочину як самостійна ознака складу злочину завжди існує поряд з об’єктом. Саме об’єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Однак, якщо об’єкт злочину є обов’язковою ознакою складу злочину, то предмет – факультативною. [6, с.96]

Предмет має потрійне значення:

1)предмет охоронюваних суспільних відносин;

2)предмет злочину;

3)предмет злочинного впливу.[6, с.97]

Об‘єктивна сторона є одним з елементів складу злочину. Об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішня сторона злочину, яка характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю) у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або створення загрози їх настання. [13, с.294)

Об‘єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв‘язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчинення злочину. Зв‘язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1) ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньо характеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність, спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв‘язок); 2) ознаки, що характеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час, обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання – ситуація). Більшість із цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі склади конкретних злочинів. Універсальною обов‘язковою ознакою об‘єктивної сторони є лише діяння.

Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбачену кримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочинним діянням суб‘єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі умисного вбивства).

Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складу злочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст.165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов‘язковість насідків для того чи іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону. Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (напр.: ст.89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження – наслідок). За змістом наслідки злочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров‘я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв‘язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності установ (ч.2 ст.193). Наслідки, як ознака об‘єктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров‘ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку. [7, с. 49]

Суб‘єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. В КК термін “суб‘єкт злочину” не вживається. Його замінили висловом: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчинені злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. Кримінальна відповідальність пов‘язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. [13, С.299) В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб‘єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи, за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти “суб‘єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб‘єкт злочину – це вік, осудність, додаткові ознаки.[13,с.300] Особа злочинця – поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов‘язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більш м‘якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо. Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають на індивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов‘язує певні юридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти (ст.26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудження за раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, що визначені ст.7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великої суспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітні злочинці. [7, С.52]

Суб‘єктивна сторона складу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об‘єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов‘язані з вчиненням злочину. Суб‘єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об‘єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки – мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні. [13, С.296] Суб‘єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв‘язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля – це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв‘язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб‘єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103). Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини” вказав, що “судам необхідно мати на увазі, що суб‘єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена ст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони – це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. [6,с.142] Тому з’ясування суб’єктивної сторони має важливе значення. Вона виступає обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинності [6, с.143]

Отже, в теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Та за Кримінальним кодексом України, вбивство – це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивству притаманні ознаки, які включають суб’єктину та об’єктивну сторони, суб’єкт та об’єкт складу злочину, а також предмет.

Розділ ІІ

Вбивство – це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння. Проблема кримінального права щодо охорони життя та здоров’я є надзвичайно актуальною. Ця загально відома теза набуває неабиякої гостроти з урахуванням даних судової статистики. Структура судимості у 2002р. визначила злочини проти життя та здоров’я особи (ст.115-145 КК України). Домінують у цій категорії злочинів – умисне вбивство (без пом’якшуючих обставин) – 2296 засуджених. Причому за решту умисних вбивств (ст.116-118) було засуджено 274 особи. [10,с.14] За субєктивною стороною розрізняють вбивства умисні (ст. 115-118) і вбивства через необережність (ст. 119). Своєю чергою, умисні вбивства поділяються за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене за обставин; що обтяжують відповідальність, кваліфіковане вбивство (ч.2 ст.115) і вчинене за обставин, що помякшують відповідальність – привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності тих, й інших згаданих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за обставин, що помякшують відповідальність. [31, с.141]

Умисне вбивство без обставин, що помякшують чи обтяжують відповідальність(просте вбивство) – ч.1 ст.115 – має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивства, передбачених ч.2 ст.115 – має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, передбачених ч.2 ст.115, ст.116-118. За ч.1 ст.115 кваліфікуються вбивства, вчинені у бійці, з помсти, на грунті особистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад за наявності прохання потерпілого) та деякі інші. На сучасному етапі розвитку правової системи України норми, що передбачають покарання за вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (ч.2 ст.115 КК), досліджуються та аналізуються у порівнянні з відповідними нормами кримінального законодавства деяких країн (пострадянських, країн колишнього соціалістичного табору, держав романо-германської та англосаксонської сімей права, та деяких інших). У КК України 2001р. передбачено відповідальність за вчинення умисного вбивства без обтяжуючих та з обтяжуючими обставинами у ст.115 (ч.1 та ч.2) замість двох статей КК 1960 р.(статті 93, 94) [26, с.58]

Вбивства при пом’якшуючих обставинах поділяються:

а)умисне вбивство, здійснене в стані сильного душового хвилювання (ст. 116 КК);

б)умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК);

в)умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Та вбивства при обтяжуючих обставинах:

а)умисне вбивство двох або більше осіб;

б)умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності;

в) умисне вбивство заручника;

г)умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю;

д) вбивство вчинене способом, небезпечним для багатьох інших осіб;

е) вбивство із корисливих мотивів;

є) умисне вбивство з хуліганських мотивів;

ж)умисне вбивство, особи чи її близького родича, вчинене у звязку з виконанням потерпілим службового або громадського обовязку;

з)умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

и) вбивство, поєднане зі зґвалтуванням, або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;

і) умисне вбивство, вчинене на замовлення; умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

У подальшому тексті спробуємо дати коротку характеристику даним видам вбивств.

Умисне вбивство, здійснене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК)

Стаття 116 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за вбивство, здійснене в стані афекту. Дана кримінально-правова норма знаходиться в розділі 2: «Злочини проти життя та здоров’я особи» Особливої Частини КК.

Всі злочини проти особи роблять замах на один об'єкт, який в кримінально-правовій теорії носить назву родовий об'єкт — це суспільні відносини, що охороняють права і свободи особи як людини і громадянина. Видовим об'єктом злочинів є життя і здоров'я людини, що розуміються в біологічному сенсі.

Вбивство в стані раптового виниклого сильного душевного хвилювання (афекту), спровокованого протиправною або аморальною поведінкою потерпілого традиційно відноситься до привілейованих, менш небезпечним видам злочинів проти життя.

Фізіологічний афект характеризується як емоційний спалах високого ступеня. Він виводить психіку людини із звичайного стану, гальмує свідому інтелектуальну діяльність, до певної міри порушує виборчий момент в мотивації поведінки, утрудняє самоконтроль, позбавляє людину можливості твердо і всесторонньо зважити наслідки своєї поведінки. В стані афекту здатність усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, а також керувати ними в значній мірі знижена, що є однією з підстав для визнання здійсненого в такому стані злочину менш суспільно небезпечним, чим злочин, здійснений при спокійному стані психіки. Від фізіологічного афекту слід відрізняти так званий патологічний афект, який є тимчасовим хворобливим розладом психіки. При нім наступає глибоке затьмарення свідомості і чоловік втрачає здатність віддавати собі звіт в своїх діях і керувати ними. Обличчя в таких випадках визнається неосудним, а значить і не може нести кримінальну відповідальність. [12, с.51]

Для вирішення питання про те, чи здійснено діяння в стані фізіологічного або патологічного афекту, необхідно призначити комплексну психолого-психіатричну експертизу.

Раптовість сильного душевного хвилювання, за загальним правилом, полягає в тому, що воно виникає негайно, як у відповідь реакція на протиправну або аморальну поведінку потерпілого. Намір тут може бути що також раптово виник. Між вбивством і провокаційною поведінкою потерпілого, що викликала стан афекту і намір на злочин, в переважній більшості випадків не повинно бути розриву в часі. Проте можливе виникнення афекту не відразу після протиправних дій потерпілого, а через певний час. Проте значний часовий розрив вже не може свідчити про збереження стану раптово виниклого сильного душевного хвилювання.

Провокація з боку потерпілого, що викликає стан сильного душевного хвилювання у винного, є: а) насильство; б) знущання; у) тяжка образа; г) інші протиправні дії (бездіяльність) потерпілого; д) аморальні дії (бездіяльність) потерпілого; е) систематична протиправна або аморальна поведінка потерпілого. [15, с.322]

Насильство з боку потерпілого може бути фізичним (наприклад, завдання ударів, побої, катування, спричинення шкоди здоров'ю різного ступеня тяжкості, насильницьке обмеження свободи неправомірного характеру, (згвалтування) або психічним (загроза заподіяти шкоду здоров'ю і життю). Насильство, що викликає афект, повинне носити протиправний характер.

Знущання, яке може викликати стан афекту, є злою насмішкою, знущанням над винним. На відміну від тяжкої образи, яка завжди виражається в непристойній формі, знущання може здійснюватися в пристойному вигляді, хоча за своїм змістом є таким же цинічним і образливим, таким, що глибоко ранить психіку людини. Такі, наприклад, насмішки над фізичними недоліками людини або який-небудь його збитковістю. Знущання може бути розтягнуте в часі.

Під тяжкою образою, яка може викликати стан сильного душевного хвилювання, розуміється глибоке цинічне приниження честі і достоїнства особи, виражене в непристойній формі. Питання про те, яку образу вважати тяжкою, — це питання факту, що вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням всіх конкретних обставин справи. Таке, наприклад, звинувачення людини в здійсненні ним злочину або аморального вчинку, образа національного, релігійного почуття. При оцінці ступеня тяжкості образи враховується і індивідуальні особливості винного (хворобливий стан, душевне потрясіння, вагітність і т.п.).

На відміну від Кримінального Кодексу УРСР (статті 104) в статті 116 КК України (2001 р.) немає вказівок на те, щоб такі дії потерпілого спричинили або могли спричинити тяжкі наслідки для винного або його близьких. Тим самим рамки застосування статті 116 розширені. Це означає, що такі наслідки можуть бути будь-якими за своєю природою, а не тільки тяжкими; відсутність такого посилання в статті 116 може означати і відсутність взагалі яких би-то не було наслідків, як для самого винного, так і для його близьких. Іншими словами наслідку від протиправної (аморального) поведінки потерпілого можуть бути будь-якими або їх може не бути взагалі. Настання будь-яких наслідків або ненастання їх взагалі не грає юридичного (правового) значення в даному випадку, і не є кваліфікуючими ознаками статті 116 КК України.

Під аморальними діями (бездіяльністю) потерпілого розуміються ті, що суперечать нормам моралі вчинки, які можуть виявитися приводом для виникнення афекту, наприклад, очевидний факт подружньої зради, зрада близьких людей і інше.

В результаті систематичної протиправної поведінки потерпілого може виникнути тривала психотравмуюча ситуація, що нерідко викликає стан афекту. У такій ситуації психічна напруга у винного поступово накопичується, і коли «чаша терпіння» переповнюється, виникає сильне душевне хвилювання, яке може привести до здійснення вбивства.

У справах цієї категорії досить часто доводиться стикатися з випадками фізіологічного афекту, що формується поступово під впливом тривалої психотравмуючої ситуації, викликаної систематичною неправомірною або аморальною поведінкою потерпілого. Особливо це характерно для вбивств, що здійснюються в сімейно-побутовій сфері. Відомо, що КК України не розглядав таку тривалу психотравмуючу ситуацію як підставу виникнення афекту. Проте наглядова практика нерідко виходила з того, що відповідальність за вбивство, здійснене в стані сильного душевного хвилювання, наступає і у тому випадку, коли афект виникає як результат неодноразових протиправних дій потерпілого, з яких останнє з'явилося безпосередньою причиною виникнення такого стану у винного.

Дійсно, несправедливо вважати більш суспільно небезпечним злочин, здійснений в стані афекту, викликаного системою протиправних дій з боку потерпілого, чим злочин під впливом того ж афекту, але викликаного разовим насильством, образою або іншою протиправною дією. У новому Кримінальному Кодексі така несправедливість усунена.

Проте слід зазначити одна обставина, що стосується визначення у винного стану афекту під впливом тривалої психотравмуючої ситуації. Якщо афект у винного виникає під впливом разового насильства або знущання, то у такому разі визначають, чи було взагалі відносно винного здійснено яке-небудь насильство, знущання і інше, медики, і зрештою суд, аналізуючи всі обставини справи в сукупності.

Але медики не можуть визначити, чи виник у винного афект унаслідок тієї, що травмує його психіку обстановки. У таких ситуаціях потрібні пізнання фахівців — психологів. Психологи на основі вивчення особових якостей і характеристик винного, взаємин між винним і таким, що потерпів, на основі аналізу конфліктних ситуацій між ними і як такі ситуації відбивалися на психіці винного (чи глибоко вони його ранили, чи отримував він від них сильний емоційний стрес і т.д.), визначають, що виникненню афекту передувала тривала психотравмуюча обстановка.

Ситуацію можна визнати такою, що травмує не у всіх даних випадках, а тільки коли такі ситуації згубно впливали на психіку винного, викликали у нього глибокі емоційні переживання, стрес. При цьому треба не забувати, що такі емоційні переживання у винного повинні бути викликані безпосередньо діями (бездіяльністю) потерпілого, які носили відносно винного протиправний або аморальний характер. При тривалій психотравмуючій ситуації, всі емоційні переживання, вся образа у винного поступово накопичується і «остання крапля» терпіння виливається в афектний спалах.

Таким чином, визначити чи був у винного стан афекту викликано тривалою психотравмуючою ситуацією, можна лише за допомогою спеціальних пізнань в області психології, удаючись до спеціальних методів вивчення особи винного.

У переважній більшості випадків під впливом тривалих психотравмуючих ситуацій виявляються жінки, які терплять і зносять всі образи, що заподіюються їм чоловіками або співмешканцями. «Останньою краплею терпіння» всіх попередніх переживань стає афект.

Афект, в стані якого скоюється даний злочин, безпосередньо зв'язується з певною неправомірною або аморальною поведінкою потерпілого: насильством, знущанням або тяжкою образою або іншими протиправними або аморальними діями (бездіяльністю), а також тривалою психотравмуючою ситуацією, яка виникає у зв'язку з систематичною протиправною або аморальною поведінкою потерпілого. Такі дії (бездіяльність) повинні бути здійснені особою, на життя якого робить замах злочинець, саме такі дії (бездіяльність) потерпілого є необхідною обов'язковою умовою виникнення афекту винного в даному злочині.

Дії (бездіяльність) особи, яка в результаті посягання винного на його життя стає таким, що потерпів, повинні бути по сенсу закону не всякі, а по-перше, достатньо сильними подразниками, які здатні викликати афектний стан у винного; по-друге, неправомірними або аморальними, такими, що свідчать про вибачний характер виниклого афекту; по-третє, обставинами, виступаючими як безпосередній привід виникнення афекту і здійснення в цьому стані злочину.

Зі всього вищесказаного, слідує вивід про те, що в даному злочині є особливий потерпілий, ні який-небудь випадковий по своєму характеру або вибраний як таке злочинцем по яких-небудь своїм міркуванням, а суб'єкт, який із-за своєї певної поведінки відносно винного стає таким, що потерпів (жертвою) злочинного посягання. Саме потерпілий, вірніше його неправомірна або аморальна поведінка, провокують у відповідь дії винного, який в афектному стані заподіює першому смерть.

Таким чином, тут можна прослідкувати ланцюжок послідовних подій, в якому поведінка що самого потерпіло грає роль, що ініціює. На першому етапі цього ланцюга повинні бути протиправні (аморальні) дії або бездіяльність потерпілого, потім слідує викликаний ними стан афекту у винного (далі дозріває мотив, мета, намір у винного під впливом афекту), і лише потім наступає остаточна стадія (розв'язка) злочинного посягання — у відповідь дії винного, в результаті яких він заподіює смерть потерпілому.

Особливість об'єктивної сторони вбивства в стані афекту полягає в тому, що воно може бути здійснене тільки шляхом активних дій. Це пояснюється тим, що афекту, що зародився і миттєво прогресуючому, завжди необхідна розрядка, і він знаходить її в діях, полягання спокою у всіх проявах афекту виключається. Таким чином, зробити вбивство в стані афекту шляхом бездіяльності неможливо, оскільки психологічна природа афекту така, що йому у будь-якому випадку потрібна негайна «розрядка в діях».

Приклад з практики.

Стегунов, виносячи увечері відро до сміттєвому ящику, був зупинений невідомим. До них бігли ще двоє. Невідомий ударив Стегунова кулаком в ліве око, заподіявши легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

Забігши додому, Стегунов узяв мисливську рушницю двостволки, що знаходилася в чохлі в розібраному вигляді. Зібрав його, забіг в іншу кімнату, узяв з патронтажа два патрони, зарядив рушницю і вибіг з будинку. На вулиці недалеко від будинку він побачив трьох хлопців. Вважаючи, що це ті, які напали на нього, Стегунов погнався за ними, пробігши близько 70 метрів. Зробивши один попереджувальний постріл, іншим смертельно ранив неповнолітнього Густова, що не мав ніякого відношення до нападу. Суд засудив Стегунова по ст. 115 КК України за умисне вбивство, здійснене в умовах фактичної помилки в особі потерпілого. Вбивство в стані раптового виниклого сильного душевного хвилювання припускає безпосередню реакцію винного на неправомірні дії потерпілого, коли винен знаходиться під впливом викликаного ними раптово виниклого сильного душевного хвилювання. Із справи видно, що Стегунов зробив ряд обдуманих дій, цілеспрямованих і підготовчих. Забігши додому, він розповів дружині про напад, попросив її сходити за шубою, кинутою їм у дворі удома, зібрав рушницю, зарядив його, вийшов з будинку, не дивлячись на заперечення і домовленості дружини. На вулиці Стегунов шукав кривдників, потім гнався за ними 70 м. І хоча на цих дії, згідно проведеному слідчому експерименту на прохання захисту пішло всього 23 з, умова раптовості душевного хвилювання як безпосередня реакція на поведінку потерпілого відсутня. При такій ситуації дії Стегунова, хоч і здійснені в стані душевного хвилювання, повинні бути кваліфіковані по ст.115 КК України.

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК)

Вбивство матір'ю новонародженої дитини – один з поширених і небезпечних проявів проти життя особи. У практичній діяльності органів дізнання, слідства і суду викликає утруднення не тільки виявлення цього злочину, його кваліфікація, але і вирішення питань, пов'язаних з призначенням покарання. Причому особливу трудність представляє встановлення об'єктивної сторони злочину. А тим часом, даний елемент складу злочину є одним з початкових моментів при встановленні кваліфікації діяння, розмежування схожих злочинів. Проводячи екскурс в історію українського кримінального права, слід зазначити, що аж до ухвалення КК України 2001 р. цей вид вбивства не був передбачений. Але, мабуть, враховуючи поширеність даного украй негативного явища і специфічні обставини його здійснення (психічний і фізичний стан винної, інші обставини), законодавець вважає за необхідне закріпити його як самостійну кримінально-правову норму, визначивши її об'єктом суспільних відносин, що склалися у сфері охорони життя новонародженого немовляти. Він же визнається і потерпілим, і об'єктом цього діяння. [28, с.113]

В зв'язку з цим представляється доцільним виявити чіткі межі ознак об'єктивної сторони злочину. Значення об'єктивної сторони полягає в тому, що, по-перше, будучи елементом складу злочину, вона входить в підставу кримінальної відповідальності, по-друге, є юридичною підставою кваліфікації злочинів, по-третє, дозволяє розмежувати злочини, схожі між собою по інших елементах і ознаках складу, по-четверте, містить критерій відмежування злочинів від інших правопорушень.

Важливим є і встановлення чітких меж ознак об'єкту, суб'єкта і суб'єктивної сторони даного складу злочину, адже для розмежування його від суміжних складів злочинів вони мають важливе значення.

Об'єктом посягання даного злочину є життя новонародженої дитини. Потерпілим від злочину, передбаченого ст.117 КК України, завжди є новонароджена дитина. Життя новонародженої дитини виступає як суб'єкт суспільних відносин і підлягає кримінально-правовій охороні в рівній мірі, як і життя іншої дорослої людини. Дитині від народження належать і гарантуються державою має рацію і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів України, Сімейного кодексу України і інших нормативних правових актів України. Оскільки об'єкт входить в підставу кримінальної відповідальності, для притягання особи до відповідальності по даній статті КК України, необхідно встановити, якому об'єкту бажало заподіяти шкоду своїми діями конкретна особа, мати дитини, або створювалася загроза спричинення такої шкоди. Але Кримінальний Кодекс не містить визначення «новонародженості», і звернення до медичних критеріїв не дає нам жорстких меж, що визначають стан дитини: педіатрія визначає новонародженість одним місяцем, акушерство – одним тижнем, а судова медицина, пояснюючи, що важкий стан жінки, викликаний родовими муками триває протягом доби, визначає новонародженість одним днем. Для вирішення цього питання на кримінально-правовому рівні необхідно враховувати стан матері, обумовлений фізичними або психічними властивостями її організму. Виходячи з цього, період новородження може бути визначений періодом початку життя дитини – фізіологічних пологів і протягом доби, хоча він може бути продовжений і деякі автори вважають, що в цьому випадку слід користуватися педіатричним критерієм (один місяць).

Об'єктом злочину, передбаченого ст.117 КК України, може бути новонароджена дитина з моменту відділення з організму матері і в період до одного місяця. Вбивство дитини більш старшого віку не може кваліфікуватися по ст.117 КК України. [13, с.232]

Об'єктивна сторона такого злочину як вбивство матір'ю новонародженої дитини (ст.117 КК), виражається в спричиненні смерті новонародженій дитині шляхом дії (наприклад, задушення або нанесення ран і ударів) або бездіяльності – залишення новонародженого без допомоги і годування, тобто свідомими діями матері, направленими на позбавлення життя немовляти, по-друге, злочинним результатом у вигляді смерті новонародженого і причинно-наслідковим зв'язком між ними. Диспозиція ст.117 КК має складну конструкцію, яку, по-перше, складають три самостійні умови, створюючих об'єктивну сторону даного складу злочину: 1) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу ж після пологів; 2) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини в умовах психотравмуючої ситуації; 3) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини в стані психічного розладу, що не виключає осудності. Тут маються на увазі психічні аномалії, що свідчать про обмежену осудність (ст.19 КК України), яка в даному випадку виявляється обставиною, що впливає на кваліфікацію злочину. При психічних аномаліях даний злочин необхідно відмежовувати від так званих післяродових психозів, захворювань шизофренії, маніакально-депресивного психозу, спровокованих вагітністю і пологами. [15, с.323]

Суб'єктом злочину, передбаченого ст.117 КК України, може бути тільки мати дитини, що досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона вбивства матір'ю новонародженої дитини представлена найчастіше прямим наміром. Можливий і непрямий намір. Психічне відношення матері-вбивці до своїх дій (бездіяльності) і наслідків видно з бажання настання смерті новонародженої дитини або свідомо допускає настання цієї смерті. Намір при цьому не обов'язково повинен бути таким, що раптово виник.

Провина, як певна форма психічного відношення особи до здійснюваного їм суспільно небезпечному діянню, складає ядро суб'єктивної сторони злочину, хоч і не вичерпує повністю її змісту. Провина, як обов'язкова ознака будь-якого злочину, тут виступає у формі наміру.

При цьому емоції (переживання особи у зв'язку з скоюваним злочином) в даному діянні тісно пов'язані з мотивами. Як видно, вони можуть входити і в об'єктивну сторону злочину. [12, с.54]

Приклад з практики.

Як приклад подивимося вирок Одеського Суду, по якому була засуджена О., 24 років, за дітовбивство. О., народивши дитину будинку, того ж дня загорнувши його в матерію, викинула його в сміттєвий контейнер, що знаходиться поряд з її будинком. Дитину знайшли випадкові перехожі, які і повідомили в належні органи. Дитина була доставлена в лікарню і залишився живим. В ході оперативно-розшукових заходів нещаслива мати-вбивця була встановлена. Як було пізніше встановлено судом, вона скоїла даний злочин в умовах психотравмуючої ситуації (відсутність достатку) і суд засудив її винною в замаху на вбивство своєї новонародженої дитини, і застосувавши ст.57 КК, призначив покарання у вигляді позбавлення свободи з від'їздом в колонії поселення строком на 3 роки.

Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК)

Спричинення смерті що робить замах при захисті від нападу стає злочинним лише внаслідок перевищення меж необхідної оборони, що мало місце, яке і робить спричинення смерті суспільно-небезпечним. Небезпечним, але в значно меншому ступені, ніж "просте" або кваліфіковане вбивство. На це указує розмір санкцій, передбачених за вказані злочини. Представляється, що розмір санкцій визначається багатьма чинниками, що відносяться до всіх елементів складу злочину, у тому числі і до об'єкту.

Сказане, укупі з тим, що для характеристики об'єкту вбивства велике значення має особистість потерпілого, дозволяє, як мені здається, зробити вивід про те, що об'єкт вбивства, здійсненого при перевищенні меж необхідної оборони, тобто життя що робив замах, представляя меншу цінність, чим об'єкт, допустимий, простого вбивства.

Необхідна оборона є обставиною, що виключає суспільну небезпеку і протиправність, а отже, караність і злочинність дій того, що обороняється. Спричинення шкоди в стані необхідної оборони буде правомірним, і навіть суспільно корисною дією, але лише за наявності певних умов, що іменуються в теорії кримінального права "умовами правомірності необхідної оборони". Останні прийнято ділити на дві групи: умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до посягання, і умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до захисту. Перші визначають виникнення стану необхідної оборони, а другі - правомірність дій із захисту порушеного права.

Найважливішою умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до посягання, є його суспільна небезпека. Це властивість діяння носить об'єктивний характер і визначається як здатність заподіяти шкоду суспільним відносинам, тобто об'єктам кримінально-правової охорони. Вони вказані в ч. 1 ст. 36 КК України: особа і права того, що обороняється або інших осіб, інтереси суспільства і держави, що охороняються законом. Спричинення або загроза спричинення шкоди будь-якому з перерахованих об'єктів породжує право здійснити акт оборони. [29, с.67]

Існує і ще декілька аспектів даної умови правомірності необхідної оборони. З вимоги ч. 3 ст. 65 КК України враховувати при призначенні покарання характер і ступіньсуспільної небезпеки злочину витікає що остання має дві характеристики: якісну (характер) і кількісну (ступінь). Характер визначається об'єктом посягання, яким він повинен бути ми вже визначили раніше. Частина 2 ст. 11 КК України встановлює, що не є злочином дія (бездіяльність), хоча формально і що містить ознаки якого-небудь діяння, передбаченого КК України, але через малозначність що не представляє суспільної небезпеки. Малозначним діяння може бути, наприклад, через незначність заподіяного збитку. Відповідно, в таких випадках, унаслідок відсутності суспільної небезпеки відсутній і стан необхідної оборони.

Ще однією умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до посягання є його готівка. Ознака готівки означає, що посягання вже розпочалося і ще не закінчилося, що охороняються законом право і інтереси при цьому знаходяться в безпосередній небезпеці. Доктриною початковим моментом, з якого особа може бути визнана такою, що знаходиться в стані необхідної оборони, визнається не тільки момент суспільно небезпечного посягання, але і наявність реальної загрози нападу.

Ще однією умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту є спричинення шкоди що тільки робить замах. У разі спричинення шкоди третім особам (що не бере участь в нападі) відповідальність наступає по загальних правилах, залежно від обставин справи і провини того, що заподіяв шкода. Той, що обороняється може відповідати за умисний злочин, необережне спричинення шкоди, або його дії, за відсутності провини, не спричиняють за собою відповідальності.

Необхідна оборона можлива по таких мотивах, які відповідають її меті, а саме: захисту правоохороняємих інтересів особи, сім'ї, суспільства або держави. Мотиви, що не укладаються в названу мету, несумісні з необхідною обороною і ні за яких обставин не можуть лежати в її основі. [12, с.55]

В рамках поняття «Перевищення необхідної самооборони» слід розрізняти два види меж необхідної оборони – межу допустимого і межу достатньої шкоди. Виділення цих видів залежить як від посягання (що представляє і не представляє велику суспільну небезпеку, так і від обстановки захисту (відносно сприятлива або не сприятлива), а також від психічного стану того, що обороняється. Межа допустимої шкоди (спричинення що робить замах смерті або тяжких тілесних ушкоджень) можлива лише при обороні від посягання великої суспільної небезпеки в несприятливій обстановці захисту. І навпроти, в щодо сприятливій обстановці правомірне спричинення що робить замах шкоди, що не перевищує тілесних ушкоджень середньої тяжкості, при обороні від посягання будь-якого ступеня суспільної небезпеки (межа достатньої шкоди). Необхідно відзначити, що встановлення меж такої оборони – це питання факту, цілком залежне від обставин справи, причому всякий раз повинні бути ретельно, всесторонньо, об'єктивно з'ясовані і оцінені всі конкретні обставини, характеризуюче посягання і захист від нього.

В даний час не виникає сумнівів про те, що провина при перевищенні меж необхідної оборони, завжди умисна, можна зустріти різні думки з приводу того, яким видом наміру характеризується суб'єктивна сторона даного злочину.

Дамо коротку характеристику умисних вбивств з обтяжуючими обставинами:

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК). Таке вбивство характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний має намір і мету вбити двох або більше осіб.

Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в різний час. Ця обставина вирішального значення не має. Головне, що поєднує вбивство двох чи більше осіб у п. 1 - це єдність умислу таких дій. За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство. За п. 1 кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство другої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом. [13, с.224]

Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство одного з них і замах на життя іншого не може вважатися закінченим злочином, вбивством двох чи більше осіб, бо злочинний намір вбити двох чи більше не був здійсненим за причин, від волі винного незалежних. Тому такі дії кваліфікуються за ч. 1 ст. 115 чи ч. 2 ст. 115 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК. Додатково кваліфікувати за ст. 15 і п. 5 ч. 2 ст. 115 КК немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих. Убивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), субєктивно: за п.1 ч. 2 ст. 115 КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК - тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть одному, а щодо інших потерпілих винний діяв необережно - вчинив необережне вбивство (ст. 119 КК) чи поставив потерпілих у небезпечне для життя становище (ст. 135 КК), окрім жертви.

Вбивство двох осіб не може підпадати під ознаки п. 1 ч. 2 ст. 115 КК якщо одне з них було необережним (ст. 119 КК) або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), чи в стані фізіологічного афекту (ст. 116 КК). [20, с.37]

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК).

Для кваліфікації вбивства за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК не мають значення:

а) взаємостосунки винного і потерпілої (чоловік чи жінка, знайомі,

друзі, закохані чи зовсім незнайомі);

б) звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;

в) строк вагітності;

г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).

За відсутності доказів тому, що винний безсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не підпадають під ознаки п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. У таких випадках застосовується ч. 1 ст. 115 КК України.

Малолітньою визнається дитина віком до 14 років. Життя дитини починається після фізіологічних пологів. Вбивство малолітньої дитини теж кваліфікується за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК лише у випадках, коли винний усвідомлював або міг усвідомлювати, що потерпілою є малолітня дитина, тобто такою, що не досягла віку 14 років. Якщо винна особа сумлінно помилялася, тобто не усвідомлювала і за обставинами не могла усвідомлювати віку дитини, то відповідальність настає за ч. 1 ст. 115 КК. [3, с.127]

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК).

Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні організації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заручника втекти, під час його перевезення і т.д. Саме захоплення чи утримання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за ст. 147 або Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умисно застосовувалися тортури, катування або йому заподіювалися особливі страждання шляхом нанесення великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить з того, що про ознаку особливої жорстокості може свідчити також вчинення злочину в присутності близьких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встановлення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції судово-медичної експертизи, оскільки поняття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК). У п. 4 ч. 2 ст. 115 КК йдеться не про жорстокість взагалі, бо вбивство - це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були заподіяні особливі муки (безпосередньо перед вбивством чи під час його), особливі страждання, або коли винний застосував тортури, мордування, мучено діючу отруту чи спричинив потерпілому безліч поранень. Особлива жорстокість може визначитися у нещадності до жертви, глумі над мерцем, заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи рідним потерпілого. Насамперед слід зазначити, що закон маєх на увазі не просто жорстокість, а вбивство з особливою жорстокістю. Про особливу жорстокість може свідчити спосіб вбивства. Коли перед позбавленням життя чи в процесі вбивства над потерпілим знущаються, мордують, завдають йому інші фізичні страждання, багато поранень. Аналіз чинного КК України і практики його застосування свідчать, що поняття «особлива жорстокість» виконує в кримінальному праві три функції:

А) кваліфікуюча ознака складу злочину п.4 ч.2 ст.115; ст.127.

Б) обставина, що обтяжує кримінальну відповідальність (п.10 ч.1 ст.67)

В) поєднання І і ІІ функції, так і без цього поєднання. [4,с.59]

Судова практика вважає, що ознакою особливої жорстокості може бути завдання страждань винним особам, близьким для потерпілого, присутнім на місці злочину, глум над трупом. Кількість завданих поранень потерпілому, безумовно, має значення для розвязання питання про те, чи було вбивство з особливою жорстокістю. Але судова практика враховує не лише кількість поранень, але і куди їх нанесено, якими знаряддями вбивства. Для встановлення особливої жорстокості у ряді випадків має неабияке значення судово -медична експертиза, яка дає змогу судити про характер тілесних ушкоджень і причину смерті. Встановлення особливої жорстокості не входить до компетентності судово-медичної експертизи, це не медичне поняття. Розвязання цього питання належить до компетентності органів розслідування, суду. В особливій жорстокості виявляється особливе суб’єктивне ставлення винного до потерпілого або його близьких, що може й не охоплюватися наміром на здійснення злочину, а становмть самостійний намір, що здійснюється без особливої жорстокості. [4, с.62]

Вбивство вчинене способом, небезпечним для багатьох інших осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК) має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство певної особи і при цьому розумів, що він застосовує такий спосіб, який небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть бути: постріл у натовп або застосування для вбивства вогню (пожежі), води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.

Пунктом 5 ч. 2 ст. 115 КК вбивство охоплюється у тих випадках, коли небезпека для інших осіб, крім жертви, була реальною, тобто дії винного могли заподіяти їм шкоду (здоровю чи життю). Якщо при вбивстві способом, небезпечним для багатьох осіб, були спричинені тілесні ушкодження або заподіяна смерть іншим особам, то воно кваліфікується, крім п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, також і за п. 1 цієї статті чи за статтями, які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження.

Вбивство із корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) - це вбивство з метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також намір звільнитися від майнових витрат. Це може бути і вбивство за винагороду, чи з метою отримання грошей, права на житло, або з метою звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини, чи когось іншого з утриманців. Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що єдиною перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з настанням його смерті ця перешкода усувається. Для застосування п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, вдалося винному одержати майнову чи іншу винагороду чи ні. Але п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не може застосовуватися у тих випадках, коли вбивець не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним убивства, наприклад, звільнитися від сплати боргу.

Не підпадає під ознаки п. 6 ч. 2 ст. 115 КК також убивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.

Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру з таких спонукань. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент убивства або відразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнене після вбивства майно - як крадіжка за ст. 185 КК.

Корисливе вбивство за багатьма ознаками схоже на вбивство при розбої, що утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 та ст. 187 КК).

Відрізняються ці злочини тим, що при корисливому вбивстві:

а) намір отримати майнову вигоду внаслідок вбивства виникає до вчинення вбивства. При розбої винний нападає з метою заволодіти майном потерпілого, яким при розбої буває випадкова, незнайома особа. Вбивство з корисливих мотивів частіше буває вчиненим щодо знайомих осіб; б) корисливе вбивство вчиняється також з метою отримання майнових прав або майна у майбутньому (наприклад, права на житло чи спадкоємство), тоді як при розбої це зовсім неможливо. При розбої винний прагне заволодіти майном негайно і тільки тим, яке перебуває у потерпілого чи при ньому. Для наявності даного складу умисного вбивства не має значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув. У випадках, коли умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, його дії слід кваліфікувати, залежно від обставин, за відповідними частинами ст. 115 та за ст. 185 чи 186. Сукупність злочинів матиме місце і в тому випадку, коли винний вчиняє умисне вбивство під час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіння або утримання майна. За таких обставин вчинене слід кваліфікувати як умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) та розбій (ч. 4 ст. 187). Так само за сукупністю злочинів кваліфікується вчинення умисного вбивства з метою заволодіння предметами, відповідальність за заволодіння якими передбачена спеціальними нормами (зокрема ст. ст. 262, 308, 312, 313). Дії підбурювача умисного вбивства з корисливих мотивів необхідно кваліфікувати за ч. 4 ст. 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115 незалежно від того, чи були його особисті мотиви щодо позбавлення життя потерпілого корисливими. Незаконне заволодіння особою транспортним засобом, поєднане з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від спрямованості її умислу та мотивації дій. За наявності корисливих мотивів вчинене потребує кваліфікації за п. 6 ч. 2 ст. 115 та ч. З ст. 289.

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) характерне тим, що воно вчинюється, як може здатися, без видимих істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний вчинює дії винятково цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертий виклик громадському порядку й обумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати всім свою зневагу до них. У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного.

У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство вже не може бути кваліфіковано за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти.

Умисне вбивство, особи чи її близького родича, вчинене у звязку з виконанням потерпілим службового або громадського обовязку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) вчиняються у тих випадках, коли намір винного був викликаний службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство громадянина, який намагався припинити порушення громадського порядку, чи свідка за те, що він дав правдиві показання. Таке вбивство є помстою за суспільно корисливу діяльність потерпілого. Відповідальність настає, якщо злочин вчинений з метою не допустити неправомірної діяльності потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останьої, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту вмконання потерпілим своїх обов’язків до вбивства.[3, с.129]

Виконання службового обов’язку – це діяльність особи, яка входить до кола її повноваження, а громадянського обовязку – здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи вчинення інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян. Близькі родичі в розумінні п.8 ч.2 ст.115 КК – це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки [3, с.130]

За п. 8 ч. 2 ст. 115 КК кваліфікується вбивство лише у тих випадках, коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин діяли неправомірно, то вбивство за таку діяльність підпадає під ознаки ч. 1 ст. 115 КК України.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК).

У п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України поєднані два самостійні різні мотиви вбивства, які визнаються законом кваліфікуючими обставинами вбивства. У деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно. Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на злочин. Злочин, з метою приховання якого вчинюїться умисне вбивство, якщо він умисний, може будь-яку стадію вчинення, готування до злочину, замах на злочин аб закінчений злочин.

Деякі вчені дотримуються думки, що при вчиненні умисного вбивства з метою приховати інший злочин може йтися про прагнення приховати як повністю злочин, так і окремі обставини, що впливають на його кваліфікацію й міру покарання. Метою приховання іншого злочину може бути бажання приховати:

А)сам факт вчинення;

Б)факт вчинення злочину певною особою;

В)окремі обставини вчиненого злочину, що виливаються на його кваліфікацію.

За наявності хоча б однієї з перерахованих позицій можна говорити про умисне вбивство з метою приховати інший злочин. [23, с.41]

Якщо винний вчинив умисне вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину іншою особою, його дії за наявності ознак співучасті в іншому злочині кваліфікуються за П 9 ч2 ст.115, за відповідною частиною ст.27 та тією статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за злочин, полегшити вчинення якого прагнув винний шляхом умисного вбивства, з посиленням у разі необхідності також на ст.14 або ст.15 КК.[23, с.42]

За п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України вбивство кваліфікується незалежно від того, чи вдалося винному досягти мети - приховати попередній злочин, а також незалежно й від того, чи можна було таким чином злочин приховати.

Вбивство, з метою приховати інший злочин, утворює з цим попереднім злочином сукупність і вони кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України та статтею, яка передбачає відповідальність за приховуваний злочин, наприклад, умисне вбивство з метою приховати попередній вчинений розбій кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 та ч. 2 ст. 187 КК України.

Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням, або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК) містить у собі два різних самостійних злочини - вбивство і зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Поєднує їх лише те, що один із них (зґвалтування) є кваліфікуючою ознакою другого (вбивства).

Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням чи насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, вчинюється як під час зґвалтування чи замаху на нього, так і після зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. В усіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК України. У ст. 93 КК України за 1960р. досліджувані обтяжуючі обставини умисного вбивства у відповідній редакції – «вчинення з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане із зґвалтуванням » - були передбачені в одному пункті «ж». У КК 2001 р. відповідальність за умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, виділено законодавцем на рівні окремого пункту 10 ч.2 ст.115 КК.

Якщо зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом було вчинене групою осіб, то за вбивство, поєднане з ним, відповідають усі співучасники, незалежно від того, чи всі вони мали статевий звязок з потерпілою.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України). До 90-х років умисні вбивства, вчинені на замовлення, були рідкісним явищем і пов’язувалися з міжособистісними стосунками (ревнощі, помста, особиста антипатія і т. п.), тобто, вчинювалися переважно на побутовому ґрунті. Злочини зазначеної групи до 1990 р. складали понад 85 %, у статистичній звітності вони спеціально не виділялися і практично не відрізнялися від звичайних побутових вбивств способами, засобами вчинення, ступенем складності і методикою розслідування. Результативність їх розкриття була достатньо високою і складала у середньому не менше 70 %. Якщо побутові вбивства на замовлення відомі давно, то вбивства у сфері бізнесу як легального, так і “тіньового”, можна вважати явищем відносно новим (розповсюдження набули в основному з початку 1990 р.).

Однією з основних відмінностей сучасних убивств на замовлення є їх мотивація, пов’язана з фізичним усуненням комерційних чи політичних конкурентів, злочинних авторитетів, злочинних угруповань, між якими встановилося суперництво, інших осіб, що стоять на шляху досягнення матеріальної вигоди. У зв’язку з цим на зміну ножу й сокирі приходить бойова вогнепальна зброя і вибухові пристрої, а вбивства частіше за все вчиняються найманцями-професіоналами, для яких зазначене стало “роботою”. Твердження – “Попит породжує пропозицію” – перейшло зі сфери бізнесу у злочинну діяльність. Газети тепер переповнено об’явами: “Виконаю будь-яке конфіденційне доручення”, “Спортсмен шукає можливість заробити 2000 доларів”. На сьогодні великі банківські і страхові компанії, фірми мають служби “безпеки”, що виконують функції “роботи” з боржниками, конкурентами, використовуючи будь-які методи. Можна сказати, що виконання умисних вбивств на замовлення поставлено на “технологічний потік”. Жертвами вбивств на замовлення стають відомі політичні діячі, представники законодавчої та виконавчої влади, бізнесмени, підприємці. З’явилися нові мотиви вбивств, пов’язані з боротьбою за розподіл сфер впливу між кримінальними структурами, злочинними формуваннями, помстою рекетирів, приватизацією майна, посередницькою діяльністю, переслідуванням кредиторів і т. ін. Всі наведені та інші негативні явища спричинили появу нового виду вбивць (кілерів), які виконують вбивства на замовлення за платню. Слід зазначити, що поряд з кілерами, які виконують вбивства на замовлення, з’явилися ще й замовник та посередник. Практика свідчить, що при вчиненні вбивств на замовлення злочинці все частіше використовують технічні засоби, вогнепальну зброю та вибухівку.

Виходячи з викладеного, слід визнати, що розкриття умисних вбивств, вчинених на замовлення, залишається одним із найважливіших завдань правоохоронних органів.

Вивчення та аналіз практики діяльності ОВС України за 1990–2000 рр., свідчить, що їх ефективність є ще невисокою, а рівень попередження та розкриття вбивств на замовлення – досить низьким. Це засвідчує про той факт, що у практичній діяльності з попередження зазначених злочинів існує коло питань, що потребують глибокого і всебічного вивчення з метою розробки рекомендацій для вдосконалення прийомів і методів боротьби з цим явищем. Заходи, здійснювані законодавчими та правоохоронними органами, не дозволяють вчасно реагувати на негативні зміни у криміногенному середовищі та швидко перебудовувати роботу з попередження, розкриття та розслідування умисних вбивств, вчинених на замовлення. Вбивства на замовлення стали “типовим ринковим товаром”. Відбувається реалізація умов комерційного договору: злочинні наміри роботодавця здійснює виконавець за заздалегідь визначеними умовами. За гроші наймають вбивць.

Вчинення членами організованих злочинних угруповань вбивств на замовлення пов’язане переважно із дезорганізацією розвитку нормальних ринкових відносин, недосконалістю їх правового регулювання, особливо у сфері приватизації, фінансово-кредитній, комерційної діяльності та їх ліцензування, оподаткування; озброєністю, технічною оснащеністю, фінансовим забезпеченням, загостренням конфліктів між злочинними угрупуваннями через розподіл сфер злочинного впливу, активним створенням злочинними об’єднаннями власних комерційних структур і використанням їх для вчинення злочинів у сфері економіки.

Звіт перед українським народом (про оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ України у 2000 році) колишнього міністра внутрішніх справ України Ю.Ф. Кравченка дає таку статистику: у 2000 р. на території країни зареєстровано 4,8 тис. умисних вбивств. Як показує аналіз, переважна більшість убивств (до 70 %) вчинено на побутовому ґрунті та з корисливих мотивів, серед яких: заволодіння майном та коштами, боротьба за розподіл та перерозподіл сфер економічного та територіального впливу, усунення конкурентів та кредиторів.

За статистичними даними МВС України, у 2000 р. було зареєстровано 28 вбивств на замовлення. Ефективність їх розкриття становить 97,6 %. Одним з чинників, що впливає на тенденцію зростання ступеня тяжкості небезпеки посягань насильницького характера, є вчинення насильницьких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї і вибухових речовин. Упродовж 2000 року з їх використанням було зареєстровано, відповідно, 173 та 5 вбивств. Враховуючи цю обставину, Міністерством внутрішніх справ України розроблено і впроваджено у практику нові методи розкриття таких злочинів, що уможливило суттєво зменшити їх кількість (кількість убивств, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї, порівняно з 1999 р., зменшилася на 14,4 %, а вчинених із використанням вибухівки – більше ніж на третину). Кількість злочинів, при вчиненні яких застосовувалися вогнепальна зброя та вибухівка, скоротилася з 1,5 тис. у 1998 році до 1 тис. – у 2000 р. [9, с.7]

Вищенаведені статистичні дані вже не відповідають реаліям сьогодення, тому інформація часто перекручується завдяки посадовим особам, які отримують, аналізують та надають статистичні дані.

За приклад варто розглянути підходи до формування масиву статистичних даних:

1) неповнота реєстрації вбивств, що наявна через об’єктивні фактори (неінформованість потерпілого, обмежені можливості ініціативного розкриття, розслідування злочинів і т. д.);

2) вогнепальне поранення, у результаті якого потерпілий вмер у лікарні, а не на місці замаху на нього, реєструється не як вбивство, а як тяжке тілесне ушкодження, що призвело до смерті. Наведений підхід є одним із видів латентної злочинності, “погранична” латентна злочинність є, як правило, наслідком помилкової або умисно невірної кваліфікації більш тяжкого злочину як менш тяжкого;

3) збільшення кількості безвісті зниклих, доля яких залишається нез’ясованою;

4) виправдання підсудного у судовому засіданні по кримінальній справі про вбивство, що надійшла до суду, або наявність обставини, що виключають його кримінальне переслідування, а злочин за статистикою вважається вже розкритим;

5) виявлення невпізнаного трупа, встановлення причини смерті не можливе, випадіння факту з графи вбивств;

6) непоодинокі випадки необґрунтованого відхилення або халатного відношення до реєстрації злочинів. Перший та п’ятий приклади-підходи дають характеристику справжній латентній злочинності, а четвертий і шостий – штучній. Зрозуміло, що наведений перелік не є вичерпним, а містить значно більшу кількість об’єктивних та суб’єктивних факторів, що не дозволяють відобразити ідеальний стан речей. Коли врахуємо всі перелічені обставини, то “статистична картина вбивств” істотно зміниться. [19,с.103]

На основі наведеного можна дійти до висновку, що статистика часто не відображає реальної ситуації з умисними вбивствами на замовлення та іншими видами злочинів проти особи через різні об’єктивні та суб’єктивні фактори. Основні мотиви скоєння вбивства на замовлення: корисливий, помста, ревнощі, прагнення усунути конкурентів, інші мотиви.[16, с.88] Аналіз стану попередження, розслідування та розкриття умисних вбивств, вчинених на замовлення, дозволяє стверджувати, що зміни, які відбулися у суспільно-економічному становищі України, відбилися як на структурі та рівні злочинності в цілому, так і на окремих її видах. З плином часу, в умовах складної суспільно-політичної, економічної обстановки боротьба зі злочинами проти життя і здоров’я особи набуває особливо важливого характеру, актуальність попередження та розкриття умисних вбивств, вчинених на замовлення, залишається незмінною. Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар’єризм тощо) і від того, хто був виконавцем і замовником вбивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за платню, кваліфікується за сукупністю пунктів 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК України.[19, с.104]

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України).

Відповідальності за вбивство, вчинене групою осіб, підлягають усі учасники групи незалежно від того, хто безпосередньо заподіяв смерть потерпілому.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, має місце тоді, коли у позбавленні потерпілого життя брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше особи.

Якщо організована група являє собою банду, відповідальність її членів настає за ст. 257 та п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності підстав - і за іншими пунктами ч. 2 ст. 115 КК1.

Частина 2 ст. 115 КК містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за наявності яких вбивство визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах і кваліфікується за ч. 2 ст. 115 КК. [3, с.132]

За П.3 ч.2 ст.115 КК України кваліфікуються дії особи, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком убивства, передбачених ст.116-118 КК. Відповідальність за повторне умисне вбивтво настає незалежно від того, чи була винна особа раніше засуджена за перший злочин, вчинила вона закінчений злочин чи готування до нього або замах на нього і була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину. Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторне вчинення кваліфікується за п.3 ч.2 ст.115.[3, с.134]

Отже, умисні вбивства поділяються на вбивства за обтяжуючих обставин та пом’якшуючих, які у свою чергу мають свій поділ. У роботі дано перелік видам вбивств та їх стислу характеристику.

Висновки

Очевидним є те, що питанням кримінально-правової характеристики вбивств як інституту кримінального права приділяється значна увага в теорії кримінального права. Водночас окремі питання залишаються недостатньо дослідженими або є дискусійними, внаслідок чого спостерігається неоднозначне тлумачення тих чи інших правових норм, і тому постає необхідність поглибленого дослідження відповідного проблемного питання.

Підведемо виводи курсової роботи, розглянута тема є досить оптимальною на даному періоді розвитку нашої країни, тому що кожного року злочинна діяльність росте по висхідній прямі і, на жаль, наша країна не взмозі зменшити ці показники. Показники не зменшились із прийняттям нового Кримінального Кодексу України в 2001р., який вважають більш суворішим за попередній.

Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115-118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129).

У підготовленій роботі дається коротка характеристика поняттям та ознакам убивств, під ознаками розуміють склад злочину, який включає у себе суб’єкт, об’єкт, суб’єктивну та об’єктивну сторону. Щодо умисних вбивств, то їх поділяють на убивства з пом’якшуючими обставинами та обтяжуючими. І в першому, і в другому видах, вбивство трактується як протиправне, навмисне або необережне позбавлення життя іншої людини. Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку - для точної кваліфікації злочину.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство - це позбавлення життя іншої людини.

Багато галузей права ставлять своїм завданням охорону особистості. Виконувати його та кримінальне законодавство України, так, в ст. 1 КК на рахунку першочергових завдань кримінального закону визначається правове забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина.

На життя особи посягає найтяжчий злочин - убивство. Убивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини.

Вбивство позбавляє потерпілого найціннішого блага - життя. Вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, але і його рідним та близьким. Разом з тим невинне (casus) чи легальне (наприклад, у стані необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя, не є вбивством.

Обєктом вбивства є життя. Вбивство може бути вчинене не тільки стосовно живої людини незалежно від її віку, стану здоровя, громадського стану чи властивостей її особи.

Життя як обєкт кримінально-правової охорони містить у собі суспільні відносини, існуючі з приводу охорони життя у біологічному розумінні. Якраз тому, що обєкт посягання при вбивстві - не тільки біологічна особистість, але й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (у кожному разі, у кожному певному випадку ця сукупність буває різноманітною і особливою). Кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини - ст.115-119 КК.

Життя людини починається з фізіологічних пологів. Початок фізіологічних пологів - це якраз той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто зявляється нове життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону.

Отже, вбивство – це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивства поділяються на: а) просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115), б) умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (кваліфіковані види вбивства) (ч. 2 ст. 115), в) умисне вбивство при пом'якшуючих обставинах (привілейовані види вбивства) вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117), при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118), г) вбивство через необережність (ст. 119).

Список використаних джерел та літератури

1.Бояров В.І. Деякі питання Кримінального права. Характеристики умисних вбивств, вчинених на замовлення // Новий Кримінальний Кодекс України: питання, застосування і вивчення.– Київ – Харків., 2001.

2.Дзюба В.П. Деякі питаня кримінальної відповідальності за вбивства за кримінальним законодавством України // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи. – Київ – Харків., 2004.

3.Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах 1973-2006. Харків., 2007.

4.Ковальський В.С. Кримінально-правова характеристика особливої жорстокості // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи. Київ-Харків., 2004.

5.Конституція України. К., 1997.

6.Кримінальне право України \ за ред..Бажанова М.І. К-Харків., 2002.

7.Кузнецов В.В., Савченко А.В. Кримінальне право України. К., 2006.

8.Мельник М.І., Клименко В.А. Кримінальне право України. К., 2001.

9.Міліція України: Часопис МВС України (звіт перед українським про оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ України у 2000 р.). К., 2000.

10.Музика А.А. Вбивство: деякі міркування щодо кримінально-правових досліджень в Україні (2001-2003рр.) // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи. Київ-Харків., 2004.

11.Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. К., 2002.

12.Науково-практичний коментар / за ред.. Потебенька В. К., 2001.

13.Правничий довідник для професійних суддів / за ред.. Ківалова С.В. К., 2005.

14.Савченко А.В. Кримінальне закодавство України та федеральне кримінальне законодавство США. К., 2007.

15.Савченко А.В. Кузнєцов В.В. Штанько О.Ф. Сучасне Кримінальне право України. К., 2005.

16.Снігірьов О. П., Матвійчик В.В., Никифорчук Д.Й. Умисні вбивства. Попередження та розкриття. К., 2005.

17.Селецький С.І. Кримінальне право України. К., 2002.

18.Александров Ю. Серійні вбивства: проблемні питання // Право України. – 2001. - №10. – С.94-98.

19.Бережний В. Умисні вбивства на замовлення // Право України. – 2007. - №11. – С.100-105.

20.Грищук В. Злочини проти життя та здоровя // Науково-практичний коментар. – 2004. - №8.- С.8-13.

21.Грищук В. Юридичний аналіз основного складу вбивства за Кримінальним Кодексом України // Юридичиский вестник. – 2002. - №4.

22.Дідківська Н.А. Окремі питання караності умисних вбивств за Кримінальним Кодексом України // Адвокат. – 2005. – №6. – С.23-26.

23.Дідківська Н.А. Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення // Вісник ВСУ. – 2005. – №1. – С.40-44.

24.Дыдкывська Н.А. Спыввыдношення рызновидыв умисних вбивств // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №5. – С.65-71.

25.Коноваленко О. Особа злочинця корисливо-насильницької спрямованості: кримінологічна характеристика і типологія // Право України.- 2006. - №4. – С.75-80.

26.Круміна М. Кримінологічна характеристика особи, яка вчиняє вбивство і тілесні ушкодження з необережності // Право України. – 2006. - №2. – С.82-90.

27.Круміна М. Причини та умови, що призводять до заподіяння смерті і тілесних ушкоджень з необережності // Право України. – 2006. - №4. – С.78-85.

28.Остапенко Л. Відмежування умисного вбивства від завідомо залишення без допомоги матірю своєї новонародженої дитини // Підприємство, господарство і право. – 2003.- №1.- С.113-117.

29.Остапенко А. Проблемні питання кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №6. – С.67-70.

30.Пилипчук П., Мельник. Проблема кваліфікації умисного вбивства, вчиненого на замовлення // Право України. – 1999. - №2.

31.Синчук В. Криміналістична класифікація вбивств // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - №1. – С.140-147.

32.Шульга Л. Використання криміналістичної техніки у боротьбі з вбивствами на замовлення // Право України. – 2000. - №2. – С.79-81.

33.Кримінальний кодекс України. К, 2003.