Курсовая работа: Доказування у кримінальному процесі

Курсовая работа: Доказування у кримінальному процесі

План:

Вступ.

1.  Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.

2.   Класифікація доказів та їх джерел

а) Показання свідків.

б) Показання підозрюваного та обвинуваченого.

в) Висновок експерта.

г) Речові докази.

д) Протокол.

Висновок.

Список використаної літератури.

Рецензія

Вступ

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими орга­нами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування (нерідко його називають су­довим, але це, на наш погляд, неточно відображає суть цього поняття), під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й об­ґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нор­мативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є дока­зове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і прак­тичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесу­альне доказування являє собою різновид людського піз­нання дійсності Воно не є науковим у тому розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку природи й суспільства, але в плані встановлення окремих фактів, явищ дійсності воно має багато спільного з науковим пізнанням, насамперед історичним. У кримінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній ді­яльності застосовуються (звичайно, з урахуванням його специфіки) всі закони й категорії діалектичної і формаль­ної логіки. Ця специфіка зумовлена передусім об'єктом, завданням і засобами пізнання, колом його суб'єктів, процесуальними строками і процесуальною формою.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального дока­зування, можна виокремити два його види, або аспекти: і доказування як дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності відповідних органів і осіб по збиранню, перевірці та оцінці доказів і доказування як логічне й процесуальне обгрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі. Це важливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного дослідження питання про обов'язок доказування. Доказування являє собою сплав практичних дій і мис­лення, фізичної і розумової діяльності суб'єктів кримі­нального процесу. Його елементами є збирання (форму­вання), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На прак­тиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно пере­плітаються один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих і практичних цілях.

Нерідко в юридичній літературі як самостійний еле­мент процесу доказування виділяють закріплення доказів. Гадаємо, що правильніше буде включати процесуальне закріплення доказів до їх збирання, бо готових доказів насправді немає, а є лише матеріальні або ідеальні сліди якоїсь події як можлива доказова інформація, і щоб вони стали доказами в справі, треба обов'язково не тільки вчинити передбачені законом процесуальні дії, а й закрі­пити, зафіксувати їх у відповідній процесуальній формі Саме через це збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування було б, можливо, точніше називати формуванням доказів та їх процесуальних дже­рел, яке включає провадження й процесуальне оформ­лення слідчих (судових) та інших процесуальних дій слід­чих органів дізнання, прокурора й суду з виявлення, одержання й фіксації доказової інформації.

Висловлені також міркування, що побудова слідчих версій та обгрунтування висновків у справі є самостійними елементами процесу доказування. На наш погляд, побудову (висунення) слідчих (як і судових) версій не можна вважати елементом кримінально-процесуального доказування. Версія (в логіці вона називається гіпотезою) як форма мислення, розвитку людських знань не є про­цесуальною категорією і не регулюється нормами права. Тим часом кримінально-процесуальне доказування, — це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Що ж стосується обгрунтування висновків у справі, то його більш правильно розглядати як складову частину оцінки ; доказів і одночасно — доказування як логічного обґрунтування певної тези.

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав гро­мадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення криміналь­них справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуаль­них джерел, обгрунтування висновків з метою встанов­лення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

У кримінально-процесуальній науці немає однознач­ного визначення поняття предмета доказування. Наприк­лад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє вик ладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здо­бути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказу­вання має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяль­ності — криміналістичною і процесуальною; сутність кри­міналістичної діяльності становить пізнання, а криміналь­но-процесуальної — доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування пого­дитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому кримі­налістична діяльність, що неврегульована нормами пра­ва, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуаль­ного доказування ширше, виділяючи два його види: до­казування як дослідження фактичних обставин і доказу­вання як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, за­значає В. М. Савицький, доказування тези завжди звер­нено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у моно­графічній, так і в навчальній літературі.

Кримінально-процесуальне доказування як досліджен­ня — це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозрив­но переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та прак­тичних цілях.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування мож­на вважати отриманим лище після фіксації здобутої інфор­мації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі.

Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування  також побудову та динамічний розвиток слідчих версій.  На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права. С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова і діяльність — це самостійна процесуальна категорія, Що ' перебуває за межами понять судового доказування і не є і його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі зби­рання та закріплення доказів4. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід роз­глядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному про­цесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних фор­мах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а та­кож у поданні доказів учасниками процесу, підприємства­ми, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка прова­дить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводить­ся лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержан­ня норм, встановлених КПК, забезпечують як зберіган­ня доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно пе­ревірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, проку­рор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а та­кож шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясу­вання питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних фор­мах зі встановлення достовірності чи недостовірності до­казів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка про­вадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп­ності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недо­стовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино мож­ливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирі­шення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим мо­ментом доказування у кожній окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дос­лідженню і встановленню в кримінальній справі для її пра­вильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і роз­гляді справи в суді доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і моти­ви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло­чину, а також обставини, що характеризують особу обви­нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Щодо поняття предмета доказування існують різні по­гляди. Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування — це сис­тема обставин, які виражають якості і зв'язки досліджува­ного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення. В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників проце­су з виявлення і встановлення у злочинних подіях обста­вин, потрібних для вирішення завдань кримінального су­дочинства»  Останнє визначення є складним і, так би мо­вити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дос­лідження в кримінальному процесі.

З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібра­них по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повин­но бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину досліджен­ня всіх істотних обставин справи. Правильне встановлен­ня меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування об­ставин, що складають предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначи­ти, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі». Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юри­дичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взає­мозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визна­чити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в ціло­му правильна), що предмет і межі доказування співвідно­сяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його зву­ження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказо­вому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встанов­леними в результаті недостатньої глибини їх досліджен­ня, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактич­них даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про все­бічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через по­шуковий, дослідницький характер процесуальної діяль­ності на цих стадіях, а також невірне або неточне визна­чення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

2. Класифікація доказів та їх джерел

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають зна­чення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, вис­новок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судо­вих дій, протоколи з відповідними додатками, складени­ми уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказуван­ня, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у по­няття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізня­ється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен­ня за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суд­жень». Доказ складається з трьох елементів:

— тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

— аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

— демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж ши­роко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ух­вал, вироків).

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностай­ного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вва­жають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних да­них» як відомостей про факти, обставини справи, що одернуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесу­альних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слуш­ним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи». Через те при доказуванні в кри­мінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відо­мостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джере­лах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході проваджен­ня слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесу­альними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом поряд­ку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, таким, що по­вністю відповідає закону і потребам практики. Наприк­лад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувально­го висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки зло­чину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1.   Залежно від відношення до обставини, що підлягає
доказуванню:

а)   прямі;

б)  непрямі.

2.   Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшу­ють відповідальність:

а)   обвинувальні;

б)  виправдувальні.

3.   За джерелом відомостей (за цією обставиною класи­фікуються як докази, так і їх джерела):

а)   первинні;

б)  похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив ме­талевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шап­ку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непря­мими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пре­д'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій до­вести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе зна­чення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обста­вин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події зло­чину не було, або що дана особа до неї не причетна. На­приклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першо­джерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, ори­гінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інпіих осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело по­відомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутка­ми тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосуєть­ся і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичай­но, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засо­бами процесуального пізнання, зокрема при перевірці по­вноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу доку­мента).

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На дум­ку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримі­нально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, докумен­ти, місце знаходження та вилучення речових доказів2. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій зако­ном формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підоз­рюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду пред­мета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріально­го світу, які зберігають інформацію про факти. Ними мо­жуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».

Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допо­могою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуаль­ного доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуаль­ним джерелом доказів.

Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що кла­сифікація доказів та їх джерел у працях вчених і прак­тичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законо­давства джерелами доказів є:

— показання свідків, потерпілого, підозрюваного, об­винуваченого;

— висновок експерта, речові докази;

— протоколи слідчих та судових дій;

— протоколи відповідних додатків, що складені упов­новаженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

— інші документи.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характе­ристику джерел доказів, оскільки докладніше розгляда­тимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».

Показання свідків.

Показання свідків — це найбільш поширений вид дже­рел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підляга­ють встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобо­в'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показан­ня, про що зазначається в протоколі допиту чи в прото­колі судового засідання.

Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат скла­дає адвокатську присягу і згідно з нею йому заборо­няється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивіль­ного відповідача.

У деяких випадках як свідок може бути допитана осо­ба, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.

За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприк­лад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судово­го розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприяз­них стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обстави­ни, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьо­му особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя вино­сять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шко­да: моральна, фізична або майнова.

Давати показання — право, а не обов'язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих по­казань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потер­пілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма Обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обґрунтовано супе­речливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обстави­нами справи могли бути наслідком помилкового сприй­няття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він пере­бував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що ви­никли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого.

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів» що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвину­вачений має право давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це пра­во, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх пока­зань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвину­ваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчи­нений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи пере­більшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим* якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на дея­кий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних зло­чинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслі­дування, юридична необізнаність, бажання «прогуляти­ся» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в ко­лонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвину­ваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого зло­чину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідаль­ності або применшити свою вину, помста, бажання сприя­ти розкриттю злочину, заслужити прихильність праців­ників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваче­ного про те, що він не міг бути виконавцем інкримінова­ного злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спро­стовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховува­ти, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтвер­джені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показан­ня обвинуваченого, який викриває іншу особу, підляга­ють ретельній і критичній перевірці. Слід особливо кри­тично ставитись до показань одного обвинуваченого про­ти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведе­ним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого об­винуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інте­ресів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб.

Висновок експерта.

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановле­них у результаті досліджень матеріальних об'єктів, про­ведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесу­ального порядку. Дослідження виконується за спеціаль­ним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:

а) є результатом дослідження;

б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження;

в) складається з додержанням встановленого процесуаль­ного порядку;

г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосередньо­го дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матері­алів справи. Правдивість висновків експерта, який вико­ристовував відомості з протоколів допитів, інших письмо­вих матеріалів, певна річ, залежить від достовірності ос­танніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкла­дає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосеред­ньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), ек­сперт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, доку­ментах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказу­вання та є його складовою частиною й підпорядковане тим

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж уеього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуаль­них дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, про­курора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити» чому законодавець встановив систему спеціальних проце­суальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогі­дному, повному та об'єктивному встановленню фактів ек­спертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Су­купність цих гарантій утворює процесуальну форму, особ­ливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують про­ведення експертизи» визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з прове­денням ним досліджень.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КІШ).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су­дову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні вис­новку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати. перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної ус­танови або тим, який має більший досвід експертної робо­ти тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)1.

Речові докази.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті зло­чинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути за­собами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відпові­дальності обвинуваченого (ст. 78 КІТО), Серед цих пред­метів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транс­портних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються зна­ряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, неза­конне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчи­ненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного ек­спертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допо­міжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, вияв­ляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та про­вадженні деяких інших слідчих дій» їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрю­ваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники про­цесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уваж­но оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і доку­ментів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це немож­ливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнан­ня, слідства і суду або передаються для зберігання відпо­відному підприємству, організації чи установі. При пере­дачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення спра­ви в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком закон­ної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові до­кази повинні зберігатися весь чає при справі, а заінтере­сованим особам, підприємствам, установам чи організаці­ям за їх клопотанням видаються копії цих документів (ча­стини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на пред­мети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ух­валою чи постановою суду або постановою органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним ус­тановам або знищуються;

3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шля­хом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають повернен­ню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформ­лені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесу­альні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджу­ються обставини і факти, що мають значення для вирі­шення справи (ст. 82 КПК).

Протокол.

Протокол — це документ про проведення слідчих і су­дових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що прово­дять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обо­в'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закі­нчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення да­них про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523 КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх пра­во робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайоми­тися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в прото­колі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через1 фізичні вади або з інших причин не може особисто підпи­сати протокол, то для підписання протоколу запрошуєть­ся стороння особа. До протоколу можуть бути додані фо­тознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що поясню­ють його зміст.

Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в про­токолі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляцій­ної інстанцій веде секретар судового засідання. У прото­колі зазначаються:

— місце та час початку і закінчення судового засі­дання;

— назва і склад суду;

— справа, яка розглядалась;

— секретар;

— сторони;

— особи, які не з'явились в судове засідання, та причи­ни їх неявки;

— дані про особу підсудного;

— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;

— дані про роз'яснення підсудному та іншим учасни­кам процесу їх прав та обов'язків;

— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення
до нарадчої кімнати;

— всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому
порядку, в якому вони відбувались;

— всі клопотання і заяви учасників процесу;

— докладний зміст записаних у першій особі показань
підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;

— послідовність і короткий зміст судових дебатів;

— короткий зміст останнього слова підсудного;

— проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку
його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовле­ний не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники судового роз­гляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).

Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535-ІП ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-роз­шукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безпе­речно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказа­но. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто орга­ни, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні дору­чень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформ­лення можуть стати джерелами доказів.

Документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, зна­ряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

Формулювання «інші документи», що використовуєть­ся для визначення одного із видів джерел доказів у кри­мінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Доку­менти».

Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при ви­значенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті дже­рела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцен­тувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, пере­творення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літе­ратурі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як мате­ріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови.

Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матері­альний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа зазда­легідь надає йому статус речового доказу.

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомо­му пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї дер­жав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як дже­рела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочин­ства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його до­цільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис на паперово­му, електронному або іншому носії уявляється дещо не­правильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття доку­мента як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесу­альному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафік­сованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, уста­новою, організацією, одержаний у встановленому поряд­ку органами розслідування або судом і доданий до мате­ріалів кримінальної справи.

Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кри­мінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

— документ завжди є матеріальним об'єктом;

— документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та фак­ти, що мають значення для правильного вирішення кримі­нальної справи;

— зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «опи­сові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення.  Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтво­рювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;

— відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадо­вої компетенції або, якщо документ виходить від грома­дянина, в межах повноважень і фактичної поінформо­ваності;

— документ має бути одержаний в установленому кри­мінально-процесуальному порядку органами розслідуван­ня або судом і доданий до матеріалів справи.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказо­вої інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.

Висновок

Отже, підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, 'що елементами процесу доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання певної тези (наприклад, обвину­вальної чи виправдувальної) і наведення аргументів для її обгрунтування. Цей вид доказування близький до того, що існує у формальній логіці.

Загальне поняття доказування в кримінальному про­цесі можна визначити таким чином: це — діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (форму­ванню), перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обгрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються дока­зовим правом. До системи норм доказового права входять:

а)         насамперед норми глави 5 КПК «Докази», які регулю­ють, зокрема, предмет доказування в4 кримінальній спра­ві, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела;

б)        норми-принципи кримінального процесу;

в) норми, які передбачають права й обов'язки суб'єктів криміналь­ного процесу; г) норми, що регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;

д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.

Доказове право вивчається теорією доказів (вона ще називається вченням про докази) як складовою частиною науки кримінального процесу, причому не тільки в його

Список використаної літератури

1.   Конституція України 28.06.1996

2.   Кримінально – процесуальний кодекс України від 28.12. 1960 в редакції від 03.04.2003

3.   Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального  кодексу України К., «АСК» 1999

4.   Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу К., 2003

5.   Закон України «Про судоустрій України» 07.02.2002

6.   Закон України «Про статус суддів» 15.12.1992

7.   Закон України «Про прокуратуру» 05.11.1991

8.   Закон України «Про органи суддівського самоврядування» 02.02.1994 

9.   Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально – процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002.

10.             Жеребкін В.С. Логіка: Підручник. Київ  – Харків. – 1993.

 
Рецензія: