Дипломная работа: Правовий статус особи в Україні

Дипломная работа: Правовий статус особи в Україні

ЗМІСТ:

Вступ

1. РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

1.1 Правовий статус особи

1.2 Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період

2. РОЗДІЛ ІІ. Правовий статус громадян, іноземців та осіб без ромадянства

 2.1 Правовий статус громадян України

 2.2 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

3. РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві

3.1       Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

3.2        Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Висновок

Перелік використаної літератури

ВСТУП

 Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити.

Мета курсової роботи.  Дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є  виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.

Актуальність теми курсової роботи. У ХІІІ столітті вперше з’явилося таке поняття, як «права людини». На сьогодні, права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.

У державі можуть існувати різні правові статуси; правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення: неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо, які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус держави, органів державної влади, посадових осіб, різноманітних юридичних осіб тощо. Але об’єктом вивчення даної курсової є правовий статус громадян України. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб’єктами громадянського суспільства.

Об’єкт дослідження – правовий статус громадян України, а предмет – права та обов’язки громадян, їх різновиди та зміст.

Теоретична значущість дослідження. Дослідження питання правового статусу громадян у теоретичному плані має вагоме значення лише тому, що представлений перелік прав та обов’язків громадян може бути доцільно використаний під час вивчення даної дисципліни у навчальних закладах і для обізнаності з інших юридичних питань, яких безпосередньо стосується досліджувана тема.

Практична цінність роботи полягає у розробці системи для вивчення правового статусу як однією з частин даної дисципліни, визначення її суспільно-політичного характеру, так само, як і її вплив на інтеграцію у національну культуру, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО

СТАТУСУ ОСОБИ

1.1      ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин», вживаються конституцією і законодавством. В соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції, особа виступає в якості громадянина, особи без громадянства, іноземного громадянина, біженця або змушеного переселенця. Під правовим положенням особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина – самостійні категорії, однак,  зважаючи на те що вони  формують на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове положення особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і  «правове положення особи» є рівнозначними[1].[12;409]

Правове становище людини і громадянина, як в цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період в розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежать від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

1.         усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави;

2.         свобода особи  полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

3.         межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

4.         обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкт права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав в себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес  передує правам та обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова», інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи.  Можливо виділення законного інтересу як елемент структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуд’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового положення особи в цілому. Припускаючи наявність правосуд’єктності, правовий статус особи  є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан.  Тому правосуд’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця або особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуд’єктність, котру, як записано в Загальної декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного обов’язку не включає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

-           правосуд’єктність;

-           права;

-           свободи;

-           обов’язки;

-           відповідальність (має вторинний характер – реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв’язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).[14;156]

Правовий статус мають будь-яку особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому – громадське суспільство (народ).

Види правових статусів особи:

-           загальний – статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності;

-           спеціальний – статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер;

-           індивідуальний – статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів (різноманітних) – багато, індивідуальних – стільки, скільки осіб проживає в державі.

Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Види правових статусів особи за суб’єктами:

·          статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

·          статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

·          статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін.[12;415]

1.2 ПРАВА ЛЮДИНИ, ПРАВА НАЦІЇ (НАРОДУ) ТА ЇХ

РОЗВИТОК У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД

Термін «права людини» вперше з’явився в армії Кромвеля під час Англійської буржуазної революції в XVII ст. Але реалізувати ці права в той час не було можливості. Під час французької революції кінця XVII ст. було прийнято Декларацію прав людини і громадянина, у якій сформульовано право громадян на участь у виборах і головний принцип правової держави – громадянам дозволяється робити все, що не заборонено законом. Ці принципи не могли відразу реалізуватись у житті, оскільки юридично вони були проголошені, а фактично протягом тривалого часу ігнорувалися правлячими класами. У 1917 р. після соціалістичної революції в Росії було прийнято Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу. Усі ці акти послужили розвитку і реалізації прав людини. У Радянському Союзі та в країнах Заходу прав людини розвивалися по-різному, оскільки існували різні політичні системи, різні форми правління і політичні режими.[7;373]

Лише після Другої світової війни в 1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні. У 1975 р. було прийнято Гельсінський підсумковий документ Віденської зустрічі держав – учасниць НБ СЄ, у 1990 р. – Паризьку хартію для нової Європи і низку інших документі. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято також декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.

Отже, еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини. Основною умовою еволюції правового статусу особи є вирішення загально-соціальних міжнародних проблем, таких як забезпечення миру і процес роззброєння, заборона ядерних досліджень у повітрі, океані й під землею, збереження природи і навколишнього середовища, проблеми моря та океану, охорона здоров’я, взаємодопомога в соціальному розвитку тощо.

Вирішення глобальних проблем спрямовано на забезпечення і розвиток основних прав і свобод народів, націй, держав світового співтовариства в цілому. Усе це пов’язано із забезпеченням миру і безпеки, ліквідацією війн, агресій, расизму, апартеїду, колоніалізму. Усі права і  свободи людини спеціалісти переділяють на три «покоління». Права «першого покоління» - буржуазно-демократичні права і свободи, проголошені ще у французькій Загальній декларації прав людини і громадянина; права «другого покоління» –  це права і свободи, завойовані трудящими і закріплені в міжнародно-правових документах; правами «третього покоління» є права і свободи націй, народів, держав світового співтовариства. Усі ці права – взаємообумовлені та взаємопов’язані, еволюційно вони розвивалися разом із світовим співтовариством – капіталістичним і соціалістичним системами, трансформацією ідей соціалізму в капіталістичну практику, а ідей капіталізму – в практику соціалізму (теорія конвергенції).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожної нації (народу), необхідні для нормального її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно обумовлені досягнути рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх народів і націй. Потрібно відрізняти права націй і народу, оскільки в суспільстві і державі може існувати багато націй. В умовах багатонаціональної держави права націй обумовлені правами держави і всього суспільства.  Усі ці права знайшли відображення в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), в Акті проголошення незалежності України (1991 р.), в Декларації прав національностей України (1991 р.), у Законі України «Про національні меншини» (1992 р.) та в інших законодавчих актах. Основні права нації можна класифікувати на фізичні, етнічні, культурні, економічні, політичні. Право на самовизначенні або на державну самоорганізацію належить до найважливіших, визначальних прав усього народу, а не окремої нації, яка може існувати в суспільстві та державі. Ці питання викладено в Резолюції ООН «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.). у кожній державі можуть існувати свої особливості стосовно прав націй і національних меншин. В Україні створено Міністерство у справах національностей та міграції. Крім прав націй і народу, нині ставиться питання і про основні права людства.

У Загальній декларації прав людини ООН (1948 р.) проголошено:

1) усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один відносно одного в дусі братерства;

2) кожна людини повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, станового або іншого становища;

3) кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканість;

4) ніхто не повинен бути у рабстві або підневільному стані; рабство і работоргівля забороняється в усіх видах;

5) ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання;

6) усі люди рівні перед законом і мають право на рівний їх захист законом від будь-якої дискримінації та від підбурювання до такої дискримінації;

7) кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом;

8) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання;

9) ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію; кожна людина має право на захист від такого втручання або таких посягань;

10) кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної країни. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, зокрема й свою власну, й повернутись у свою країну;

11)кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство;

12) чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національностей або релігії одружуватись і засновувати сім’ю. Шлюб можна укладати тільки за вільної та повної згоди сторін, що одружуються. Сім’я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави;

13) кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії;

14) кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх висловлювання: це право означає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

У Декларації також закріплюються політичні й соціально-економічні права – право на освіту, культуру, на соціальний і міжнародний порядок. Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний  повний розвиток її особи. Більшість із цих прав і свобод закріплено в Конституції України та інших законах.

ВИСНОВОК:

Отже, правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. Але єдиного поняття «правового статусу особи» немає.

М.І. Матузов вважає, що «правовий статус -  це юридично закріплене становище особи в суспільстві». Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивід, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає «правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища».     

Нараховують три види правових статусів особи:

·          загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян України (закріплений Конституцією України);

·          спеціальний статус, тобто закріпляючої особливості правового положення деяких категорій громадян (державні що служать, підприємці, учні й т.д.);

·          індивідуальний статус, тобто выражающий всю повноту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків даного громадянина( визначається, наприклад, його статтю, віком, родиний станом, наявністю утворення, займаною посадою й т.д.).

Найбільш повною вважається структура правового статусу, що складається з таких елементів: суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гаранті; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність.

1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні.. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.

Отже, еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках залежить від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини.

РОЗДІЛ ІІ. Правовий статус громадян, іноземців та

осіб без громадянства

2.1      ПРАВОВИЙ  СТАТУС ГРОМАДЯН

Кожна особа реалізує себе через активну участь в економічному і політичному житті, у різноманітних формах демократії і спілкування ,через представницькі та безпосередні форми демократії тощо. Реалізація кожною особою або громадянином своїх прав, свобод і обов’язків залежить від багатьох факторів, зокрема від змісту правового статусу особи.[7;367]

Правовий статус особи і громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування. Правовий статус складається з об’єктивних і суб’єктивних прав та обов’язків особи, тобто тих, які закріплені в законі, і тих, які особа реалізує в практичному житті як суб’єктивне право. Правовий статус також може бути обумовлений природними, моральними, міжнародно-правовими правами та обов’язками людини і громадянина, які можуть бути не закріплені в чинному законодавстві, але з огляду на різні причини належать до суб’єктивних прав і обов’язків.

Правовий, а надто конституційний, статус громадян юридично і політично закріплює досягнутий рівень політичного та економічного розвитку суспільства, рівень юридичної та політичної свободи громадян у державі й суспільстві, виступає необхідною умовою і важливим засобом ефективного задоволення потреб та інтересів кожної людини, створює умови для всебічного фізичного і культурного розвитку.

У правовому статусі особи і громадянина в сучасний період на перший план виходять права і свободи людини, честь і гідність особистості, загальнолюдські демократичні цінності, принципи гуманізму, юридичної рівності, справедливості й відповідальності.

Однією з головних закономірностей розвитку правової держави і правового статусу громадян є розширення і забезпечення прав і свобод людини та громадянина за принципом: громадянам дозволено робити все, що не забороняється законом.

Правовий статус громадянина може бути юридично формальний та юридично реальний, який виконується, дотримується, гарантований і т.ін. Зміст прав, свобод та обов’язків громадян повинен базуватися на поєднанні суспільних та особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами і можливостями особи, держави і суспільства. Нова Конституція України значно розширила права і свободи громадян України, врахувавши світовий досвід з цих проблем тощо. Водночас в останню десятиліття у процесі переходу до правової держави і громадянського суспільства занадто вивищили пріоритет прав і свобод людини на правами держави, що призвело до вседозволеності, зростання злочинності, індивідуального егоїзму, масової аморальності, втрати управління з боку державних органів влади економічними процесами і контролю над проведенням економічних, адміністративних, правових та інших реформ.

Приватні інтереси мають велике значення в житті громадян, але їх реалізація не повинна задавати шкода державним і суспільним інтересам, інтересам інших громадян. Це – один із принципів нової Конституції України. На думку В.О.Котюка, «в Основному законі повинен існувати не пріоритет прав людини, а розумний паритет прав, свобод і обов’язків, законних інтересів приватних громадян, усього суспільства і держави. Громадянин є не лише приватна особа, а й частково публічна, яка входить у державу. Громадянин також має спільні потреби та інтереси з усіма іншими громадянами».

Правовий статус особи і громадянина складається із суб’єктивних прав, свобод та обов’язків.

Суб’єктивне право – це міра можливої і бажаної поведінки і діяльності особи для задоволення її законних потреб та інтересів інших суб’єктів. Суб’єктивні права – це такі права, які належать конкретній особі та об’єктивуються в чинному законодавстві, яке є підставою для реалізації суб’єктивних прав і свобод особи. Реалізація суб’єктивних прав особи залежить від можливостей і волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування.

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це міра необхідної, зобов’язаної поведінки або діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або випливає з договірних зобов’язань, повноважень, правових звичаїв і спрямована на задоволення потреб та інтересів інших суб’єктів суспільних правовідносин. Наприклад, дотримуватися Конституції та законів України. Юридичні обов’язки обумовлені закономірностями розвитку держави і суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.[7;369]

Поряд із юридичними правами та обов’язками у праві та практичному житті існують законні інтереси. Законні інтереси – це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами, але підлягають захистові з боку держави. Законні інтереси є необхідним елементом правового статусу громадян.

Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу – це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян; б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і обов’язків; д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство; е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина; ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку.[5;133]

Конституційні права та обов’язки утворюють основу (ядро) правового статусу громадян.

Теорія права і правова практика розрізнюють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.[10;190]

У ст.3 Конституції України закріплено, що права та свободи людина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи  людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21 Конституції).

Юридичних прав і свобод особи – надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті.

1)         Фізичні (життєві, або вітальні) чи природні, необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.д. До обов’язків належить обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов’язок дорослих дітей – утримувати своїх батьків, які потребують допомоги.

2)          Особисті, немайнові (духовні), спрямовані на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім’я, честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо.

3)         Економічні права та обов’язки пов’язані з реалізацією прав і свобод особи у сфері виробничих відносин, підприємництва, торгівлі тощо. До них можна віднести: право на працю, на професію, на відпочинок, на власність, на оплату праці. До обов’язків належать: обов’язок чесно й добросовісно працювати, дотримуватись дисципліни праці й технології виробництва, обов’язок сплачувати податки тощо.

4)         Політичні права та обов’язки пов’язані з участю громадян у політичному житті суспільства: наприклад, право обирати та бути обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов’язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов’язок захищати Батьківщину тощо.

5)         Культурні права та обов’язки, пов’язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов’язок – берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.

6)         Громадянські права та обов’язки, пов’язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в’їзд і виїзд за кордон. Обов’язок – захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов’язки дуже тісно пов’язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.

7)         Соціальні права та обов’язки пов’язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.

8)         Екологічні права та обов’язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це – право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов’язки – берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.

9)         Трудові права та обов’язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.

10)      У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов’язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62). [7;372]        

Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст.57 Конституції). Крім того, права і свободи людини та громадянина, які закріплені в Конституції, не є вичерпними (ст.22).

Крім цих видів пав, свобод та обов’язків, також існують житлові, шлюбно-сімейні, процесуальні, моральні, природні, міжнародні права та обов’язки тощо.

Правовий статус громадян України характеризується не лише правами та свободами, а й обов’язками громадян один відносно одного, до держави, державної влади і до суспільства.

Юридичний або правовий обов’язок – це міра необхідності, добровільної або примусової поведінки чи діяльності особи здійснити правомірні дії або утриматися від дій, не порушувати заборонних норм права, які закріплені в Конституції або інших формах і видах права. Обов’язок – це й виконання певних зобов’язань, договорів, угод, обіцянок, які бере на себе особа в процесі укладання таких угод і договорів в усній чи письмовій формі. Юридичний обов’язок – це встановлена законом міра обов’язкової, суспільно необхідної поведінки, а також вид (лінія) поведінки. Це – імперативна або державно-владна форма соціального регулювання. В обов’язках виражається як особисті, так і суспільно значимі потреби та інтереси. Через обов’язок виражається і задовольняється інтерес правомочної особи в різних правовідносинах. Обов’язок також відповідає інтересам правозобов’язаної особи, а в кінцевому підсумку – цілям і завданням всієї політико-правової системи. Обов’язки надають державі громадянську стійкість, стабільність, рівнозначну економічній рівновазі. Без реалізації юридичних обов’язків у державі й суспільстві можуть виникати анархія, свавілля, хаос, беззаконня та безпорядок. Тому юридичне закріплення й виконання правових обов’язків має надзвичайно велике значення для всіх суб’єктів суспільних відносин.

Виконання й дотримання юридичних (правових) обов’язків веде до реалізації права у правовідносинах. Юридичні обов’язки здійснюються здебільшого добровільно, якщо вони усвідомлені, або за допомогою засобів адміністративного, конституційного, судового та інших видів державного і громадського примусу.

У цілому юридичних обов’язків уже багато, але конституційних обов’язків громадян відносно небагато.

1) Один із найважливіших обов’язків, закріплений у ст. 68 Конституції України, - це дотримання і виконання Конституції та законів України: «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Такий обов’язок зобов’язує громадян шанувати, поважати всі закони України і всі ті цінності, які регулюють і охороняють закони.

У цій же статті Конституції закріплено правову презумпцію (припущення): «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Цей принцип або презумпція опосередковано зобов’язує громадян України знати закони України, знати свої права та обов’язки, права та обов’язки інших осіб, поважати права, свободи і законні інтереси інших осіб.

2) Другим найважливішим обов’язком громадян є обов’язок захищати Вітчизну. Захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

3) У ст.66 Конституції України закріплено, що кожний зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Виконання цих обов’язків кожним громадянином і посадовими особами гарантує права інших громадян на здорове довкілля і природне середовище, на якість харчових продуктів і води, збереження фауни і флори, атмосфери, природи – парків, заповідників, пам’яток культури, архітектури тощо.

4) З переходом України до ринкових відносин ,із зміною економічних та соціальних основ суспільства і держави, введенням приватної власності і права на підприємницьку діяльність держава встановила новий обов’язок – сплату податків. У ст.67 Конституції вказується, що кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах ,установлених законом, через подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законодавством про податки. Податки спрямовуються на формування Державного бюджету України, який витрачається на загальносоціальні потреби, утримання державного апарату тощо.

5)Конституція України зобов’язує всіх громадян і посадових осіб держави поважати права, свободи, честь і гідність інших громадян. У ст.3 Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У ст.28 Конституції зазначено: «Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам».

6) У ст.13 Конституції закріплено, що власність громадян «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Власність зобов’язує громадян берегти матеріальні цінності держави, народу, суспільства і свою приватну власність, не завдавати шкоди іншим громадянам у результаті володіння, користування і розпорядження нею. Власність зобов’язує власника використовувати її не лише у своїх інтересах, а й в інтересах усього суспільства.

7) У ст.17 Конституції закріплено обов’язок захищати суверенітет і територіальну цілісність України; забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Цей обов’язок покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємств ,установи та організації ,на всіх громадян України та їх об’єднання.

8) У ст.23 Конституції вказується, що кожна людина має обов’язки перед суспільством. «Кожна людина має право на вільний розвиток своїх особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Обов’язки перед суспільством означають, що кожна особа повинна поважати інших людей і всі соціальні цінності суспільства, щоб й інші люди також могли вільно розвиватися за принципом: «вільний розвиток всіх є умовою вільного розвитку кожного».

9) Обов’язок громадян України також полягає в тому, щоб не втручатися в особисте і сімейне життя інших громадян. У ст.32 Конституції записано: «Ніхто не може зазнавати втручатися і його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України».

10) У ст.35 Конституції закріплено: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (не військової) службою».

11) У ст.37 Конституції зазначено: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держав, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється»,

12) У процесі підприємницької діяльності громадяни України зобов’язані дотримуватися правил добросовісної конкуренції. У ст. 42 Конституції зазначено: «Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». [7;381] 

2.2 ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ

ГРОМАДЯНСТВА

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст.1).[2]

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянина цієї держави на території України.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно шкодити національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов’язані поважати традиції та додержуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та звичаї українського народу. Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україну, якщо він:

·          має в Україні законне джерело існування;

·          перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра та ін.) з громадянами України;

·          перебуває на утриманні громадянина України;

·          має на своєму утриманні громадянина України;

·          в інших передбачених законами України випадках.[5;145]

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов’язаних  імміграцією іноземців, визначається Законом України про імміграцію.

Відповідно до Конституції України та законодавства України іноземцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть набувати статус біженця за підстави і в порядку, передбаченому Законом України  «Про біженців».

До основних прав, свобод та обов’язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України.  При цьому вони мають такі самі права й обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають рівні з громадянами України права та обв’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україні для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами.[7;377]

У разі, якщо для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зарахуватися стаж роботи за кордоном.

Право власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, додержуватися правил користування жилими приміщеннями. Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадкувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України, їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців через їх релігійні переконання. Іноземці можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України.

Законодавство України іноземцям гарантує недоторканість особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу їх гідності нарівні з громадянами України.

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у  референдумі. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

В’їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

-           в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

-           якщо не обхідно для охорони здоров’я, захист прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

-           якщо при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

-           якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

-           якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.[5;149]

Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

-           щодо нього ведеться  дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом – до закінчення провадження у справі;

-           його засуджено за вчинення злочину – до відбуття покарання або звільнення від покарання;

-           його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України – до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

ВИСНОВОК:\

Отже, конституційні права та обов’язки громадян становлять ядро правового статусу громадян, які закріплені в Конституції України у Розділі ІІ(ст.ст.21 – 68).  Нова Конституція України значно розширила права та свободи громадян, враховуючи світовий досвід з цих проблем. 

Правовий статус громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування.  

Права та свободи громадян можна класифікувати на групи залежно від сфери реалізації їх у суспільному житті: 1) фізичні; 2) особисті; 3)економічні; 4) політичні; 5) культурні; 6) громадянські; 7) соціальні; 8) екологічні та інші.

Правовий статус громадянина у відомій мері відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д. Їх права та обов’язки контролюються не лише Конституцією України, але й передбачаються міжнародними договорами та ін.

РОЗДІЛ ІІІ. Захист прав і свобод людини та

громадянина в міжнародному і національному

законодавстві

3.1 Методи гарантування і захисту конституційних прав і свобод

людини і громадянина

Гарантування прав і свобод, як стверджує Ю.Тодика, - «своєрідний зовнішній метод обмеження влади, яка завжди прагне до само розширення і посилення своєї присутності у всіх сферах людського життя».[6;167-168]

У такому разі методологія політичних гарантій повинна розглядатися передусім крізь призму політики держави, спрямованої на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави чіткіше виражена у ч.2 ст.3 Конституції, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави. Держава відповідає перед людиною зо свою діяльність.

Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст.55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.[1]

На думку К.Слюсара, «юридично-нормативна методологія гарантування права та свобод людини повинна бути розглянута з урахуванням ще однієї інституціональної категорії – правової мети, котра розуміється насамперед як «забезпечення виконання вимог права». Методологічними засобами реалізації цієї мети є правові настанови, названі юридичними гарантіями законності.[3;36]

Правозахисну загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. Залежно від того, яке коло правозахисних відносин контролюється метою, вона може бути загальною і приватною. Загальна мета здійснюється тільки через методи реалізації приватної (конкретної) мети.

До другої групи входить основна і неосновна мета. Основна – це мета, без реалізації якої норма права і саме право не можуть бути реалізовані. Неосновна мета правового захисту – та, яка посилює ефективність передбачуваної дії тієї чи іншої норми права.

До третьої групи належить мета, що розрізняється через повноту відтворення кінцевого результату: кінцева  (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна); проміжна (оперативна); безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Кінцева мета досягається шляхом послідовного виконання деяких норм, мета яких залежно від обставин може бути або проміжною, або безпосередньою.

Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, становить четверту групу. До неї входять об’єктивно достовірна мета або об’єктивно хибна. Істинність чи хибність тієї чи іншої правової мети виводиться лише з результатів об’єктивного розвитку суспільства та існуючих інтересів усього народу.

Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо того, щоб вона була об’єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною. Це ознаки п’ятої групи правозахисної мети.

Засоби здійснення правозахисної мети, реальність і своєчасність визначається наявністю об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних й інтелектуальних умов та засобів, які має держава. Реальною метою захисту прав людини вважається так, яка забезпечена матеріальною (підкріплена законом про бюджет, наявністю грошової маси у державному і комерційних банках, наявністю відповідної виробничої інфраструктури) та інтелектуально (розроблений правовий механізм реалізації, відповідно до правозахисного закону або норми упорядковане все законодавство і усі підзаконні акти тощо). Своєчасна мета захисту прав людини – це така, яка спрямована на досягнення результату, що відповідає актуальним потребам та інтересам людей.

Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб’єктами права і яка має умовні назви: «матеріальна» та «інструментальна».[13,49-58]

До сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить «юридична» і «не юридична». Їх відрізняє походження (природа). «Юридична» мета виникає в надрах права, «не юридична» - у надрах суспільного буття. «Юридична» мета є не що інше, я «мета у праві», а «не юридична» мета – це не що інше, як «мета права».

Будь-яка мета правового захисту неможлива без конкретної методології її здійснення, котра у першу чергу розуміється як дії і діяльність людей, спрямовані на реалізацію вимог правозахисної мети структурується у два етапи. На першому – відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Законодавець конституює методологію правового регулювання правової поведінки людей. За класифікацією В.Кудрявцева, правовий метод має два види: 1) «матеріальні дії» - здійснення своїх прав і обов’язків; 2) «інструментальні дії» - набуття прав і обов’язків; захист своїх прав та законних інтересів. Таким чином, матеріальна мета – це мета охорони прав та їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичний метод, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату.

Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Вона визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами. Інструментальна мета у методології правового захисту людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визначаючи за тією чи іншою людиною певні права і обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами захисту в разі її порушення, є лише декларативні.

У правовій літературі наявні декілька підходів до визначення методу гарантування прав людини. Суть полягає у тому, що, як пише О.Іванов, «гарантування суб’єктивних прав зводиться до вчинення юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права і на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого».[11;151]

Так, С.Сабікенов дещо конкретизує метод гарантування прав людини і зауважує, що гарантії суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом (у широкому розумінні слова) – це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовча діяльність органів держави, зумовлена порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів громадян, що охороняються законом, мета якої полягає у відновленні або підтвердженні цих прав й інтересів.

Гарантія права є примусовою правовою, організаційною, матеріально-правовою, процесуальною та іншою діяльністю органів державної влади і управління, а також громадян і негромадян, здійснювати з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини.

Аналіз законодавства і правової літератури свідчить, що методологія гарантування прав людини містить: право на захист, форми захисту, примусові засоби захисту (заходи захисту і міри відповідальності).

Захист права може існувати лише за наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо методу його матеріально-правового існування. Так, В.Грибанов: право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає можливість застосувати стосовно правопорушника заходи примусового впливу.[3;37]

Представник іншого підходу до цієї проблеми – О.Іванов переконаний, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права; це – самосійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом.

Зміст права на захист визначається через вимогу уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить два види методів: матеріально-правовові і процесуальні.

Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист): право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування або громадських об’єднань з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки; право звернутися у міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Використання тієї чи іншої методологічної правомочності визначається характером права, що потребує захист. Процесуальний зміст права на захист означає: право людини звернутися за захистом порушеного права у будь-який орган державної влади і місцевого самоврядування або громадського об’єднання у будь-якій законній формі: право на користування правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту права; право на оскарження у судовому адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи.

Таким чином, методологія права на захист права повинна розглядатися як законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організації) з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки. Право на захист – не є захистом. Захист означає реалізацію права у конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати різними методами.

Метод захисту прав людини – це регламентований правом комплекс особливих процедур здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу  спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права.

Методологічні особливості захисту прав людини по-різному структуруються на таких рівнях як міжнародний та внутрішньодержавний. Міжнародне гарантування прав і свобод людини включає засоби гуманітарної інтервенції ,силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є не правовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав та свобод людини. Засоби тиску та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв’язання гуманітарних криз.

Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері ,яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що впливає на правові системи конкретних держав.[3;38]

Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов’язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист.

Залежно від особливостей суб’єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права – юрисдикційний і неюрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об’єднань з відновлення  порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційний метод захисту – сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) прав без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і несудові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту.

Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини. Судовий метод захисту найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об’єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.[3;38]

Чинна Конституція України не містить застереження щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рушень, дій чи бездіяльність державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». І громадяни змогли скористатися цим правом.

Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно- та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються підстави для відводу суддів, так і порядку вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Законі «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.

Останнє є важливим, оскільки саме органи конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Козлов, сприймають як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотриманням владою правового статусу особи. Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції.

Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність. Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю та абстрактним правом, наданим громадянам ,звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судами України, іншими органами державної влади.

Конституція України значно розширила методологічні можливості захисту прав та свобод громадянина, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст.26 Європейської конвенції з прав людини.[3;38]

У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів. Судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

3.2 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина через формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. Адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначає розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва, є одним з визначальних завдань процесу реформування українського суспільства, що набуває особливого значення у контексті європейської інтеграції України.[4;56]

Права і свободи людини – це такий правовий інститут загальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів. На даний час у світі існує багато інститутів і механізмів, спрямованих на захист права та свобод людини і громадянина, але права особистості часто порушуються, а способи їх захисту не завжди досить ефективні.

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі – їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.[4;56]

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозоляє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні і регіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору  про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). в обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом ,хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні договори з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини – згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.[9;203]

Особливе місце посідає Комісія з прав людини – універсальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав – членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розумінні прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими органами і цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав із захисту меншин.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст.28 Міжнародного пакту по громадські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав – учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав – учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст.40). У разі, якщо держава0учасниця зробить заяву згідно зі ст.41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пакту.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні прав Комітету із прав людини наділених повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб порушення прав, зазначених в цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарги відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. [9;205]

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЕС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ – згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці – згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав – учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурами і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений  згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурами і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання).

Конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

До конкретних досягнень співробітництва в рамках Ради Європи можна віднести сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства і близько 170 укладених європейських конвенцій і договорів (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Соціальна хартія Європи 1961 р., Європейська конвенція щодо запобігання катувань 1987 р. тощо) еквівалентних 75000 двосторонніх угод.

Документи Ради Європи встановлюють ряд важливих принципів, які застосовуються до правової держави: принцип законності, права на справедливий судовий розгляд ,вільний доступ до судів, гарантії справедливого і відкритого судового розгляду, неупередженості суддів і відповідність покарання вчиненому. Цими принципами повинні керуватися уряди й інші органи влади, а також судові і законодавчі органи.

Найбільш відомою серед цих документів стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, прийнята в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 р. Більш ніж за сорок п’ять років свого існування Конвенція довела свою необхідність й значимість і визнана міжнародним співтовариством як найефективніший у світі механізму щодо захисту прав людини й основних свобод. Пояснюється це політичною волею держав-учасниць у забезпеченні загальної системи цінностей. У даний час у Конвенції беруть участь усі держави-члени Ради Європи, у тому числі й Україна (з 1973 р.). З точку зору  міжнародного права Конвенція становить багатосторонній договір. Держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов’язання гарантувати кожній людині, що перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, зафіксовані в цьому документі. Особливістю Конвенції є не лише та обставина, що в ній закріплений широкий спектр прав людини, але й наявність механізмів контролю за реалізацією її положень. Рада Європи здійснює постійний контроль за виконанням Конвенції з метою розширення забезпечуваного нею захисту шляхом доповнення переліку прав, а також за допомогою удосконалення діючих процедур. На 1 липня 1999 р. у систему Конвенції входило, крім неї самої, 11 додаткових протоколів.

Європейська конвенція ґрунтується на переконанні, що основні права і свободи – це підвалини справедливості і миру в усьому світі, найкращим чином здійснюється завдяки дієвій політичній демократії та завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Уряди європейських країн, які дотримуються єдиних думок і мають загальну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві закону, робили перші кроки на шляху колективного забезпечення здійснення цих  прав.

Однак, оскільки гарантування громадських та політичних прав не може бути відокремлено від сприяння основним соціальним правам і свободам та їх захисту, держави-членів Ради Європи прийняли другу важливу Конвенцію – Європейську соціальну хартію – з метою гарантування на міжнародному рівні такі права, як право на працю, на задовільну винагороду, право створювати профспілки і вступати до них, право на страйки тощо.

Європейська конвенція з теоретичної точки зору – це міжнародний договір, свого роду контракт, згідно з яким держави беруть на себе деякі правові зобов’язання. Усім цим зобов’язанням властива така риса – визнання за окремими особами певних прав. Положення Конвенції дозволяють особам, які вважають, що їх права не були дотримані, порушити в європейських установах з прав людини у Страсбурзі справу проти уряду-відповідача.

Уряди мають піклуватися про те, щоб кожна людина, що знаходиться під їх юрисдикцією, мала можливість користуватися правами і свободами, які захищаються цією Конвенцією.

У деяких країнах Конвенція включена у внутрішнє законодавство з тим, щоб кожна людина мала можливість подати скаргу або заяву до національного суду або органу ,спираючись безпосередньо на її положення. Але навіть у тих країнах, де Конвенція не включено у внутрішнє законодавство, національні закони не повинні суперечити її положенням.

Конвенція не замінює національної системи захисту прав людини, але забезпечує міжнародну гарантію на доповнення до права на оскарження, яке існує у тій чи іншій державі. Більшість прав і свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, мають громадянський та політичний характер. Конвенція чітко визначає, що більшість цих прав в демократичному суспільстві не може бути необмеженою, і що необхідні обмеження можуть запроваджуватися з міркувань громадської або національної безпеки, з метою захисту економічного добробуту країни, здоров’я та моралі суспільства або прав і свобод інших людей, для запобігання заворушенням і злочинам.

Навіть коротке ознайомлення зі змістом Європейської Конвенції показує її важливу особливість по відношенню до Загальної Декларації ООН. Якщо Декларація проголошує рекомендації державам-учасницям ООН поважати права і свободи людини, то Європейська Конвенція містить вимоги, обов’язки держав не тільки надавати особам, які знаходяться під їхньою юрисдикцією, певні права і свободи, але й не посягати на універсальні права, а також такі права і свободи ,які випливають із традиції, рівня розвитку європейського співтовариства.

Для реалізації Конвенції було сформульовано механізм захисту прав людини і основних свобод. За Конвенцією завдання захисту прав людини покладається на два спеціально утворених з цією метою органи: Європейську Комісію з прав людини та Європейський Суд з прав людини, а також на Комітет Міністрів, який є директивним органом Ради Європи і складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників. Ці установи територіально розташовані у Страсбурзі. Європейська Конвенція з прав людини через установи ,які вона створила, забезпечує практичний і ефективний захист прав людини в Європі протягом майже сорока років.

Варто  підкреслити, що ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не піднімають національні системи захисту прав людини й основних свобод. Основне призначення Конвенції – дати міжнародну гарантію на додаток до права системах права держав. У відповідності зі ст.9 Конституції України положення Конвенції – часина національного законодавства нашої держави з усіма юридичними наслідками, які випливають звідси.

У Конвенції передбачені два режими механізму міжнародного захисту прав людини. Перший надає можливість державі-учасниці звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, якщо вона вважає що інша держава-учасниця порушує свої зобов’язання по Конвенції або протоколах до неї. Другий режим забезпечує можливість будь-якій особі, групі осіб або нерядовій організації  адресувати скаргу в Європейський Суд з прав людини на державу-учасницю Конвенції, що, на їх думку, порушує свої зобов’язання, зафіксовані в Конвенції або протоколах до неї.

До листопада 1998 р. існувало три органи, що могли впливати на результат розгляду скарги держав-учасниці або окремої особи Європейська комісія з прав людини; Європейський Суд з прав людини і Комітет Ради Європи. У зв’язку зі збільшенням кількості скарг, що направлялися в Комісію з прав людини, стали виникати затримки з їх розглядом. Крім того, сама природа багатоланкового механізму розгляду скарг з об’єктивних причин призводила до повноваження термінів їх розгляду. У зв’язку з цим у 1994 р. був прийнятий і відкритий для підписання Протокол №11 до Конвенції 1950 р. Відповідно до положень цього Протоколу постійно функціонуючий єдиний Суд повинен замінити багатоланкову систему розгляду скарг. Мета такої реформи – прискорити судові процедури, зробити їх більш ефективними і розширити звернення до Суду. У листопаді 1998 р. Протокол №11 набрав чинності. У даний час Суд працює на новій основі. Він складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав-учасниць Конвенції 1950 р. Судді обираються ПАСЄ терміном на шість років від кожної держави-учасниці Конвенції більшістю голосів.[8;357-359]

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав – учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших держава-членах (ст.33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в держава-членах (ст.34), Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави – члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб’єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст.1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст.11 Європейської Конвенції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої вади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст.35), але заявник може просити не вказувати ім’я в разі офіційного опублікування результатів Європейським судом з прав людини (ст.35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст.35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п.3 ст.35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов’язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.[9;206-208]

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш неурядових організацій у захисті можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

ВИСНОВОК

Захист прав та свобод людини посідає найголовніше місце як національних, так і міжнародних законодавствах.   

У сучасній системі міжнародного права механізмами захисту прав людини є система міжнародних (наднаціональних) угод ,установ, органів і організацій, які діють з метою дотримання та здійснення загально визначених міжнародних стандартів прав людини, при потребі – їх відновлення у разі порушення. Міжнародні механізми захисту прав людини (якщо мати на увазі міждержавну частину механізмів) формуються лише за взаємною згодою декількох держава, формалізовані міждержавними угодами й, відповідно, діють у межах цих угод за чітко визначеними процедурами та згідно з наданими повноваженнями у правовій площині.

Серед найважливіших міжнародних правових актів з захисту прав людини посідають:   

-  Загальна декларація прав людини 1948 р.;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р.;

- Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

Тому, ми можемо зробити висновок, що початок організації захисту прав і свобод людини, почалося у 2 половині ХХ століття. На мою думку, що організація захисту прав людини сформувалася пізно, бо до цього особа мала VETO  у деяких сферах життя, що сковувало дії щодо організації особистих прав та інше.

ВИСНОВОК

Протягом століть права та свободи особи ставала об’єктом у історичних проектах та наукових дослідженнях. Як уже зазначалося, права та свободи людини становлять ядро правового статусу особи і громадянина.

Права людини, їх соціальне призначення в суспільстві – одна з найбільш важливих проблем історичного, соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.

Отже, ми можемо зробити висновок, що правовий статус особи і громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особі, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних формах діяльності, спілкування і навчання.

У національному праві правовий статус людини та громадянина характеризується широким змістом, в основі якого закріплення прав, свобод та обов’язків громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що знайшли своє відображення в роботі. 

Закони про нормативно-правові акти України, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Але це не відбувається належним чином. Багато прав людини принижуються, від чого питання щодо демократії нашої держави під питанням. На мою думку, щоб здійснювалися принципи щодо здійснення належним чином прав та свобод, необхідно перш за все змінити відносини всередині суспільства, а також між суспільством та державою.

Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та захищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, щоправда, ряд проблем у плані активнішого впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

Конституція України, регламентуючи обов’язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна людина має обов’язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний  і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. Регламентуючи обов’язки людини і громадянина, Конституція виходить з того, що вони є об’єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення  прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов’язків суб’єктом цього права чи свободи, а також іншими суб’єктами.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.         Конституція України/Верховна Рада України: Офіц.вид. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 60 с.

2.         Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.//ВВР України. – 1994.

3.         «Право України» 2’2006. – К. Слюсар. – с.35-39.

4.         «Право України» 9’2006. – В. Баштанник. – с.56-57.

5.         Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч.посіб. – К. Юрінком-Інтер, 2004. – 336 с.

6.         Конституційне право України: Підр.для студентів вищих навч.закл./ Ю.М.Тодика, В.С.Журавський. – К., 2002.

7.         Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. Навч.посібник – К.: Атака. – 2005. – 593 с.

8.         Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демокр.правової держави. Монографія. – Харків, Вид-во Нац.ун-ту внутр.справ, 2003. – 406 с.

9.         Міжнародне право: Навч.посіб./ За ред. М.В.Буроменського. – К.: Юрінком-Інтер, 2005. – 336 с.

10.       Правознавство: Підручник / Авт.кол..: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. та ін. За ред. В.В. Копєйчикова. – 7-е вид-во, стер. – К.: Юрінком-Інтер, 2003. – 736 с.

11.       Иванов О.В. Защита субъективных прав и проблема истины в гражданском процессе//Вестник МГУ. Сер.право. – 1996.

12.       Скакун О.Ф. Теорія государства и права: Ученик. – Харьков: Консум: Ун-т внутр.дел, 2000. – 704 с.     

13.       Эскимов А.И. Категория цели в науке права/Философские проблемы государства и права. – Л. ,1979.

14.       Теорія держави і права. Навч.посіб. / Упоряд. Л.М.Шестопалова. – К.: Прецедент. 2004. – 234 с.

[1] Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у вигляді правових приписів й відносних до об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правовий статус особи» вважається ними більш ширшим. Крім прав та обов’язків, у нього вводяться суб’єктивні правові елементи – громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, обов’язки, відповідальність за можливо скоєне правопорушення.