Дипломная работа: Негативні обставини при розслідуванні злочинів

Дипломная работа: Негативні обставини при розслідуванні злочинів

Негативні обставини при розслідуванні злочинів

7.060101 Правознавство

Дипломна робота на здобуття

освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”

Зміст

Вступ

Розділ І. Витоки та розвиток уявлень про негативні обставини та їх значення в розслідуванні злочинів

1.1. Історичні витоки знань про негативні обставини

1.2. Розвиток уявлень про негативні обставини

1.3.Значення негативних обставин в процесі розслідування злочинів

Розділ ІІ. Аналіз негативних обставин як відображень супутніх вчиненню злочину ситуаційних та побічних процесів і визначення їх поняття

2.1. Механізм утворення негативних обставин

2.2. Поняття негативних обставин

2.3. Класифікація негативних обставин

Розділ ІІІ. Основні форми встановлення негативних обставин при провадженні в кримінальних справах

3.1.Місце негативних обставин в процесі доказування

3.2. Форми процесуальної діяльності, спрямовані на виявлення негативних обставин

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

ВСТУП

Побудова України, як правової держави, про що зазначено у статті 1 Конституції України, безпосередньо пов’язана з подальшою результативною діяльністю її правоохоронних органів і суду на шляху протидії злочинності та її ліквідації. На сучасному етапі державотворення України, від вирішення цього завдання залежить забезпечення її безпеки та суверенітету. У світлі цього завдання науки кримінального процесу і криміналістики та інші суміжні галузі юридичних знань виконують основну задачу по виробленню кардинальних проблем щодо процесуального врегулювання і запровадження в практику судочинства досягнень криміналістичної техніки, тактики і методики розслідування різноманітних видів злочинів. Здійснення поставленого реаліями сучасного суспільного і державного життя завдання пов’язано з подальшим вдосконаленням діяльності органів дізнання та попереднього слідства, підвищенням оперативності і якості розслідування злочинів, а також належним розглядом судами кримінальних справ.

Необхідною умовою ефективного виконання правоохоронними органами своїх функцій, пов’язаних зі здійсненням кримінального судочинства, виступає організація їх діяльності на виключно науковій основі, яка передбачає поглиблене вивчення цілого ряду питань кримінального процесу та криміналістики, що стосуються проведення різних слідчих дій і розслідування окремих видів злочинів з врахуванням використання негативних обставин.

Питання про негативні обставини і їх роль в слідчій практиці в навчальній літературі та інших наукових працях криміналістів освітлене недостатньо. У криміналістичній і кримінально-процесуальній літературі зустрічаються повідомлення та дослідження на цю тему, однак увага авторів акцентується, якщо не достатньо, тоді – односторонньо. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що в теорії криміналістики процес формування поняття “негативні обставини” не завершений, оскільки останнє пов’язують тільки з протиріччями між об’єктивно існуючими фактами і суб’єктивною уявою про них. Тобто, наявність або відсутність негативних обставин ставиться у залежність від суб’єктивної оцінки слідчим наявного зібраного матеріалу, нехтуючи реально існуючими закономірностями перебігу механізму злочинних діянь та ситуаційній побічні процеси як наслідок супутніх йому явищ, діянь тощо, відображеннями яких і виступають негативні обставини. Іншими словами, негативні обставини розглядаються, здебільшого, тільки у зв’язку з раніше сконструйованою версією, як ймовірним поясненням суті минулої події або окремих її елементів. Саме з таких або схожих позицій, здебільшого, пояснювалась суть негативних обставин, такими вченими –криміналістами як Г.Гросс, А.Вайнгарт, Б.П.Бразоль, І.М.Якімов, В.І.Громов, М.Лаговієр, М.Д.Вороновський, П.І.Тарасов-Радіонов, О.Р.Ратінов, Г.А.Глассон, Б.М.Комаринець, С.І.Тихенко, М.О.Селіванов, В.І.Теребилов, В.И.Колмаков, О.М.Васильєв, М.П.Шаламов, В.О.Коновалова, Р.С.Белкін, А.І.Вінберг, С.І.Медведєв, В.А.Овечкін, В.С.Бурданова та інші.

Однак, опубліковані праці перелічених вчених за всіма критеріями не охоплюють названої проблеми, яка через свою складність і багатоплановість потребує подальшого дослідження. У літературі зовсім не висвітлені дані слідчої практики про ефективність використання багатьох із зарекомендованих в криміналістиці методів і засобів пізнання, зокрема, негативних обставин і про вплив останніх на процес встановлення істини у розслідуваних кримінальних справах. Не розглянуті різновиди негативних обставин і необхідність та законодавче врегулювання можливостей й засобів їх фіксації і засвідчення в фокусі розуміння суті негативних обставин як реальних явищ у вигляді матеріальних і ідеальних ( нематеріальних ) слідів зі специфічною формою зв’язку з розслідуваною подією.

Все це свідчить про актуальність дослідження питань, пов’язаних з вченням про негативні обставини і їх роль у розслідуванні злочинів та підвищенням ефективності використання сучасних методів та засобів криміналістики та інших суміжних наукових знань в практиці кримінального доказу з використанням відомостей про ці обставини.

Розділ I Витоки та розвиток уявлень про негативні обставини та їх значення в розслідуванні злочинів

1.1.     Історичні витоки знань про негативні обставини

В 1892 р. австрійський вчений Ганс Гросс ( 1847-1915 р.р.) видав фундаментальну працю з питань розслідування злочинів під назвою ”Посібник для судових слідчих, як система криміналістики”, з якою пов’язують заснування західноєвропейської криміналістики. В цій праці вперше в літературі цього часу звернули увагу на важливість виявлення при розслідуванні злочинів негативних обставин і їх дослідження. В зв’язку з цим Г.Гросса можна вважати основоположником розвитку уявлень про ”негативні обставини” і визначення їх поняття в кримінальному судочинстві і криміналістиці [35, c.56].

У даній та інших працях Г.Гросс виділяв три групи обставин, які мають вирішальне значення у викритті як неправдивої картини злочину (інсценування), так і неправдивих показань: протиріччя, прогалини та недоречності, які виявляються під час огляду місця події і допиту. Він писав, що під час огляду місця події “…цілком мимовільно наштовхуєшся на протиріччя, прогалини і недоречності, якщо тільки поступово переходиш від загального до окремого, від причини до наслідку … у цьому випадку всі ухили від правди в обстановці події, як у дзеркальному відображенні, згодом дадуться взнаки під час детального опису цієї обстановки. Такими “ухиленнями” від природи” в обстановці події будуть ті недоречності і неприродності, які мають місце у випадку, коли ця обстановка була створена обманним шляхом так, немовби вона дійсно мала місце” [33, с.123]. Г.Госс надавав однаково важливого значення всім трьом групам обставин, що виявляються в процесі розслідування злочинів, розглядав важливого значення всім трьом групам обставин, що виявляються в процесі розслідування злочинів, розглядав їх в єдності і нерозривному зв’язку. Він, наприклад, писав, що відсутність слідів крові, але наявність ознак її змивання “... рівносильно встановленню наявності самих слідів, повздовжні смуги на тілі чи одязі трупа свідчать про його переміщення, відсутність опори поряд з повішеним свідчить про вбивство і т.д.” [33, с.54].

Дещо по-іншому розглядав ці питання А.Вайнгарт. Він не визначив поняття “негативні обставини”, але відносив їх до непрямих (побічних) доказів. До непрямих доказів, що викривають злочинця, він відносив:

1)         предмети, які залишені на місці злочину, можуть також свідчити про намір злочинця спрямувати слідство по хибному шляху;

2)         невідповідність слідів, які підтверджують алібі та інші матеріали справи;

3)         невідповідність слідів уявному способу проникнення: ”Сліди, утворені особою, яка знаходиться всередині, повинні безсумнівно бути іншими ніж ті, які утворені особою, яка знаходиться ззовні”;

4)         “фізичні наслідки діянь у винної особи” у вигляді подряпин, порізів, плям на одязі і т.д.;

5)         психічні наслідки діянь у вигляді визнання вини (хвилювання, острах, збентеження і т.д.), а також обізнаності про обставини справи [20, с.76].

Наведений перелік свідчить, що не всі обставини, які А.Вайнгарт відносить до непрямих (побічних) доказів, що викривають злочинця, будуть такими в їх теперішньому розумінні. Разом з тим в конкретних умовах всі вони в процесі доказування можуть виступати непрямими (побічними) доказами.

Слід зауважити, що Г.Гросс і А.Вайнгарт рекомендували при складанні протоколу огляду місця події фіксувати відсутність слідів, “наявність яких можна було б чекати, виходячи з властивостей наявної події” [24, с.296]. Зі сказаного не варто робити висновок про те, що Г.Гросс і А.Вайнгарт розглядали негативні обставини як обставини “відсутності”, оскільки вони підкреслювали необхідність фіксування відсутності слідів лише як одну з особливостей місця події. З цього приводу Г.Гросс так і писав: “Слід звертати увагу і на заперечливі дані тому, що, з одного боку, вони можуть привести до позитивних результатів, а з іншого – заспокоїти читача в тому, що ці дані не були залишені без уваги” [25, с.45].

Отже, терміну “негативні обставини в його сучасному значенні у Г.Гросса і А.Вайнгарта відповідали поняття, які охоплювали декілька груп явищ, що не зводились тільки до заперечливих відомостей. У той же час викриття інсценіровок Г.Гросс пов’язував з протиріччями, прогалинами і недоречностями, які виявляються в процесі розслідування злочинів, а А.Вайнгарт – з непрямими доказами, які викривають злочинця.

Б.Л.Бразоль, Р.А.Рейс, С.Н.Трегубов, не визначаючи поняття негативних обставин, при висвітленні тактики і методики розслідування також вказували на обставини, що сприяють встановленню механізму злочину, свідчать про інсценування події чи окремих її слідів. До їх числа вони відносили невідповідність між окремими деталями у загальній картині місця події, відсутність крові поряд з трупом, синці і крововиливи на тілі, положення рук трупа і т.д. [27, с.65].

У перших посібниках і статтях радянських авторів про розслідування злочинів термін “негативні обставини” не був загальноприйнятим. Наприклад, В.Громов і М.Лаговієр називали їх “симулятивним фактором” [40, с.87], “недоречностями” [32, с.98] ; С.Г. Кривицький застосовував термін обставини “симулятивної властивості” [56, с.123]; М.Є.Євгеньєв вважав, що негативні обставини є заперечуючим фактором [43, с.76], а С.Г.Познишев – невідповідністю даного факту деяким іншим обставинам [31, с.54].

Одним із перших термін “негативні обставини” застосував професор І.М. Якімов. Він писав, що в протоколі огляду місця події повинні бути відображені всі особливості, властиві такому огляду або, навпаки, які є невластивими йому, раптовими. До останніх можна віднести, так звані, “негативні або заперечливі обставини”, тобто такі, які за певних умов і за звичним рухом події завжди повинні бути наявними, але в даному випадку чомусь не спостерігались. Саме І.М.Якімов було введено термін “негативні” для позначення обставин, які були названі в російському перекладі праць Г.Гросса “заперечливі”, і початково використовувався ним для виділення “відсутніх” обставин, які є підмножиною ширшого кола явищ, “раптових” у даному випадку. Пізніше І.М.Якімов використовував цей термін для позначення всієї сукупності “раптових” обставин, вказавши, що негативні обставини “порушують нашу звичайну уяву про щось, що незмінно і завжди у схожих випадках спостерігається” [65, с.87].

На відміну від І.М.Якімова, який у своїх перших працях визначив поняття негативних обставин як обставин “відсутності”, М.Д.Вороновський називав негативними ті обставини, “які суперечать природному становищу” [20, с.87].

Отже, в перших працях криміналістів намітилось декілька підходів до визначення поняття “негативні обставини”, а саме:

1)         як відсутність того, що повинно бути;

2)         як обставини, які суперечать природньому становищу;

3)         як обставини, які порушують звичайну уяву про щось загально відоме.

До середини 60-х років в криміналістичній літературі була розповсюджена точка зору, яка отримала назву “традиційної”, відповідно до якої негативні обставини визначались як “відсутність фактів, які за природнім рухом речей повинні б бути у наявності” [55,с.64].

Такої думки дотримувалась велика кількість авторів, зокрема:

 П.І.Тарасов-Радіонов, О.Р.Ратінов, Г.А.Глассон, Б.М.Комаринець, С.І.Тихенко, М.О.Селіванов, В.І.Теребілов, А.Кежоян та інші. Найпослідовнішим у визначенні негативних обставин як обставин “відсутності” був О.М.Васільєв. він вказував на те, що під час розслідування кримінальної справи зустрічаються обставини, які суперечать версії, однак, на його думку, негативною є лише така обставина, яка відсутня, але повинна б бути, якщо дотримуватись певної версії [23, с.73].

1.2. Розвиток поняття негативних обставин.

У процесі розвитку поглядів на природу негативних обставин визначення їх поняття також змінювалось. Так, В.П.Колмаков писав, що негативними обставин будуть як обставини “відсутності”, так і обставини, які суперечать природньому рухові обставин [24, с.67]. М.П.Шаламан також змінив точку зору, коли писав, що негативні обставини будуть “обставини, які суперечать між собою і взаємовиключають себе”. Він визначив їх, як “обставини, які знаходяться у протиріччі з уявною подією, наприклад, повинні б бути при звичайному русі, але в дійсності відсутні” [64, с.264].

Ще далі пішов В.І.Попов, який визначив негативні обставини як “відсутність слідів і явищ”. Він наводить приклади, в яких вказує не тільки на їх відсутність, а й взагалі, на будь-які протиріччя стосовно конкретної версії. Зокрема, ним наведено приклад, коли під час сварки дядько вбив племінника, а щоб приховати сліди злочину, він та його дружина відвезли труп до лісу і там його викинули. Щоб спрямувати слідство хибним шляхом, злочинці інсценували обстановку, яка, на їх думку, повинна була б привести слідчого до висновку про те, що мало місце вбивство з метою пограбування: вони вивернули кишені піджака і штанів, обрізали ремінець кишенькового годинника та інше [47, с.168].

Дійсно, у наведеному прикладі фігурують більше наявні, ніж відсутні обставини, які суперечать версії про вбивство з метою пограбування.

Намір криміналістів розширити поняття “негативні обставини” за рахунок включення до їх складу обставин, які суперечать уявній події або їх звичайному рухові, свідчить про спробу пов’язати негативні обставини з механізмом злочинного діяння. Обмеження негативних обставин тільки фактами “відсутності” вимагало нового, ширшого за змістом визначення поняття, яке б охопило як вказані, так і інші обставини, які б розкривали механізм минулої події, сприяли б викриттю інсценувань, неправдивих показів тощо.

В.О.Коновалова, наприклад, зазначала, що “негативні обставини” можуть проявлятися не лише у відсутності тих чи інших слідів злочинної дії, а й в наявності слідів, але таких, утворення яких причинно не пов’язане з подією злочину, які не випливають з характеру тих або інших цілеспрямованих дій при вчиненні злочину, суперечать ходу події, а також поясненням осіб... До негативних обставин слід віднести також певні дії осіб, що характеризують їх ставлення до події злочину”.

Виходячи з викладеного, В.О.Коновалова запропонувала таке визначення: “Негативні обставини – це наявність або відсутність матеріально фіксованих слідів або дій, які за певних умов місця і часу суперечать природному розвитку подій, причинним зв’язком між даними явищами і їх наслідкам ” [34, с.180].

Р.С. Бєлкін, А.І. Вінберг та деякі інші з приводу визначення, запропонованого В.О. Коноваловою, зауважили, що негативні обставини суперечать не об’єктивному розвиткові подій, а “тільки тій видимості явищ, яку злочинець спробував видати за дійсну”, тобто “уявленням про механізм певного явища, а не самому явищу, справжню сутність якого вони якраз відображають”. Ці автори визначають негативні обставини як “факти, які суперечать уяві про природний хід речей” [24, с.56].

До позиції В.О. Коновалової близькі погляди авторів, які вказують, що негативні обставини суперечать природному ходу подій або явищ.

Значно ширше і дещо по-іншому розглядає поняття негативних обставин у кримінальному судочинстві та криміналістиці С.М.Медведєв. Він писав, що “... негативними обставинами будуть будь-які фактичні дані, які суперечать (до їх логічного вирішення) звичайному поясненню факту у відповідності з певною версією”. Як бачимо, це визначення за змістом надто широке, оскільки в ньому йдеться про будь-які фактичні дані, які не узгоджуються з певною версією слідчого, що відноситься до факту, якій підлягає з’ясуванню.

Поряд з цим С.І.Медведєв зазначає, що для кримінально-процесуальної діяльності найбільш важливими є такі негативні обставини, які будуть доказами, а не будь-якими фактами. Тому негативними обставинами у вузькому розумінні будуть такі докази, які суперечать (до їх логічного вирішення) звичному поясненню факту у відповідності з певною версією” [34, с.43].

Отже, С.І.Медведєв утворюючими ознаками поняття негативних обставин вважає, що в першому варіанті – фактичні дані в розумінні будь-яких відомостей, що суперечать логічному поясненню факту за версією слідчого, а в другому (вузькому розумінні) – звичному поясненню факту, відповідно певній версії про нього. В обох цих визначеннях цих значеннях суть поняття негативних обставин не розкрита.

Деякі автори, які також розглядають негативні обставини у зв’язку з версією слідчого, вважають, що негативною називається така обставина, яка не знаходить пояснення у ній, а тому є підставою для висунення іншої версії.

Так, В.А.Овечкін пише, що слово “суперечить” найповніше виражає сутність негативних обставин, ніж слово “не знаходить пояснення” чи “не відповідає”. Тому, на його думку, правильнішим буде визначення негативних обставин, яке запропонував у вже згаданому дослідженні С.І.Медведєв.

Поряд з цим, В.А.Овечкін вважає, що і це визначення є недосконалим. Перш за все, тому, що наявність у ньому виразу “звичному пояснення факта у відповідності до певної версії” приводить до надмірного ускладнення визначення. Крім того, на думку цього ж автора, вказівка у визначенні С.І.Медведєва на тимчасовий характер негативних обставин – “суперечить (до їх логічного вирішення) звичному поясненню факту у відповідності з певною версією” – видається редакційною помилкою. Адже, негативні обставини, що відповідають дійсності і після їх логічного вирішення будуть суперечити звичному поясненню факту, стосовно відповідної версії, оскільки це пояснення є помилковим. Виступаючи підставою для нового припущення і підтверджуючи його, обставина залишається негативною для первинного припущення. У випадку ж встановлення, що первинне припущення не відповідає дійсності, а нове об’єктивно підтверджує, обставина перестає бути негативною, оскільки встановлює її приналежність до дійсної події (явища), наслідком якої (якого) вона є [59, с.179].

В.А. Овечкін також вважає, що є неправильним твердження С.І. Медведева про так звану “трансформацію негативних обставин у позитивні”, оскільки насправді має місце не “трансформація”, а точне встановлення дійсного значення негативних обставин, дійсного відношення до справжньої події.

Якщо негативні обставини, які суперечать припущенню, після їх дослідження та оцінки будуть визнані такими, що не відповідають дійсності або незалежними, тоді вони у подальшому перестануть бути негативними.

Всі ці критичні міркування покладені В.А. Овечкіним в основу сформульованого ним визначення поняття негативних обставин: - “… це такі фактичні дані, які суперечать припущенню внаслідок того, що вони не відповідають дійсності, є незалежними до справи або через неадекватність припущення об’єктивної реальності” [56, с.45].

1.3.Значення негативних обставин в процесі розслідування

злочинів

Порівняльний аналіз наведених визначень поняття “негативні обставини” і їх обґрунтування дає підстави для висновку про їх змістовну однотипність. Всі вони пов’язують поняття “негативні обставини” з протиріччями між об’єктивно існуючими фактами і суб’єктивними уявленнями про них (відображеннями, поясненнями, припущеннями). Вони ставлять фактично, наявність або відсутність негативних обставин у залежність від суб’єктивно-психологічної оцінки слідчим обстановки і обставин події або зібраних матеріалів справи. Водночас, більшість авторів поняття “негативні обставини” пов’язують, в основному, з побудовою і перевіркою слідчих версій. Інші ж можливості їх використання при розслідуванні злочинів не визначені. Разом з тим, слідча практика свідчить, що негативні обставини в багатьох випадках зустрічаються саме у формі об’єктивних протиріч, прогалин, недоречностей і характеризуються тими ж ознаками що й матеріальні та ідеальні сліди. Правильнішим буде визначати негативні обставини, вказуючи на їх невідповідність не тільки суб’єктивним уявленням, а й об’єктивним закономірностям механізму розвитку певної події чи явища, тому що ці уявлення особи, яка здійснює дізнання чи слідчого, як правило, і особливо на початкових стадіях провадження по справі, можуть бути і помилковими, і неповними, і відсутніми взагалі [56, с.65].

Наприклад, встановлена під час огляду місця події наявність на шиї трупа людини, що висів у петлі, двох странгуляційних борозен, одна з яких слабко-виражена і замкнено-горизонтальна, інша – косо-висхідна і незамкнена, без сумніву виступатиме негативною обставиною. І буде це незалежно від суб’єктивної оцінки слідчим причини виникнення таких слідів – наслідків минулої події і її суті. Більше того, у слідчого в даному випадку ще може бракувати або не бути достатніх даних про те, що ж мало місце реально: вбивство, самогубство, чи щось інше?

Разом з тим, незалежно від суб’єктивного пояснення того, що слідчий спостерігає, до одного висновку, принаймні, він у змозі дійти, а саме, що такі сліди не можуть бути закономірним наслідком ні вбивства, ні самогубства, а тим більше – нещасного випадку чи передчасної смерті [49, с.231].

Ця негативна обставина, тобто наявність на шиї трупа двох різнохарактерних странгуляційних борозен, замість якоїсь однієї, характерної відповідно або для вбивства, або для самогубства, вказуватиме на те, що окрім вбивства чи самогубства, мали місце певні додаткові і супутні їм (вбивству чи самогубству) процеси. Так, якщо це вбивство, про що може свідчити горизонтально-замкнена странгуляційна борозна від стягування руками петлею шиї жертви, тоді, косо-висхідна странгуляційна борозна – це наслідок посмертного підвішування трупа з метою інсценування самогубства. Коли ж мало місце самоповішення (про що може свідчити косо-висхідна борозна), тоді наявність на шиї трупа слабко-вираженої горизонтально-замкненої борозни може бути наслідком перебігу подій, що відбувались з особою до того, як вона покінчила життя самогубством шляхом самоповішення (тобто, реально могла мати місце бійка, під час якої зловмисник намагався її задушити; сліди на шиї могли виникнути від інших, не пов’язаних з самогубством дій тощо) [49, с.232].

Отже, у будь-якому випадку, фіксуючи негативні обставини, не ігноруючи їх, слідчий з’ясовує причину виникнення останніх, їх зв’язок з розслідуваною подією, що, в свою чергу, обов’язково сприяє повному, усесторонньому і об’єктивному дослідженню всіх обставин справи і прийняття по ній правильного рішення.

Тому здається, що негативні обставини це – реальні явища, які виникають до чи під час вчинення злочину, після нього – у діях, пов’язаних з маскуванням слідів або навіть в процесі розслідування цього злочину і існують незалежно від суб’єктивних припущень чи уяви особи, яка проводить розслідування конкретного злочину. Протиріччя ж між виявленими обставинами і суб’єктивною уявою або припущенням про характер, або елементи механізму злочинного діяння можуть і будуть виникати саме через суб’єктивні причини, оскільки зв’язок між ними залишається ще не встановленим [28, с.78]. Але ці обставини є реальними явищами, тому одного тільки суб’єктивного критерію для визначення негативних обставин, очевидно, недостатньо.

Аналіз праць криміналістів приводить до висновку, що в теорії криміналістики процес формування поняття “негативні поняття” не завершений. Через недостатню розробленість питань про природу негативних обставин і їх види, причини і умови їх появи, слідчими вони часто не фіксуються і в доказах по конкретних справах майже не використовуються. Мабуть, це і є однією з причин того, що окремі злочини, в процесі розслідування яких не зверталась увага на негативні обставини, залишаються не розкритими. Розгляд негативних обставин показує, яке велике значення має їх виявлення і правильна оцінка для розслідування злочинів. Негативні обставини, виявлені слідчим при огляді місця події, обшуку, допиті, при проведенні інших процесуальних дій і з’ясуванню механізму події злочину. Вони в сукупності з іншими, достовірно встановленими, обставинами забезпечують правильне визначення напрямків розслідування і конструювання відповідних слідчих версій, а також тактичних способів їх перевірки. Виявлення негативних обставин в ході розслідування є одним з ефективних способів, що сприяють перевірці правильності і правдивості показань як свідків і потерпілих, так і підозрюваних і обвинувачених. Ігнорування негативних обставин або неправильна їх оцінка неминуче призводить до помилок, які заважають встановити істину при провадженні в кримінальних справах [55, с.67].

Необхідно визначити, що виявлення негативних обставин і ретельний їх аналіз в переважній більшості при розслідуванні є ключем до розкриття злочинів, вчинених в умовах неочевидності. Уміле оперування негативними обставинами (своєчасна і точна їх фіксація, ознайомлення, наприклад, з протоколом огляду місця події з зафіксованими негативними обставинами обвинуваченого під час допиту останнього, проведення відтворення обстановки і обставин події з метою перевірки показань на місці тощо) сприяє усуненню протиріч в матеріалах справи, прискорює процес розслідування її обставин [34, с.76].

Розділ ІІ. Аналіз негативних обставин як відображень супутніх вчиненню злочинів ситуаційних та побічних процесів і визначення їх поняття.

2.1. Механізм утворення негативних обставин

У нетрадиційному ракурсі і з абсолютно нових позицій проводить дослідження суті негативних обставин В.К. Лисиченко. На його думку, яка підтверджується аналізом вивчення кримінальних справ, негативні обставини являють собою матеріальні відображення процесів взаємодії, що виявляються під час проведення слідчих дій у вигляді слідів та інших змін, які за своїм розміщенням, локалізацією, характером чи іншими ознаками не відповідають встановленим даним події розслідуваного злочину, або окремим елементам його розвитку [33, с.98].

Сучасний рівень наукових знань, в тому числі криміналістичних, свідчить про те, що різноманітні види рухомої матерії являють собою матеріальні динамічні системи (структури), а форми руху – різноманітні способи взаємодії відповідних матеріальних структур. Так, взаємодія елементів всередині атомів, зв’язків у кристалах атомів і молекул в матеріалах, взаємодія мікротіл, органів і тканин в цілому живому організмі і організму з середовищем, взаємодія індивідуалів між собою тощо – все це різновиди взаємодії, що відбувається за своїми особистими законами. При вчиненні злочину злочинець вступає в певні види взаємодії з жертвою, предметами обстановки, знаряддями вчинення злочину тощо. Тут суттєвим є те, що в процесі взаємодії об’єктів змінюється їх стан або структура. Будь-яка зміна залежить від природи і стану об’єктів, що вступили у взаємодію і від способу останньої між ними, внаслідок якої на них виникає відповідне відображення [23, с.99]. Наприклад, слід ноги на ґрунті при ходьбі залежить від механічних характеристик і взуття; почорніння фотоплівки залежить як від природи і характеру світла, так і від властивостей емульсії і т.п. оскільки всяка зміна (механічна деформація, хімічна реакція тощо) характеризується двобічною залежністю від обох взаємодіючих об’єктів, то для поняття змісту відображення суттєвим є однобічна залежність об’єкту, що відображається від іншого – відображеного. У гносеологічному плані ця залежність виступає як принцип первинності об’єкта і вторинності (другорядності) його відображення. Відображення – відбиток об’єкту, що відображається. “Під відображенням, - зазначає А.М. Коршунов, - розуміється властивість матеріальних систем в процесі їх взаємодії відтворювати особливості інших систем ”[36, с.34]. основною ознакою відображення є взаємодія матеріальних об’єктів і змін, що виникають в процесі адекватних зовнішніх впливів. В конкретних формах цих змін (зовнішніх і внутрішніх) відбувається “перенесення” особливостей одного об’єкта на інший, передача структурних характеристик однієї матеріальної системи на іншу. Іншими словами, в ході відображення відбувається “перенесення” певного змісту відображуваного у таку форму, в якій цей зміст у відображуваному об’єкті являє собою сумарний, нероздільний продукт – результат взаємодії об’єктів. Тобто, характеристики об’єктів, які взаємодіють, сумуються за законами їх стосунків, впливів так, що в змінах одного тіла немовби зашифровуються властивості (особливості) взаємодіючого тіла. Внаслідок цього об’єкти залишають свій слід один на одному. В теорії пізнання виділяють три основні рівні розвитку відображення – в неживій природі, на біологічному рівні і соціальне відображення.

Кожному з цих рівнів властиві свої закони взаємодії об’єктів і їх зміст. Відображення в об’єктах неорганічної природи вважається не функціональним, оскільки в його основі лежать фізико-хімічні процеси взаємодії і відповідні їм зміни, які не опосередковують поведінку взаємодіючих об’єктів. Тут має місце нижчий елементарний рівень розвитку відображення на межі ізоморфізму [43, с.67].

Вищим рівнем є функціональне відображення. Його особливості пов’язані з діяльністю системи, її поведінкою. Воно обумовлене особливостями взаємодії біологічних систем і різноманіттям видів їх поведінки і діяльності, які носять пристосований характер [20, с.56]. Так, А.М. Коршунов зазначає, що, наприклад, діяльність у водному середовищі, орієнтування живого організму на окремі ознаки, які мають для нього сигнальне значення, обумовили появу елементарного психічного відображення – відчуття. Розгортання ж поведінки в предметно-оформленому середовищі, орієнтування в складних системах привело до розвитку цілих чуттєвих образів – сприйняття. Найбільш адекватно живі організми відображають життєво значущі для нього особливості взаємодії. В процесі перетворення предмету діяльності на основі робочих операцій формується новий тип відображення – абстрактне мислення і т.д. Особливості відображення на соціальному рівні обумовлюються не фізико-хімічними закономірностями, що характерно для об’єктів неживої природи, а закономірностями розвитку різновидів практичної діяльності, соціальним типом законів взаємодії людини з об’єктами закономірного світу і соціальними відносинами між взаємодіючими суб’єктами [37, с.67].

Слід зазначити, що продукти психічної діяльності мають важливу специфічну ознаку: це їх співвідношення з взаємодіючими об’єктами, завдяки чому вони виступають для суб’єкта не з фізіологічної сторони, а своїм предметним змістом. Причому, об’єктивно-пошукові збуджувальні стани відображуючого суб’єкта діяльності є основною причиною збудження не тільки функції співставлення і формування із однобічних ізоморфних відбитків цілісної структури об’єктів, а й таких сторін діяльності відображення, як наявність відповідної взаємодії з проблемними ситуаціями і пов’язаної з ними постановки різного рівня завдань (від найпростіших пристосувальних у тваринному світі до пізнавальних у людини), самостійного визначення критеріїв процесу і варіантів рішень. Ці особливості активно-творчої діяльності суб’єкта пов’язані з психічним предметно-образним відображенням, що суттєво його відрізняють від відображення взаємодії об’єктів неживої природи, яке в предметному відношенні пасивне. Суттєвим тут є те, що носію відображення – суб’єкту зміст його дається у формі цілісного образу джерела – оригіналу. Саме такий предметний характер є специфічною ознакою свідомого відображення. Форма, в якій суб’єкту безпосередньо надається предметний зміст відображення і можливість співставлення його образу з набутим значенням і досвідом, з суб’єктивно-ідеальною формою відображення або образом дійсності.

Не викликає заперечень твердження, що “сам процес виникнення інформації є процесом відображення, а її виникнення – результат цього процесу” [10, с.62]. Оскільки ж будь-яка подія злочину необхідна, закономірно (як і будь-який процес) відображається у навколишньому середовищі, стільки і процес виникнення інформації про злочин носитиме необхідний, стійкий і загальний характер, тобто буде закономірним. Процес виникнення інформації про злочин виступає, таким чином, як “необхідний, об’єктивний зв’язок всіх сторін, сил, тенденцій цієї сфери явищ” [10, с..76].

Закономірність процесу виникнення інформації про злочин є однієї з об’єктивно-існуючих передумов встановлення істини в судовому дослідженні – проявом принципу пізнання світу.

Відображуваними об’єктами в процесі виникнення інформації про злочин будуть як елементи злочину, так і супутні йому різні ситуаційні і побічні процеси. За своїм походженням останні можуть бути різними, залежно, також, від періоду виникнення: вони виникають до, під час, чи після злочинних діянь; у залежності від характеру кореляційних зв’язків умов виникнення супутніх процесів з подією злочину, вони можуть між собою бути пов’язані або безпосередньо не зв’язані; в залежності від поведінки та вчинків учасників злочинної події: ситуаційні процеси стосовно невипадкових і побічні процеси стосовно випадкових додаткових факторів чи дій потерпілого, обвинуваченого (підозрюваного) та інших осіб тощо.

Здається, що виясненню механізму утворення негативних обставин і усуненню суперечливих питань про це поняття може сприяти системний підхід до них як до конкретного виду реальності і суперечливої єдності взаємодії багатьох елементів, що виникають при вчиненні злочину [16, с.75].

Системний підхід, який передбачає органічну множину взаємодіючих елементів.(динамічна система), робить можливим розглядати негативні обставини як матеріальні відображення, зумовлені різними за походженням і характером ситуаційними і побічними процесами, що виникають за певних умов, коли останні були безпосередньо причиною виникнення відображення, яке супроводжує злочинну дію. Супутні процеси можуть і не бути елементами механізму злочину, якщо його розглядати абстрактно, але завжди виникають у зв’язку з цим і можуть зустрічатись як на стадії готування до злочину, так і під час його вчинення, чи, як вже було згадано, після нього [8, с.87].

Сліди, які утворюються внаслідок супутніх злочинові ситуаційних або побічних процесів, інші, аналогічно утворені структурні або функціональні зміни навколишнього середовища, що утворюють обстановку місця події та її елементи, за характером зв’язку зі злочином і за своїм походженням будуть негативними обставинами. За природою відображення супутніх процесів, які є основою виникнення негативних обставин, останні, у загальному вигляді, можуть бути поділені на два види:

1) окремі предмети, сліди взаємодії та інші субстаційно-структурні зміни, що виявляються на місці події або на місці проведення слідчих дій чи інших процесуальних дій, які за своєю наявністю чи відсутністю в конкретній обстановці не відповідають, суперечать механізму події, що розслідується або зібраним матеріалам справи;

2) дисимуляції (ознаки приховування чогось), які зустрічаються під час розслідування в показаннях та актах поведінки, чи вигляді підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, за умови, що ці дисимуляції не виступають закономірним наслідком ситуаційного за даних умов перебігу подій, хоча й обумовлені змістом поставлених запитань чи навколишньою обстановкою [40, с.63].

В основі виникнення першого виду негативних обставин лежать загальні просторово-часові закономірності, властиві формам відображення, відповідно, діянь осіб або взаємодії певних об’єктів в конкретній обстановці. Їх різновиди в кожному випадку будуть окремими випадками віддзеркалення певного супутнього процесу, який обумовлений проявом в конкретній обстановці додаткового фактору, що спонукав даний процес і його відображення на предметах, які взаємодіють [24, с.76].

Наприклад, такі негативні обставини, як синці, крововиливи на обличчі і тілі підозрюваного, пошкодження одягу й наявність на ньому волокон, схожих з тканиною одягу потерпілого, безпосередньо не пов’язані з механізмом вчинення вбивства. Вони викликані специфічною причиною в ситуації взаємодії, яка створена діями злочинця (потерпілий захищався від нападу), і як результат (відображення цього супутньо-ситуаційного процесу), обумовлені боротьбою між вбивцею і потерпілим.

Інколи причина, яка викликала супутні процеси, відображенням яких будуть негативні обставини, не пов’язана з подією злочину, а обумовлена побічним для неї явищем. Це характерно, наприклад, для випадків, коли на відкритій місцевості після дощу на місці виявлення трупа з численними пораненнями не спостерігається великої кількості крові ні на одязі, ні під трупом. Так, оглядаючи труп військовослужбовця Турсунова, що лежав біля об’єкта, котрий він охороняв, на відкритій території в N частині, слідчий зафіксував численні поранення грудної клітини і спини від дії вогнепальної зброї (специфічні вхідні і вихідні отвори від пострілів впритул з автомата). Автомат АКС-74 лежав поруч біля ніг трупа. Тут же було знайдено три автоматні стріляні гільзи. Ці речові докази та деякі інші відомості давали підстави припустити факт самогубства. Тим не менш, на одязі трупа, ні під ним не спостерігалось великої кількості крові. Як з’ясувалось далі, напередодні, майже цілу ніч падав проливний дощ [39, с.65].

Тому, у цьому випадку специфічною причиною виявленої негативної обставини (відсутність крові) були атмосферні опади, які викликали в даній обстановці (відкрита місцевість) побічний супутній процес (змивання крові).

Негативні обставини як результат певного супутнього процесу, обумовленого наявною дією або взаємодією в конкретній ситуації, своєю наявністю вказують не тільки на процес відображення, що мав місце, а також на його відношення, як момент зв’язку з даною подією чи обстановкою, з конкретною особою чи предметом [65, с.54].

Часті випадки, коли виявлені у руці трупа волосся, яке співпадає за груповими властивостями з волоссям підозрюваного, може вказувати на причетність останнього до вбивства. Під час проведення у м.Львові будівельних робіт силами військовослужбовців одного з дисциплінарних батальйонів колишнього Прикарпатського ВО, мало місце падіння з третього поверху новобудови конвоїра, сержанта Чикіна. Від травми голови Чикін на місці падіння помер. Ніяких зовнішніх тілесних ушкоджень, крім ран на голові у потерпілого та пошкоджень його військової форми оглядом виявлено не було. Але у затиснутій лівій руці трупа було знайдено певну кількість короткого волосся темно-русого кольору. Колір волосся Чикіна русявий. У справі було призначено комплексну судово-біологохімічну експертизу. Експерти встановили, що волосини, знайдені у руці трупа належать людині, вирвані з “корінням” з голови і мають нашарування вугільних пилинок. Без особливих складностей було встановлено групу з шести військовослужбовців перемінного складу (тих, які відбували у ДБ покарання за вчинені злочини), які напередодні описаної події залучались до розвантаження вугілля. Серед цієї групи тільки у одного військовослужбовця було волосся подібне за кольором волоссю, знайденому в руці трупа. Додаткова судово-біологічна експертиза встановила, що волосся з місця події подібне з волоссям підозрюваного, яким виявився Носов. Останній повідомив, що на підставі особистих неприязних відносин між ним і сержантом Чикіним виникла сутичка, в процесі якої останній вхопив його за волосся на голові, після чого він штовхнув Чикіна у віконний отвір і той випав з поверху [35, с.76].

Перелік випадків, коли за допомогою виявлених негативних обставин з’ясовувались суттєві моменти розслідуваних конкретних кримінальних справ, можна продовжувати і далі, але цим питанням буде присвячений окремий параграф роботи.

Отже, як вказує слідча практика, виявлення під час проведення слідчих дій відображень супутніх злочинним діям процесів у вигляді слідів ніг, рук, знарядь на місці події чи в інших місцях , синців, крововиливів та інших слідів на тілі й одязі потерпілого і підозрюваного, а також зміна окремих предметів (нашарування бруду тощо), чи у вигляді відсутніх або забутих предметів може вказувати не тільки на безпосередню причину, що зумовлює ці процеси. А також є підставою для узгодження чи вияснення їх зв’язку з відповідною ситуацією, а потім з обставинами розслідуваної події.

До другого виду негативних обставин відносяться різноманітні дисимуляції, які можуть виражатися як у формі суперечливих, інколи з суттєвими прогалинами пояснень обставин події і діянь її учасників, а також інших, не контрольованих волею проявів підвищеної внутрішньої психічної активності і емоційної напруги тощо, обумовлених предметом допиту, змістом запитань або інше [27, с.87].

Запідозрена у вчиненні злочину особа ще до порушення кримінальної справи вивезла з своєї квартири всі цінні речі. На допиті вона заперечувала цей факт. Тоді слідчий запропонував їй назвати своїх родичів і знайомих. Допитувана “забула” вказати деяких своїх добре знайомих та родичів. Під час обшуку у цих осіб було знайдено речі підозрюваної. У наведеному прикладі фігурує негативна обставина у формі суперечливої і суттєвої прогалини у поясненні підозрюваної, а саме – у штучному забуванні певних фактів (не назвала добре знайомих та своїх родичів), які, за звичайних обставин, підозрюваною називалися б в першу чергу.

Схожий приклад: відповідаючи на запитання про те, яком шляхом можна дістатись до села. Йдучи до якого зникла потерпіла, підозрювана змовчала про один із шляхів, що пролягає через ліс. Після запитання слідчого саме про цей шлях, вона ретельно, у всіх подробицях описуючи його, не назвала глибокий рівчак. Під час його огляду було виявлено закопаний труп потерпілої [46, с.78]. у цьому випадку негативною обставиною – дисимуляцією є подвійна прогалина в поясненнях підозрюваної, які за даних умов закономірно не повинна б була мати місце.

2.2. Поняття негативних обставин

Негативні обставини – дисимуляції є не що інше як “відбитки” у відомості, поведінці та інших проявах активності, що спостерігаються зі сторони і вони виявляються не тільки у підозрюваного чи обвинуваченого, а також в окремих свідків – очевидців і навіть у потерпілих.

Негативні обставини – дисимуляція другої форми (неконтрольовані прояви підвищеної внутрішньої психічної активності і емоційної напруги) ілюструє такий приклад з опублікованої слідчої практики. Один із співучасників вбивства, розповідаючи про обставини вчинення злочину зокрема про те, як був захований труп потерпілого, пожалкував, що не настояв свого часу на своєму: він пропонував по-іншому сховати труп. Слідчий звернув увагу на той факт, що, промовивши останню фразу, допитуваний чомусь збентежився і на півслові замовчав. Незважаючи на уточнюючі запитання, обвинувачений так і не договорив, яким чином, на його думку потрібно було заховати труп. Під час наступних допитів, даючи детальні докази, обвинувачений, відмовлявся розповісти про те, як він пропонував заховати труп, і весь час “прискорював” слідчого з скеруванням справи до суду. Така активна і емоційна напруга обвинуваченого, відмова пояснити свою поведінку змусили слідчого ще раз ретельно дослідити зв’язок обвинуваченого з іншими співучасниками злочину і виявити їх причетність до зникнення їх спільного знайомого. Під час подальшого розслідування і, зокрема, детального огляду місця події вияснилось, що на місці, де про пропонував заховати труп потерпілого згаданий співучасник, знаходився труп зниклого знайомого [49, с.43].

Негативні обставини – дисимуляції, які, як вже згадувалось, найчастіше зустрічаються в поведінці, в змісті показань, а також в інших формах самовиразу особи мають психофізичну природу, однак причини, що їх породжують, неоднозначні. Суть цих неконтрольованих волею (або ж контрольованих – коли йдеться про зміст показань допитуваних по справі осіб, зокрема, при симуляціях) зовнішніх проявів залишилась, здебільшого, не вивчено юридичною психологією, а тому, наприклад, під час допиту та інших слідчих дій можна виявити прояви негативних обставин в показаннях, поведінці і в стані організму підозрюваного та інших осіб, які в порівнянні нескладно спостерігати збоку, але визначити їх причини складно. В одному із селищ невиявлений злочинець протягом невеликого проміжку часу підпалив одинадцять будинків та господарських будівель громадян.

Аналізуючи ці справи, слідчий звернув увагу на те, що в ліквідації цих пожеж брав участь мешканець одного із сіл, яке знаходиться від місця виникнення пожежна значній відстані. Припущення про причетність саме цього громадянина до виникнення пожеж, що ґрунтувалось на такій його незрозумілій, суперечливій поведінці (перебування цього громадянина на місці кожної пожежі навряд чи можна було пояснити випадковістю або ж звичайним збігом обставин, враховуючи той факт, що ні родичів, ні близьких знайомих, ні справ, пов’язаних з його роботою у нього там не було), згодом знайшло підтвердження[56, с.98].

Визначення причин появи негативних обставин – дисимуляцій ускладнюється ще й тим, що будь-яке психічне відображення має два аспекти: а) зміст образу; б) форму змісту, як спосіб його перетворення і вираження. Зміст психічного відображення як образу, або, як його знання у психології характеризується багатьма властивостями, врахувати які в кожному конкретному випадку дуже важливо.

Так, виникнення негативних обставин у вигляді прогалин, недоречностей і протиріч у повному висвітленні події злочину чи певних його епізодів, поведінки і дій окремих учасників, а також інших його обставин обґрунтовуються як об’єктивними (наприклад, погана видимість, раптовий і швидкий план події і т.п.), так і суб’єктивними (фізичними і психічними ) факторами (поганий зір, недоліки слуху, пам’яті, неуважність, переляк і ін).

В процесі розслідування кримінальної справи про злочинну діяльність бандитської групи, якою було вчинено 27 грабунків, 13 крадіжок, 2 зґвалтування проводилось пред’явлення для впізнання потерпілими злочинців та викрадених речей і т.п. У багатьох випадках ці слідчі дії не давали належних результатів, тобто в показах і діях потерпілих були численні прогалини, протиріччя, суперечності. Виникнення цих негативних обставин було обумовлено, перш за все, об’єктивними факторами: злочинні події відбувались давно, як правило, вночі за умов поганої видимості та швидкоплинності подій, а також множиною психо-фізичних факторів [21, с.65].

На виникнення негативних обставин в показаннях про злочини суттєвий вплив справляє також вибірковість сприйняття і ситуація, при якій здійснюється сприйняття події і відтворення її психічного образу. Вибірковість сприйняття – це переважне виділення певного об’єкту із зовнішнього фону, тобто із великої кількості навколишніх предметів та явищ людина виділяє в конкретній момент лише деякі з них. Це залежить від багатьох факторів, а саме: професія, рід занять, потреби та інтереси людини, а також від умов , за яких відбувалось сприйняття події (освітленість, тривалість, віддаленість, метеорологічні умови і т.д.), крім цього слід врахувати, що люди часто не здатні точно оцінити кількість сприйнятих предметів, відстані між ними, їх просторові співвідношення, розміри та форми [32, с.56].

Людині властиво заповнювати прогалини її чуттєвого сприйняття елементами, які в дійсності не були об’єктами такого. Для просторового сприйняття характерним є перебільшення малих відстаней і зменшення великих. Відстані на воді, як правило, теж зменшуються. Яскраво пофарбовані і сильно освітлені предмети здаються розміщеними ближче, ніж це є насправді. Характерним для людського сприйняття також є неправильна фіксація часових проміжків. Суттєві особливості має сприйняття людини людиною. В залежності від того, яке значення люди надають різним людським особливостям, вони по-різному відноситимуться одне до одного, відчуватимуть один до одного різноманітні почуття. Результатом цього буде відповідне охарактеризування сприйнятої людини. Має свої особливості і процес сприйняття людської мови. З фізичної точки зору – це комбінація звуків, що послідовно змінюються за частотою та інтенсивністю. Голосні звуки інтенсивніші, приголосні – важче розрізнити. Чим більше у слові звуків, тим воно є більш сприйнятним на слух. Людина здатна розрізнити один голос серед 2-3 голосів, що звучать одночасно. Якість відтворення залежить від досвіду, орієнтації, інтелекту особи, від ступеня активної взаємодії індивідуально з матеріалом запам’ятовування, охоплення його системою наявних знань і уявлень. Труднощі процесу відтворення інформації обумовлюються також проблемним типом ситуації – конфліктної чи безконфліктної, а також індивідуальними труднощами вербалізації матеріалу, оскільки відомо, що словниковий запас та мовна культура більшості допитуваних обмежені [17, с.96].

Виникнення негативних обставин – дисимуляцій першого різновиду (протиріччя, прогалини і недоречності в показах допитуваних осіб) обумовлюється, в окремих випадках, також суб’єктивними намірами допитуваних осіб приховати справжні обставини розслідування події з метою: ухилитись від відповідальності і відшкодування спричиненої шкоди; пом’якшити відповідальність, зберегти набуте злочинним шляхом майно чи інші блага, права, привілеї; також вплинути на них з боку інших зацікавлених осіб.

Механізм утворення таких негативних обставин, так як і інших різновидів негативних обставин, що мають психологічну природу. Носить ситуаційно-супутній чи побічний характер зв’язку з механізмом вчинення злочинних діянь [37, с.60].

Процес формування показів (слідів пам’яті) відбувається в опосередкованому механізмом людської психіки зв’язку з реальними подіями на рівні мислення і свідомості, і обумовлюється властивостями джерела (людини) [12, с.54]. Такий самий характер зв’язку з розслідуваною подією носить і процес формування завідомо неправдивих показань, але останній є в структурному відношенні набагато складнішим, оскільки передбачає специфічну послідовність певних дій. Послідовність дій (стадій) по формуванню завідомо неправдивих показань, включає:

1)   сприйняття справжньої події чи окремих епізодів;

2)   запам’ятовування і опрацювання сприйнятої інформації про подію тощо;

3)   усвідомлення мети повідомлення неправдивих показів і їх наслідків;

4)    перероблення сприйнятої інформації і створення мисленої моделі майбутнього лжесвідчення;

5)   утримання в пам’яті моделі неправдивих показань, побудова моделі процесу їх повідомлення на допиті;

6)   відтворення неправдивих показань на допиті чи в процесі інших видів вербально-комунікативних дій.

Як видається з наведеного переліку формування змісту показань, які міститимуть ознаки негативних обставин – дисимуляцій у вигляді протиріч, прогалин, недоречностей у цих показаннях може відбуватись на різних стадіях, а їх безпосередній прояв – тільки на останній. Разом з тим, не виключається можливість утворення таких і, безпосередньо, під час відтворення неправдивих показань на допиті чи інших слідчих дій, що може обумовлюватись особливостями характеру допитуваної особи, змістом перебігу слідчої дії чи предметом допиту (змістом з’ясовуваного питання) [43, с.74].

У слідчій практиці мав місце такий випадок. Завідувач одного з магазинів зник з великою сумою грошей, яку він самостійно здавав в касу. Через п’ять днів “потерпілий” був знайдений в лісі лісниками, які почули його крики. Прибувши в прокуратуру, завмаг заявив, що на нього було вчинено напад. Двоє невідомих відібрали в нього гроші, потім відвезли до лісу, де прив’язали до дерева і залишили. При допиті заявника було встановлено ряд істотних протиріч. По-перше в роті “потерпілого”, з його ж слів, була палиця, а обличчя обв’язане шматком тканини. Отже, голосно кричати він не міг. Лісники ж почули його крик на відстані близько двох кілометрів. По-друге, температура повітря в той період була -3 - -9 С, тому завмаг, пробувши у лісі без взуття і теплого одягу близько п’яти діб, повинен був загинути від переохолодження. По-третє, після того як його розв’язали, він без сторонньої допомоги дійшов до найближчого населеного пункту, розташованого на відстані семи кілометрів від місця події, що зробити неможливо за таких обставин (згодом судово-медичний експерт підтвердив неможливість такої активності “потерпілого”). Слід зауважити, що після, немовби, п’ятидобового голодування завмаг безболісно з’їв 700 г чорного хліба і випив 1л молока. Насправді ж вживання такої кількості їжі повинно було б викликати тяжкі наслідки. За висновком судмедексперта, у “потерпілого” повинно було відбутись рефлекторне скорочення ротового м’язу, що привело б до стиснення щелеп, і палиця, яка знаходилась у його роті, зламалася або пошкодила зуби. Насправді цього не відбулося. Після перебування протягом п’яти діб з відкритим ротом у “потерпілого” неминуче повинно було відбутись різке пересихання дихальних шляхів. Але цих ознак медичним освідуванням не виявлено. Зрештою, цілих п’ять діб завмаг не міг справляти природні потреби, тим більше, що, з його слів, він знаходився без свідомості, під час якої, як правило, настає мимовільне сечовипускання і дефекація. Цього ж не було. Аналіз всіх цих різних за характером негативних обставин дозволив встановити дійсну картину події, а саме її навмисне інсценування з метою приховування розтрати [40, с.87].

З наведеного прикладу, окрім іншого, стає зрозумілим, що, намагаючись в показаннях відтворити якомога точніше обстановку, особа, яка інсценувала подію, звертає увагу, головним чином на її зовнішній бік, випускаючи з поля зору незначні, на її погляд, обставини. Аналізуючи останні, вони виступають як негативні, оскільки суперечать і не узгоджуються з розслідуваною (в даному випадку інсценованою) подією. З цього приводу Т.В.Церетелі зробила висновок: “… об’єм результатів діянь людини набагато ширший за результат, який міститься в меті, яку перед собою ставить особа. Остання, вчиняючи цілеспрямований поступок, намагається змінити об’єкт зовнішнього світу. Ця зміна в об’єкті й виступає метою його вольової діяльності. Однак така діяльність може викликати ряд таких побічних наслідків, які не мають прямого відношення до поставленої мети, або ж навіть є небажаними для цієї особи. Зрештою. Поступок людини може призвести і до таких побічних наслідків, які взагалі не передбачались суб’єктом.”[60, с.89].

Негативні обставини – дисимуляції, у вигляді протиріч, прогалин і недоречностей в показаннях допитуваних осіб можуть реалізуватись у формі завідомо неправдивих показаннях, а також у формі самообмови, а також неправдивого алібі

Інші види негативних обставин особистісного характеру, наприклад, немотивовані поступки, різні прояви некерованих реакцій організму, що відображають емоційну напругу, розгубленість та інші некеровані волею внутрішні стани, обумовлюються психологічними процесами як супутніми реакціями особи на конкретну ситуацію, за якої відбуваються певні дії, та сприймаються або відтворюються обставини злочинної події з приховування слідів злочину чи інших формах протидії розслідуванню: при дачі показань на допиті і т.п [11, с.76]. Поведінка – це соціально-значуща система дій людини. Передумовою поведінки людини, джерелом її діяльності є потреба. Остання, з нейрофізіологічної точки зору, являє собою утворення домінанти (стійкого збудження певних механізмів головного мозку), які пов’язані з регулюванням актів поведінки. Аналізована потреба викликає певний стан – мотивацію. Мотив – це довід на користь вибраної, усвідомленої події. Слово “мотив” в перекладі з латинської мови означає “спонукання“. Однак не всяке спонукання є мотивом. Мотив – усвідомлене спонукання на досягнення конкретної мети, це необхідний елемент свідомої, вольової та навмисної дії. Багато актів поведінки є імпульсивними (імпульсивний – поривчастий, той, що діє під впливом першої спонуки) реакціями непов’язаними з усвідомленням мети, вони однозначно обумовлені у конкретного індивіда зовнішнім ситуаційним впливом. Вони не опосередковані передбаченням своїх наслідків і не мають усвідомлених мотивів [31, с.76].

Наведемо приклад. Під час проведення додаткового огляду місця згвалтування (подія мала місце в травматологічному відділенні 1120 ОГВ м.Львова: військовослужбовець Власов, знаходячись на лікуванні в госпіталі, за словами чергової медсестри, вночі зґвалтував її ), черговий лікар-травматолог, який здійснював ранковий огляд хворих, повідомив слідчому, що хворий Баб’як, якому робили операцію на руці, підозріло поводиться: збентежений, на обличчі з’явились почервоніння шкіри, піт на чолі, розгубленість і т.і. закінчивши огляд місця події, слідчий допитав Баб’яка як свідка. Зовнішній вигляд та поведінка допитаного була така, як це описав лікар. Чим така ситуація могла бути обумовлена, було загадкою. Стосовно згвалтування свідок нічого пояснити не міг і ніяких доказів його причетності до цієї події у слідчого не було і не могло бути, оскільки ні Власов, ні потерпіла жодних стосунків з ним не мали. Тим не менше, така немотивована поведінка Баб’яка змусила слідчого зібрати і вивчити характеризуючи його особу дані. Виявилось, що Баб’як – військовослужбовець, будівельник, до призову в армію вчинив замах на згвалтування. За підставами, передбаченими ч.1 ст.50 КК України, він був звільнений від кримінальної відповідальності, а справу було закрито [45, ст.67].

Ситуаційні причини: вчинено злочин, проводять слідчі дії – обумовили появу у свідка, в минулому підозрюваного у злочині, некерованих реакцій організму – негативних обставин.

Можливості виявлення та особливості використання негативних обставин при розслідування конкретних злочинів завжди залежать від їх виду і джерела, а також від характеру зв’язку цього джерела з механізмом злочину і супутнім ситуаційним чи побічним процесом відображення, в результаті якого вони виникли. На відміну від джерел доказів, які безпосередньо встановлюють конкретні обставини злочинної події або вину в ній певної особи, як свідчать наведені приклади, безпосередньо не пов’язані з механізмом вчинення злочину. Тому, як прямі джерела доказів в процесі доказування не можуть використовуватись. За своєю природою негативні обставини є джерелами прямих доказів лише для певного побічно-ситуаційного процесу супутнього вчиненню злочину, викликаного окремими актами поведінки його учасників при підготовці злочину, під час його вчинення, а також після нього, наприклад, здебільшого, в результаті інсценування [43, с.87].

Перебуваючи в такому опосередкованому (непрямому) зв’язку з механізмом розвитку злочину, негативні обставини процесі доказування по справі можуть відігравати важливу роль здебільшого як непрямі (побічні) докази. Вивчення походження негативних обставин, встановлення причин, що обумовили їх в даній ситуації, і зв’язків з джерелом відображення, забезпечує під час розслідування перехід від встановлення наявності і характеру супутнього процесу, який викликав негативну обставину, до безпосереднього джерела, а від нього – до того елемента механізму розвитку злочину, який в дійсності був закономірною передумовою виникнення цього відображення [29, с.87].

Під час обшуку на ручці молотка, знайденого в автомашині підозрюваного, виявили волосся, яке, згідно висновку експерта, не належало потерпілій. Зробили припущення, що це волосся могло потрапити на молоток під час вчинення підозрюваним нового, не відомого слідству, злочину. Проаналізувавши зупинені кримінальні справи про нерозкриті вбивства виявили факт зникнення дівчини за обставин, схожих до обставин смерті потерпілої у розслідуваній кримінальній справі. Порівняльне дослідження волосся з ручки молотка з волоссям, яке було з голови ще живої, а згодом зниклої потерпілої, встановило їх однорідність. Ця обставина посприяла викриттю злочинця у вбивстві і цієї дівчини [37, с.79].

Даний приклад зі слідчої практики підтверджує наведене вище теоретичне положення: як негативна обставина, після встановлення механізму її виникнення, допомогла зрозуміти всі елементи механізму злочинної діяльності, супутні процеси якої і були передумовами її виникнення.

Зроблений аналіз походження відображень, які є різновидами негативних обставин, що часто зустрічаються в процесі розслідування злочинів, а також факторів, які впливають на їх виникнення, робить можливим сформулювати наступне криміналістичне поняття: негативні обставини – це реальні явища, що виникають внаслідок відображення певних супутніх злочинним діянням ситуаційних або побічних процесів у вигляді матеріальних утворень (слідів, предметів, змін в обстановці тощо) та кореляційно-пов’язаних з поведінкою учасників злочину дисимуляцій (ознак приховування чогось), які за своїм походженням, наявністю чи відсутністю і іншими ознаками в обстановці місця події та поведінці конкретних осіб не узгоджуються з закономірностями механізму її розвитку та встановлюваними в ході розслідування даними.

Різноманітність ситуаційних та побічних процесів (приготування до злочину; замах на нього; приготування до приховування в майбутньому наслідків злочинної діяльності; випадкові і не пов’язані з злочином дії; протидія потерпілого; приховування наслідків злочинної діяльності; різні види інсценувань у поєднанні або без нього з симулятивними показаннями винного, з метою ввести в оману; діяльність, пов’язана з розслідуванням та розглядом кримінальних справ і т.д.), які обумовлюють виникнення негативних обставин, різні форми їх відображення у навколишньому середовищі і прояви під час розслідування злочинів вимагають диференційованого підходу до їх аналізу [50, с.98].

2.3. Класифікація негативних обставин

В теорії кримінального процесу поняття і види негативних обставин, як і їх роль при доказуванні в кримінальних справах, до цього чісу чітко не визначені. Між тим, в публікаціях з питань теорії судових доказів є загальні вказівки про те, що негативні обставини слід розглядати як різновид нерямих (побічних) доказів [21,с. 243]. У зв’язку з цим аналіз співвідношення криміналістичного визначення поняття і різновидів негативних обставин з кримінально-процесуальною класифікацією доказів заслуговує на увагу, оскількі він може сприяти визначенню напрямків вдосконалення криміналістичних прийомів і методів виявлення та дослідження носіїв інформації про них, і використання встановлених з їх допомогою фактичних даних (відомостей як доказів) в конкретних кримінальних справах.

В теорії кримінально-процесуального права і в криміналістиці, як ів інших галузях науки, дослідження об’єктів завжди починається з їх класифікації.

Класифікація є одним з методів пізнання. Вона сприяє встановленню як властивостей окремих об’єктів і явищ, так і закономірностей їх розвитку та напрямків практичного використання.

Згідно правил логіки, для класифікації потрібно знайти суттєвий критерій (основу) поділу об’єктів на певні групи. Таким критерієм може бути кількісна або якісна ознака, загальна для об’єктів, що підлягають розподілу на види та групи. Необхідно при цьому виділити для об’єктів, що підлягають класифікації, саме таку їх ознаку, яка б мала видову відміну – кількісну чи якісну. Ця ознака (властивість) повинна бути найсуттєвішою, забезпечувати стійкість класифікації в цілому, і кожної її ланки в загальній системі розподілено множини об’єктів [9, с.187].

Процедури класифікації, як визначає Р.С.Белкін, - це, перш за все, інструмент вичленування із сукупності матеріальних утворень, явищ і понять, окремих, якісно визначених об’єктів. Також, це засіб відокремлення від цих об’єктів деяких характеризуючих їх ознак або властивостей, або цілих сукупностей таких властивостей [27, с.174].

У філософії та інших галузях науки розрізняють предметну і логічну класифікацію. Т.Каторбінський пояснює, що проводити предметну класифікацію означає розсортувати або відокремити фізичні предмети однієї групи від предметів іншої групи: розкласти, наприклад, документи, які відносяться до різних справ, в різні ящики чи папки [40, с.56]. Логічна класифікація полягає у мисленій підготовці до такого групування – це уявний розподіл об’єктів на ряд видів або груп. Предметна класифікація пов’язана з логікою, оскільки вона важлива за умови, що ланки класифікації мають матеріальну основу, якою є суттєві ознаки об’єктів, що підлягають класифікації. Таким чином, під класифікацією розуміють специфічний ряд поділу деякої множини об’єктів або явищ на класи, види чи групи, при якому кожний об’єкт за певними ознаками відноситься до відповідної рубрики, яка може називатись “родом”, “класом”, “видом”, “розподілом” і ін.

За загальним правилом класифікація повинна бути вичерпною і виключною. Виключність її полягає в тому, що кожний об’єкт повинен входити лише в одну ланку класифікаційної системи, тобто відноситись до одного виду, підвиду або групи. Третьою вимогою класифікації є особлива її суворість до операції поділу об’єктів, яка досягається додержанням логічних правил, що відносяться до цієї операції [32, с.341].

В наукових дослідженнях і практичній діяльності нерідко, поряд з класифікацією, застосовується відомий в логіці типологічний метод. Типологією називають групування об’єктів, на основі їх подібності певному зразковому предмету, який вважається типовим. Як типовий може бути використаний при групуванні реально існуючий об’єкт або мислений образ (ідеальний тип). Терміном “типологія” називається і результат такого групування. Тобто прийнята в даній галузі знання чи практичній діяльності система розподілу об’єктів на однотипні групи. Наприклад, в дактилоскопії розрізняють дуговий, завитковий і петлевий типи будови капілярного візерунка на верхніх фалангах пальців рук. Згідно з таким типологічним розподілом, кожний палець за будовою капілярного візерунка відповідно використовується в практиці розслідування злочинів при виведенні основної і додаткової формул за десятипальцевою системою реєстрації [12, с.54]. Типологія застосовується також для розмежування видів слідів – відображень за ознаками подібності слідоутворюючого об’єкту (сліди рук, ніг, транспортних засобів тощо). У кримінальному процесі і криміналістиці широко застосовуються відповідні галузеві класифікації процесуальних дій, джерел доказів і інших об’єктів, які мають важливе науково-пізнавальне і практичне значення, в тому числі, при розслідуванні злочинів і доказуванні в кримінальних справах.

Огляд опублікованих різних класифікацій об’єктів, досліджуваних кримінальним процесом і криміналістикою, вказує, що кожна з них не торкається поняття про негативні обставини і навіть не згадується про них як носіїв інформації про об’єкти пізнання при розслідуванні злочинів та можливості їх використання при провадженні в кримінальних справах.

В окремих публікація є лише недостатньо чіткі, загальні вказівки про негативні обставини. можливі непрямі (побічні) докази, без визначення підстав до цього, про що вже згадувалося.

Деякі автори (Кежоян А., Попов В.І., Мартин О.), переважно при розгляді питань про значення негативних обставин, обмежуються лише описом окремих випадків з практики, які зустрічались при розслідуванні конкретних злочинів [43, с.76].

Разом з тим, в криміналістичній літературі окремими авторами зроблені спроби поділу негативних обставин на різновиди.

Так, В.О.Коновалова за походженням ділить негативні обставини на дві групи:

1)             негативні обставини – матеріально-фіксовані сліди;

2)             негативні обставини – дії.

У свою чергу, матеріально-фіксовані сліди вона поділяє на:

1)             негативні обставини наявності;

2)             негативні обставини відсутності.

За способом виявлення В.О.Коновалова розрізняє:

1)   явні негативні обставини, які не потребують спеціальних засобів виявлення;

2)   скриті негативні обставини, виявлення яких вимагає спеціальних знань і застосування тих чи інших технічних прийомів.

За причинами утворення В.О.Коновалова поділяє останні на:

1)   негативні обставини – як результат створення злочинцем слідів (маскування, приховування, інсценування);

2)   негативні обставини, що виникли як наслідок упущень з боку злочинця [34, с.67].

Схожу, детальнішу, класифікацію запропонував В.А.Овечкін, взявши за основу поділу результати проведеного ним аналізу деяких категорій справ (про вбивство, крадіжки чужого майна, ДТП та інші):

1)   негативні обставини:

а) матеріально-фіксовані сліди;

б) предмети;

2)   негативні обставини – відомості;

3)   негативні обставини – поведінка, у вигляді дій та емоцій.

На думку В.А.Овечкіна, їх можна також розрізняти за характером протиріччя, яке може проявитись:

1)   у відсутності чогось, що суперечить попередньому поясненню події (негативні обставини відсутності – за класифікацією В.О.Коновалової);

2)   у наявності чогось, що суперечить припущенню (негативні обставини наявності);

3)   у невідповідності зовнішнього вигляду чогось чи когось, що суперечить припущенню (негативні обставини невідповідності).

Крім того, В.А.Овечкін, за правилами оцінки доказів негативних обставин, ділить ще на :

1)         фактичні дані, що не відповідають дійсності (не достовірні);

2)         фактичні дані, що відповідають дійсності, які можуть бути належними негативними обставинами або неналежними, а також належними і допустимими доказами, що свідчить про невідповідність припущення, яке перевіряється, дійсності і які вказують на інсценування [54, с.76].

Поряд з цим, він виділяє штучні негативні обставини.

Суттевим недоліком даної класифікації є те, що в ній чітко не визначений об’єкт розподілу (матеріальні сліди, предмети, відомості, дії і інше). За своєю будовою і класифікаційними ознаками вона є надто розмита і громіздка. У логіці такі класифікації називаються штучними. Поділ об’єктів на групи ґрунтується тільки на їх схожості або відмінності в межах кожної групи, схожість визначається за наявністю в них деяких загальних властивостей. В результаті штучної класифікації встановлюється певний порядок в розташуванні груп, однак, як правило, він має довільний, штучний характер.

На відміну від штучних природні класифікації переносять центр уваги на розкриття внутрішніх закономірних зв’язків між групами класифікованих об’єктів. При цьому між об’єктами виявляються такі відносини (наприклад, спільні загальні ознаки, переходи тощо), які зникають при штучній класифікації.

С.І.Медведєв, на відміну від вказаних авторів, класифікацію негативних обставин пов’язував з процесуальними поняттями їх належності і допустимості як доказів, а також з входженням їх у вказаний доказовий ряд [45, с.321].

За ознакою придатності негативних обставин для встановлення наявності чи відсутності обставин, що входять в предмет доказування в справі, він поділяє їх на:

1)   належні негативні обставини;

2)   неналежні негативні обставини.

С.І.Медведєв зазначає, що для того, щоб негативна обставина використовувалась у справі як доказ, вона повинна відповідати вимогам закону стосовно джерела, умов, способів отримання і фіксації. Допустимість доказу можлива за умов, що:

1)   відоме джерело відомостей і воно може бути перевірене;

2)   особа, від якої походять відомості, є компетентною і обізнаною;

3)   витримані загальні правила доказування і правила збирання й фіксації відомостей певного виду;

4)   дотримані правила, що регламентують відповідну стадію процесу і встановлюють повноваження особи, в провадженні якої знаходиться справа, на здійснення певних процесуальних дій [45, с.328].

Докази повинні бути належними, тобто за своїм змістом здатними встановлювати обставини, для доказування якої вони використовуються. Крім того, обставина повинна входити в предмет доказування або перелік інших суттєвих обставин (до множини таких входять, зокрема акти, що мають значення для виявлення доказів) встановлення свідків, місць, де знаходяться речові докази, підозрюваних тощо (перевірки їх достовірності, а також факти, що характеризують взаємовідносини свідка з учасниками процесу; факти, що свідчать про порушення встановленого законом порядку проведення слідчих дій; факти, що пояснюють причини протиріч в показах і т.д.) [34, с.76].

Як видно з викладеного, класифікація негативних обставин, запропонована С.І. Медведєвим відрізняється від попередніх тим, що і її основу покладено загальні критерії.

Належність і допустимість доказів, які пов’язують з процесуальними рекомендаціями їх оцінки, здебільшого можлива на завершальній стадії збирання доказів, тобто на заключному етапі доказування на досудовому і судовому слідстві. Особливість негативних обставин полягає в тому, що, як правило, вони встановлюються на початковому етапі досудового слідства і їх пізнання та оцінка доказового значення потребує всебічного аналізу і співставлення відображень ситуаційних (побічних) процесів з елементами механізму розслідуваної події та обставин, що підлягають доказуванню в даній конкретній справі в мірі їх виявлення. Без цього неможлива визначеність їх належності і допустимості як доказів. Тому розмежування негативних обставин за вказаними ознаками, які встановлюються лише на певних етапах проваджень у справі є неправильними, через об’єктивну невизначеність для них запропонованого критерію поділу [32, с.98].

С.І. Медведєв поділяє їх, в залежності і за відношенням до обвинувальної чи виправдувальної версії, ще на обвинувальні негативні обставини та виправдувальні негативні обставини.

Залежно від об’єму версій, на конструювання яких впливають виявлені негативні обставини, останні ним поділяються на негативні обставини:

1)   що сприяли побудові загальної версії;

2)   що сприяли побудові окремої версії;

3)   що сприяли побудові окремих версій;

4)   за елементами складу злочину [24, с.94].

Як показує викладене, запропоновані класифікації В.А.Овечкіним і С.І.Медведєвим за своєю будовою є надмірно складні і структурно змішані, оскільки в них використані різнохарактерні ознаки групування (предметні, умовно-процесуальні, зв’язок зі слідчою версією і інше). Дані класифікації мають, звичайно, певне пізнавальне значення, оскільки вказують на різнохарактерне співвідношення поняття негативних обставин, за визначенням цих авторів, з встановленими фактичними даними про ті чи інші обставини розслідуваної події, що можуть бути покладені в основу побудови та перевірки слідчих версій. Але в теорії кримінального процесу і криміналістиці ці класифікації не знайшли загального визнання і в слідчій практиці не використовуються [43, с.78].

Наведені класифікації негативних обставин не відповідають і логічним правилам. По-перше,в основу їх побудови взято багато термінологічних критеріїв, які самі потребують тлумачення і жодна з них не забезпечує стійкість класифікації як в цілому, так і кожної її ланки, зокрема. По-друге, вони не сприяють пізнанню різновидів носіїв негативних обставин як реальних явищ, супутніх чи побічних до механізму злочину і закономірностей їх виникнення, фіксації і використання в доказуванні при провадженні в кримінальних справах.

Виходячи з аналізу літературних джерел і узагальнення матеріалів кримінальних справ, видається, що найбільш логічно обґрунтована і практично значима в розслідуванні злочинів класифікація негативних обставин може бути розроблена на основі опублікованого В.К.Лисиченко і О.С.Зеленковським описання механізму виникнення окремих різновидів негативних обставин і загального визначення їх поняття, як реальних явищ і об’єктів криміналістичного дослідження [43, с.34].

Викладені цими авторами теоретичні положення і обґрунтування поділу негативних обставин як реальних явищ, за їх походженням і закономірностями прояву у вигляді відображень (характером носіїв) на два види, дають підстави більш детальної їх класифікації за властивими їм ознаками на підвиди, а саме:

1)         негативні обставини – матеріально-суперечливі віддзеркалення побічних чи ситуаційних злочинові процесів, які виявляються при розслідуванні конкретних злочинів як:

а) окремі предмети, які за своїм призначенням чи місцезнаходженням не узгоджуються з обставинами механізму злочину (наприклад, окуляри чи посвідчення, загублені на місці вчинення злочину);

б) сліди – відображення взаємодії осіб чи предметів або побічних чи ситуаційно-структурних змін обстановки місця події, які за своєю наявністю або, навпаки, відсутністю в конкретній обстановці не відповідають закономірностям вчинення певного злочину, що розслідується (наприклад, сліди боротьби на трупі потерпілого; відсутність слідів крові на місці виявлення трупа і відсутність слідів його волочіння, що могли вказувати напрямок переміщення з іншого місця, де могло бути вбивство);

в) сліди - відображення інсценування самої події, або окремих протиправних дій і наслідків, маскування і приховування;

2)         негативні обставини як відображення проявів дисимуляції (ознак приховування чогось). В практиці розслідування вони зустрічаються у вигляді:

а) явних (очевидних) проявів, наприклад, під час допиту, немотивованої внутрішньої психічної напруженості особи, підвищеної нервової активності (хвилювання, страх, збентеження, агресивність, байдужість тощо);

б) протиріч, прогалин та інших недоречностей, особливо в показаннях підозрюваного, обвинуваченого, а також потерпілого – у випадках зґвалтування та інших сексуальних злочинів тощо [19, с.65].

Дана класифікація за предметністю є криміналістична, оскільки основу ї будови складають вивчені цією наукою матеріальні ознаки походження і закономірності прояву даних видів негативних обставин як відображень реальних явищ, кореляційно пов’язаних з механізмом вчинення різних злочинів і поведінкою конкретних людей в процесі їх розслідування. Разом з цим , вона має і процесуальне значення, враховуючи, що виділені в ній різновиди негативних обставин повинні належним чином різнобічно і повно аналізуватися і фіксуватися у протоколах слідчих дій, при проведенні яких вони виявленні і дослідженні. Встановлені за допомогою негативних обставин аналітико-пізнавальними методами фактичні обставини про обставини події, набувають процесуального значення в доказуванні по справі і за загальними правилами підлягають перевірці і оцінці як фактичні дані, і їх джерела з точки зору відношення до розслідуваного злочину, і допустимості використання їх у справі у сукупності з іншими зібраними доказами [57, с.93].

Особливості запропонованої класифікації є те, що вона охоплює і, відповідно, розгруповує всі відомі слідчій практиці, і описані в літературі, різновиди негативних обставин, причому, кожен з них знаходиться тільки в одній з її класифікаційних ланок , що свідчить про логічно правильну її побудову.

Теоретико-пізнавальне значення даної класифікації в тому, що вона розкриває об’єктивну сутність всієї множини негативних обставин: їх походження, види носіїв, відповідні форми прояву.

Ця класифікація має і практичне значення, зокрема, для дізнання і досудового слідства, оскільки для них вона є орієнтовним засобом виявлення видової чи групової специфіки конкретних негативних обставин, який сприяє визначенню напрямків і способів їх подальшого дослідження та використання припровадженні в кримінальних справах. Класифікація негативних обставин у співвідношенні з процесуальною класифікацією доказів відіграє роль у визначенні напрямків пошуку, встановлення змісту зв’язків ситуаційних і побічних процесів з елементами механізму, виборів методу їх пізнання, закріплення і використання при розслідуванні окремих видів злочинів [38, с.90].

Слід зазначити, що дана класифікація негативних обставин своїми ланками зв’язана з іншими криміналістичними класифікаціями. Так, наприклад, виділені в ній різновиди негативних обставин, що проявляються у вигляді матеріальних явищ (предмети, сліди-відбитки тощо), за ознаками своєї природи та механізму утворення безпосередньо зв’язані з техніко-криміналістичними класифікаціями в трасології, як слідо-утворюючих і слідо-сприймаючих об’єктів, так і слідів-відображень, в залежності від механізму взаємодії їх контактуючих частин. Між окремими видами негативних обставин, що проявляються у вигляді дисимуляцій можна також простежити наявний зв’язок з існуючими в криміналістичній тактиці класифікації суб’єктів комунікативних відносин, які складаються при проведенні окремих слідчих дій, а також прийомами перевірки заявленого алібі та показань допитуваних осіб.

Розділ III. Основні форми встановлення негативних обставин при провадженні в кримінальних справах

3.1. Місце негативних обставин в процесі доказування

Розслідування злочинів здійснюється у двох взаємопов’язаних формах – пізнання і процесуальне доказування. Злочин вважається розкритим , якщо встановлена подія злочину, її обставини і забрана достатня інформація відносно осіб, винних у її вчиненні, та інших обставин, що згідно ст.64 і 23 КПК України підлягають доказуванню у кримінальній справі. Для таких суб’єктів процесуальної діяльності як особа, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора всі злочини, що розслідуються, неочевидні. Розкрити злочин неможливо без дослідження і пізнання суб’єктами процесуальної діяльності його обставин, без збирання, фіксації і оцінки необхідної для цього інформації. Методологічною основою розкриття злочинів, як процесу пізнання його обставин, є теорія пізнання, яка за своєю суттю є теорією відображення у свідомості людини оточуючої дійсності [47, с.74]. В інформаційному розумінні розкриття злочинів – це, перш за все, процес відображення і осмислення особою, що здійснює дізнання, слідчого чи прокурором виявленої і зібраної інформації про конкретну подію та формування випливаючи з її всебічної оцінки висновки, у значенні відповідних доказів. Цей процес протікає у формах чуттєвого сприйняття, абстрактного мислення і практичної апробації пізнаного за загальними закономірностями розвитку пізнання [54, 179]. Але для повного і всебічного розслідування злочину такого суб’єктивного пізнання його обставин особою, яка його проводить недостатньо. Закон (ст. 2, 5, 67 і інші КПК) вимагає, щоб в процесі розслідування справи механізм події злочину, винуватість обвинуваченого й інші суттєві для вирішення справи обставини були не тільки встановлені, а й доказані. Це означає, що факти і обставини, які не підтверджуються в справі зібраними доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувачення тощо.

Такі загально-обов’язкові вимоги до процесу доказування в кримінальних справах випливають з ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним висновком суду. Окрім цього, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях [26, с.56].

Практично ці конституційні засади врегульовані і відповідних статтях кримінально-процесуального закону (ч.2 ст.15, ст.22; ч.1 ст.237, п.2 ст.213, ч.2 і 4 ст.327) і є обов’язковими для всіх стадій кримінально-процесуальної діяльності органів досудового слідства і суду, яка здійснюється ними у спеціально визначених процесуальних формах.

Отже, розкрити злочин – це не тільки пізнати і зафіксувати, а й засвідчити і доказати його обставини і винуватість конкретних осіб, зробити одержану про них інформацію доступною і переконливою для використання іншими правоохоронними органами і судом при вирішенні справи.

Засвідчення ж встановлених обставин розкритого злочину здійснюється тільки в порядку і на основі процесуального доказування, як діяльності органів розслідування, прокуратури, суду (судді) з участю інших суб’єктів процесуальної діяльності по збиранню, закріпленню. Перевірці й оцінці фактичних даних та їх процесуальних джерел, необхідних для встановлення істини у справі і для вирішення завдань кримінального судочинства [45, с.69].

Що до змісту і суті процесуального доказування в процесуальній літературі мали місце багато пропозицій, нерідко таких, що взаємно виключають себе. Так, А.О. Старченко, наприклад, характеризував судове доказування виключно як мислену (логічну) діяльність. С.В.Курильов розглядає дане явище, повністю виключаючи з його змісту оцінку доказів. Сучасними теоретиками ні перша, ні друга з цих позицій не підтримана, оскільки, на думку переважної більшості із них, кримінально-процесуальне доказування не повинно зводитись лише до мисленої діяльності, до логічних операцій з відомостями, знаннями, поняттями; здебільшого доказування – це правозастосовча діяльність, спрямована на встановлення значимих для справи обставин, яка завершується обґрунтуванням кінцевого рішення по справі.

У зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, суду (суддів), пов’язаної з процесом доказування у кримінальній справі включають збирання, закріплення, перевірку, оцінку доказів і “посвідчувальний” момент [31, с.58]. Ці види діяльності іменуються елементами процесу доказування. У даному випадку названо п’ять складових частин аналізованого явища. Однак, деякі вчені по-своєму визначають зміст кожної з них, тому в літературі можна зустріти й інші їх поєднання.

Так, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор. В.П.Шибіко в цій діяльності вбачають тільки три складових: збір (формування), перевірку (дослідження), оцінку доказів.

Фаткулін Ф.Н., Жогін М.Б. додають до цього переліку побудову і динамічний розвиток версій у справі, а також обґрунтування висновків [31, с.265].

Автори “Теорії доказів в радянському кримінальному процесі”, зокрема Якубович М.А., наполягають на наявності такого елементу, як “закріплення доказів”. До того ж у збирання вони включають: виявлення, отримання, процесуальне закріплення і надання “доказових матеріалів”. Окрім того, М.А.Якубович вважає, що у зміст цих елементів також входять: “... пошук (розшук), виявлення і отримання (вилучення) наявної в доказах інформації. Процесуальне закріплення, залежно від способу, поділяють на “складання протоколів, а також винесення постанов (ухвал) про приєднання до справи речових доказів” [27, с.196].

Деякі автори, зокрема, як вже було згадано С.В.Курильов, зовсім виключають зі змісту процесу доказування оцінку доказів, стверджуючи, що цей процес підпорядковується “об’єктивним закономірностям людського мислення і процесуальній регламентації не підлягає. А отже, не може входити в процес доказування, що регламентується нормами процесуального права”.

Видається, що, якщо штучно не встановлювати які-небуть межі між елементами і не лякатись повного або часткового поглинання одного з них іншим, у загальному вигляді кримінально-процесуальне доказування являє собою єдність наступних видів діяльності:

1)         побудова і динамічний розвиток слідчих версій по справі;

2)         пошук;

3)         виявлення;

4)         отримання;

5)         надання (представлення) доказів учасниками процесу або іншими особами;

6)         складання протоколів та деяких інших процесуальних документів про докази;

7)         порівняння (перевірка) зібраних доказів;

8)         оцінка наявних засобів доказування по кримінальній справі;

9)         елемент засвідчення доказів та їх джерел;

10)      обґрунтування висновків [30, с.97].

Слід зазначити, що хоча закон забороняє проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за виключенням огляду місця події, накладення арешту на поштову і телеграфну кореспонденцію і прослуховування телефонних розмов), доказування має місце не тільки на стадії досудового слідства і в суді, а й на стадії порушення кримінальної справи, що саме рішення про порушення або відмову в порушенні справи є результатом доказування, що здійснювалось до його прийняття в формі доказування, передбаченого ст.97 і іншими статтями КПК України. Отже, з позиції розкриття злочинів, як процесуальної діяльності, доказування – це не лише пошуково-пізнавальні дії по збиранню, перевірці й оцінці одержаної інформації в значенні доказів, які здійснюються у зв’язку з розслідуванням та розглядом судом кримінальних справ, а й процесуальна діяльність по перевірці заяв та повідомлень про злочини, виявленню їх ознак, обґрунтуванню рішень про порушення або відмову в порушенні кримінальних справ. Забезпечуючи можливість пізнання і засвідчення обставин злочину, який необхідно розкрити, доказування виступає як врегульована законом процесуальна форма вирішення цього завдання. Розслідування злочину – це результат сполучення, пізнання і доказування. Тому розслідуваним і розкритим може бути визнано лише той злочин, обставини якого в повному обсязі доказані в установленому законом порядку [37, с.45].

Слід зазначити, що хоча негативні обставини у викладеному їх визначенні в роботі прямо не вказані в ст.64 КПК, але вони за своїм походженням і характером сприяють повноті і всебічності доказування обставин події злочину і винуватості осіб, які причетні до цього, своїм змістом і закономірностями виникнення, а також ситуаційними чи побічними зв’язками, після достовірного з’ясування яких, негативні обставини набувають значення побічних доказів. На такий зв’язок негативних обставин з певною обстановкою місця події може, зокрема, вказувати локальний або периферійний менш запилений слід певного розміру і форми на письмовому столі або на інших площинах. Зокрема, він говоритиме, що тут знаходився предмет, який під час огляду місця події не виявлений. Слідчий практиці відомі випадки, коли інсценоване під крадіжку з проникненням у сховище розкрадання майна шляхом привласнення було викрито завдяки використанню в процесі доказування в якості побічних доказів саме таких негативних обставин [24, с.63].

Комерційна фірма орендувала на території однієї з військових частин Львівського гарнізону два тимчасово вільних складських приміщення. Там зберігалась вітчизняна та імпортна побутова техніка. В кінці березня 1992 р. Комірник цієї фірми заявив у прокуратуру про те, що з одного із складських приміщень командуванням військової частини викрадено значну кількість побутової техніки. У якості доказу такого припущення наводився факт наявності у командира другого ключа від воріт складу. Останній наявності у нього ключа не заперечував, представив його слідчому, але категорично відмовився від причетності до крадіжки. Він заявив, що ключ зберігався у його службовому сейфі і ніхто ним скористатись не міг. Оглядом місця події було встановлено, що видимих слідів проникнення у складське приміщення як і слідів рук, взуття і т.д., виявлено не було. Експерт-криміналіст, оглянувши навісний замок, який замикав вхідний замок попередньо заявив, що він стороннім предметом не відкривався (згодом була призначена криміналістична експертиза, результати якої підтвердили попереднє припущення). Подальшим оглядом слідчий виявив на верхній полиці пристінного стелажу, покритій по всій площині шаром пилу, декілька місць, на яких пил був відсутній. Складалось враження, що на цих, невеликих за розміром місцях недавно знаходились предмети прямокутної форми, швидше за все – якісь коробки. Комірнику було задано запитання – що лежало на верхніх полицях стелажу? Той категорично заявив, що там нічого і ніколи не зберігалось через незручність вкладування. Тоді слідчий у всіх подробицях довідався від комірника про кількість і вигляд викраденого. Зі слів комірника, серед викраденого були також, 4 фени імпортного виробництва, які були упаковані в картонні коробки. Недостача підтверджувалась також відповідними документами. Комірник заперечив можливість знаходження викраденого у сусідньому складі. Тільки після цього слідчий оглянув другий склад, незважаючи на попередження комірника, що це даремна витрата часу і сил. Коли ж було знайдено всі 4 фени, заховані у запакованій коробці з-під телевізора марки “Електрон” і після експериментального розміщення їх на не запилених місцях на вже згаданій площі, комірник заявив, що має місце непорозуміння і попросив не порушувати кримінальної справи. Остання, зрештою, була порушена і завершена обвинувальним вироком суду [60, с.82].

Слідчій практиці відомі випадки, коли наявність на знайдених у будинку чи помешканні сокирі, лопаті, вилах і т.д. слідів крові, схожою за групою з кров’ю потерпілого, вказувало на те, що предмети могли бути знаряддями вбивства. Так інсценоване умисне вбивство під час сварки за землю між сусідами в одному з сіл Закарпатської області, вдалось розкрити саме завдяки знайденим у винного господарським вилам (знаряддя вбивства), на яких було виявлено залишки крові вбитого [39, с.82].

Всебічне, повне і об’єктивне розслідування обставин злочинів – завдання всього процесу доказування. Але, в першу чергу, воно повинно бути вирішене на стадії досудового слідства. Доки воно не виконане, розслідування не може вважатись закінченим. А це означає, що в розслідуванні, як ретроспективному процесі пізнання і доказування обставин минулої на момент її провадження події, яка встановлюється на основі її матеріальних слідів та ідеальних образів у свідомості осіб, які є носіями інформації про неї, органи, які його здійснюють, повинні довести не лише те, що розуміється під подією злочину. Вони повинні також доказати всі наявні види відображень та їх зв’язки як на місці події, так і в поведінці учасників, включаючи різні матеріальні зміни і неузгодженості, протиріччя в показаннях, станах і діях конкретних осіб. Доказуванню підлягають винуватість підозрюваних та всі інші обставини справи. Тільки цим буде забезпечено в повному об’ємі розкриття того, що відбулось, включаючи ознаки ситуаційно-супутніх та випадкових побічних явищ [20, с.71].

Це не означає, що доказування вказаних обставин не здійснюється в суді і суд не є суб’єктом доказування. Однак, завданням судового доказування не є розкриття злочинів (до цього моменту вони вже розкриті органами дізнання і досудового слідства), а розгляд і вирішення кримінальних справ по суті. Відповідно до ст.ст. 62, 124,129 Конституції України тільки суд має право визнати підсудну особу винною у злочині та призначити їй покарання, передбачене КК України.

Отже як “колективна процесуальна діяльність” [45, с.65], що здійснюється на основі визначених чинним кримінально-процесуальним законодавством принципів, що утворюють її процесуальну форму, взаємопов’язані завдання і функції, які виконуються системою уповноважених органів, кожний з яких має свою компетенцію і відносну автономію в рамках системи кримінального судочинства і її цілей, розкриття злочинів здійснюється в межах повноважень кожного з них. Органи дізнання і досудового слідства вирішують завдання швидкого і повного розкриття злочинів, а суд – завдання вирішення по суті кримінальних справ про конкретні злочини, як результату пізнання і доказування, що здійснювалось в стадіях порушення кримінальних справ і досудового слідства. Розкриття злочинів відображається в обвинувальному висновку та інших підсумкових процесуальних актах. Не виступаючи підставою для призначення покарання судом, обвинувальний висновок констатує доказ події злочину, вини обвинуваченого і інші фактичні дані та їх джерела в кримінальній справі, в тому числі виявлені і досліджені негативні обставини та їх відношення і зв’язки (ситуаційні і побічні) з подією злочину та поведінкою конкретних її учасників, а також засновану на доказах переконливість органів дізнання, слідчого і прокурора про розкриття злочину, при якій справа направляється на вирішення суду [18, с.50].

Безумовно, обвинувальний висновок не є актом, яким вирішується кримінальна справа, після його складання і затвердження процес доказування в ній продовжується у процесуальній формі судового розгляду, як гласного, всебічного, повного і об’єктивного дослідження події злочину, винуватість підсудного та всіх інших обставин, до яких відносяться і фактичні дані про негативні обставини, які були виявлені, оцінені і засвідчені на попередніх стадіях судочинства як побічні доказові факти про ситуаційне чи побічне їх походження та значення в системі достовірно встановлених доказів [51, с.76].

Не підтвердження окремих положень обвинувального висновку при розгляді кримінальної справи в суді, в тому числі про суть і зв’язок з подією злочину негативної обставини або недослідженість її доказового значення, свідчить про те, що його не можна розглядати, як процесуальний акт, що повністю фіксує факт розкриття злочину. У цьому разі дане положення не відображає цей факт, як з’ясований, оскільки в більшості випадків, органи, які проводили розслідування не виконали на цей раз поставлені перед ними завдання, не повністю дослідили певну обставину події злочину чи не врахували наявність ситуаційного (побічного) процесу, не дослідили його доказове значення у справі.

3.2. Форми процесуальної діяльності, спрямовані на виявлення

негатив них обставин

Різнобічність процесуальних форм дослідження одних і тих же обставин події та їх відображень в оточуючому середовищі і пам’яті людей – одна із методичних умов різних рівнів доказування (відповідно при проведенні дізнання, досудового і судового слідства) і важлива нормативно визначена гарантія встановлення в кримінальних справах об’єктивної істини. У сукупності вони утворюють систему процесуальних вимог і гарантій, додержання яких суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності в межах своєї компетенції забезпечує належне вирішення завдань кримінального процесу і недопущення слідчих і судових помилок [37, с.62].

Процесуальна діяльність, спрямована на збирання доказів про злочини і винних в ньому осіб, включає в себе їх пошук, фіксацію, вилучення і засвідчення. В дійсності існують не докази, а різні за походженням і характером сліди злочину, які несуть певну інформацію про його обставини і дії причетних осіб. Щоб стати доказами, сліди-відображенння повинні бути виявленні, сприйняті особою, яка проводить розслідування, закріплені у встановленому КПК порядку і приєднані до кримінальної справи. Названі елементи процесу збирання доказів, як правило, здійснюються при проведенні слідчих дій, мета, умови і порядок проведення яких визначається нормами КПК і в своїй сукупності утворюють специфічну процесуальну форму різновидів цих дій [23, с.87].

З цього приводу слід зауважити, що кримінально-процесуальний закон, неодноразово згадуючи про збирання доказів (ст.ст.128, 218 ,242 та інші статті КПК України) дає лише загальну нормативну характеристику способів (процесуальних форм) здійснення цієї діяльності. Так, ст. 66 КПК встановлює: ”Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні вправі викликати в порядку, встановленому цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов’язковими для всіх громадян, підприємств, установ і організацій.

Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, цивільним позивачем і цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, установами і організаціями”.

Отже, процесуальними формами збирання доказів закон вважає:

1)   провадження слідчих (судових) дій;

2)   витребування предметів і документів;

3)   витребування про проведення ревізій;

4)   отримання доказів, наданих учасниками процесу, громадянами і посадовими особами.

Залежно від характеру розслідуваного злочину і побічних та ситуаційних процесів, явищ та діянь осіб, які супроводжували механізм його вчинення, а також носіїв їх відображення (об’єкти обстановки, учасники події, очевидці та інші причетні до неї особи тощо) основними процесуальними формами встановлення різновидів негативних обставин, як свідчить аналіз слідчої практики, можуть бути ті ж, що й для встановлення будь-яких інших доказів у кримінальній справі [64, с.87].

Як вже зазначалось, найважливішими процесуальними формами встановлення негативних обставин є слідчі дії. Термін “слідча дія” багаторазово згадується в КПК. Однак, законодавець не роз’яснює його зміст. У літературі слідчу дію визначають як дію (або вид діяльності), які проводяться відповідно кримінально-процесуального закону, для встановлення, фіксації і перевірки доказів [32, с.65]. Це визначення у загальній формі розкриває пізнавальну і нормативну сутність слідчої дії. Пізнавальна сутність слідчої дії полягає в тому, що в результаті її проведення слідчий отримує фактичні дані, в тому числі і про негативні обставини, відомості про них, що підлягають доказуванню або служитимуть доказовим фактом. Тобто, отримані законним способом і зафіксовані у передбаченій законом формі, негативні обставини набуватимуть значення доказу. В такому розумінні слідча дія являє собою процесуальну форму встановлення негативних обставин.

Отже, слідчі дії – це активні дії слідчого і інших осіб, які розслідують кримінальну справу, спрямовані на формування доказів, в тому числі і у вигляді негативних обставин. Останні, як сліди-відображення супутніх, досліджуваній події, явищ , процесів, діянь, виникають незалежно від свідомості слідчого і виступають об’єктивною основою, в разі їх встановлення, фактичних даних (відомостей про факти). Наприклад, така, незалежно встановлена негативна обставина, як наявність на одязі особи часток рослин або бруду, характерних для місця події, може виступати в процесі доказування у справі доказовим фактом про її перебування в даній місцевості [44, с.50].

Влітку 1991 року у спеціальному водоймищі для підводного руху танків на Яворівському полігоні знайшли втопленого Труша. Командири і товариші по службі пояснювали цю подію як нещасний випадок. Зі слів цих осіб випливало, що Труш порушив розпорядок і вночі після відбою вирішив, мабуть, поплавати і втопився. Увагу слідчого, який проводив допити військовослужбовців даного підрозділу, привернув рядовий Копник, найближчий товариш Труша. Він на допит з’явився у напіввологій військовій формі, пояснивши, що ще звечора виправ форму, але вона не висохла. Стосовно смерті свого товариша суттєвого не пояснив, оскільки всю ніч проспав. Тим не менше, невдало приховуване психічне напруження, і навіть, помітне збентеження в поведінці Копника, в поєднанні з даними про напівмокрий одяг, насторожило слідчого. Копника було освідувано. На тілі останнього жодних слідів боротьби, так само як і на одязі якихось нашарувань сторонніх речовин виявлено не було. Тільки на підошвах ретельно начищених ваксою чобіт освідуваного було виявлено засохлий бруд з частинками розчавлених стеблинок шувару, який росте тільки на берегах водойми, в якій було знайдено Труша. Ця раптово виявлена обставина, на яку слідчий звернув увагу Копника, настільки вразила останнього, що він тут же змінив попередні показання і розповів правду. Виявилось, що за пропозицією Копника рядовий Труш після відбою, скориставшись відсутністю чергового сержанта, який пішов у “самоволку”, пішли купатись на озеро. Труш швидше роздягнувся і плигнув у воду. Не встигнувши навіть роздягнувшись, Копник почув крик Туша про допомогу. Без вагань, одягнутим Копник поплив на крик, але над водою Труша вже не було. Пірнувши декілька разів, поки вистачало сили і його не знайшовши, він поплив до берега і повернувся до техпункту (місця розташування підрозділу). Спочатку говорив неправду, оскільки боявся відповідальності. Згодом, судово-медична експертиза підтвердила, що смерть Труша наступила через потрапляння в його дихальні шляхи великої кількості води і це міг бути нещасний випадок [35, с.67].

Окрім іншого, наведений приклад демонструє, як вдале поєднання ряду слідчих дій (огляду, допиту, освідування) призвело до швидкого та повного з’ясування обставин події нещасного випадку. Тобто, повнота встановлених фактичних даних і їх збереження залежить, перш за все, від того, чи придатні ці дії за своєю внутрішньою конструкцією до відображення відповідних обставин, в тому числі, реально існуючих, як це мало місце в даному випадку, негативних обставин, чи відповідають особливостям останніх використані слідчим засоби фіксацій результатів слідчої дії. Тільки за цих умов фактичні дані про негативні обставини у сукупності з іншими відомостями про певні факти набудуть належну процесуальну форму і стануть допустимими доказами, які зможуть використовуватись в процесі розслідування кримінальних справ [34, с.87].

Для характеристики пізнавальних функцій слідчої дії, як однієї з процесуальних форм встановлення негативних обставин, важливим є дослідження механізму відображення в ній наслідків – відображень побічних чи ситуаційних процесів тощо, які супутньо супроводжували подію, що розслідується чи інші явища, пов’язані з нею. З норм закону, що регулюють слідчі дії вбачається певна сукупність методів пізнання, які використовуються при їх проведенні. Так, в ст. 195 КПК йдеться про спостереження, в ст.ст. 191, 194 КПК – про вимірювання, ст. 194 також згадуються про експериментальні та дослідницькі дії; норми, присвячені допиту і призначення експертизи, регламентують побудову питань допитуваним особам та експертам, ст.ст. 84, 85, 145, 170, 176, 188, 195 та інші КПК містять правила описування ходу та результатів слідчої дії і т.і. Ці методи, суть яких буде розкрита нижче, забезпечують встановлення об’єктивної істини у справі. З їх допомогою відбувається безперервне поєднання двох форм встановлення фактичних даних, в тому числі і відомостей про негативні обставини, а саме – пізнання і процесуальне доказування. В літературі є багато критеріїв класифікації слідчих дій (наприклад, за: повнотою фіксування і дослідження обставин справи, черговістю проведення, місцем проведення, за підставами проведення, методами відображення фактичних даних, за рівнем складності досліджуваних об’єктів і т.д.) [24, с.60].

Разом з тим, стосовно процесу встановлення негативних обставин, враховуючи запропоновану класифікацію їх, а також дані вивчення кримінальних справ і опитування практичних працівників та аналіз норм КПК, які регламентують порядок проведення розслідування, можна зробити висновок про те, що на цій стадії кримінального судочинства основними процесуальними формами встановлення негативних обставин, в залежності від природи носіїв відображень побічних та ситуаційних процесів, що обумовили їх виникнення, є слідчі дії трьох різновидів:

1)   слідчі дії пошуково-аналітичної спрямованості, пов’язані з безпосереднім відшуканням, фіксацією матеріальних слідів злочину (огляд місця події, трупа, місцевості, приміщень, документів тощо; освідування, виїмка (звичайна, документів, що містять державну таємницю, поштово-телеграфної кореспонденції); обшук (особистий, в приміщенні, на місцевості); затримання підозрюваного; отримання зразків для порівняльного дослідження;

2)   слідчі дії, що відбуваються в формі одержання показань (допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта);

3)   слідчі дії, що проводяться для перевірки і оцінки повноти, і узгодженості одержаних фактичних даних (очна ставка, відтворення обстановки і обставин події, пред’явлення для впізнання).

Загальні процесуальні вимоги щодо реалізації, проведення всіх слідчих дій, а також порядку фіксування їх результатів зазначені в конкретних статтях КПК, а також детально досліджені в процесуальній літературі [37, с.123]. тактичні вимоги, правила і рекомендації щодо використання слідчих дій при розслідуванні злочинів детально описані у відповідній літературі [56, с.34]. Разом з тим. із аналізу цієї літератури і статей КПК України (167-169, 172-175, 177-187, 190-194, 196 та інших), які визначають процесуальну форму проведення слідчих дій, можна зробити висновок, що ніде не розкриваються обґрунтовані положення про необхідність встановлення і вивчення негативних обставин, хоча було б доцільним рекомендувати, щоб встановлення джерел (носіїв) їх, а також побічно-ситуаційних процесів виникнення негативних обставин стало однією з методичних умов проведення слідчих дій, з обов’язковим відображенням їх в протоколах проведення слідчих дій. Ця рекомендація узгоджується зі змістом ст.ст. 82, 85 КПК, які встановлюють загальні правила складання протоколів, а також документування результатів слідчих дій і її слід деталізувати в підручниках і посібниках з кримінального процесу і криміналістики [28, с.81].

Всі види слідчих дій та встановлені законом форми їх проведення, в тій чи іншій мірі, застосовуються в розслідуванні і для виявлення та дослідження відповідних негативних обставин. Вся специфіка проведення слідчих дій в цьому процесі полягає в меті встановлення походження відображення з ознаками негативної обставини, аналітичному визначенні її суті і змісту як можливого побічного доказового факту, так значення у системі зібраних по справі доказів.

На одному з вартових постів на території військової частини військовослужбовцем – розводящим під час зміни варти було знайдено труп вартового Наялко зі слідами наскрізного вогнестрільного поранення грудної клітини. Оглядом було встановлено, що труп знаходився у напівсидячому положенні припертим спиною до стіни гаражного боксу, ноги знаходились у витягнутому положенні, руки звисали на нижню третину стегон. Кисть лівої руки була вільною, а в правій – затиснутий біля верхнього кінця пасок АКМ, який лежав між ногами трупа дулом направленим до тіла і з примкнутим багнетом. Запобіжник автомата знаходився в крайньому нижньому положенні для ведення автоматичного вогню. В магазині автомата бракувало одного патрону. Одинарний вхідний раневий отвір знаходився в лівій верхній частині грудної клітки, вихідний – у лівій лопаточній частині трупа. За характером і локалізацією раневі отвори на одязі і пошкодження на тілі співпадали. Така обстановка, за наявності деяких інших даних, робила можливим припустити самогубство або невдале членоушкодження. Проте, було звернено в процесі огляду на ряд обставин, які не відповідали цьому припущенню:

1)   труп Наялко знаходився біля стіни гаражного боксу і майже сидів у калюжі крові. Тим не менше, деяка кількість крові (згодом було підтверджено її схожість з кров’ю потерпілого) знаходилась в п’яти метрах від трупа;

2)   від місця, де знаходилась невелика кількість крові до трупа по запорошеному асфальтовому покриттю вела “доріжка волочіння”. На одязі (штанях, нижній частині шинелі і на заднику й халяві чобіт) були забруднення і потертості, характерні для волочіння;

3)   враховуючі наскрізне поранення трупа, на стані, на яку він опирався були відсутні сліди від кулі, остання також була відсутня; жодних бризків крові на стіні чи інших навколишніх об’єктах;

4)   в межах знаходження трупа в радіусі 15 м стріляна гільза була відсутня;

5)   наявність примкнутого до автомата штик-ножа створювала значні труднощі для самострілу без застосування якихось пристосувань, проте, вони не були знайдені; той факт, що на ногах трупа були чоботи, виключав можливість вчинення пострілу самим Наялко шляхом натискання на спусковий гачок пальцем ноги, як це деколи буває під час самогубств;

6)   на шинелі трупа навколо вхідного вогнестрільного отвору були відсутні сліди близького пострілу, а також жодних слідів близького пострілу зі штик-ножем;

7)   був відсутній запах згорілого пороху з каналу дула автомата потерпілого.

Аналіз всіх цих виявлених при огляді місця події і трупа негативних обставин, можливих причин їх виникнення і характеру зв’язку з обставинами розслідуваної події, призвів до необхідності пошуку інших смерті Наялко, аніж самогубство. Слідчим шляхом вдалось встановити спочатку інший автомат, з якого стріляли в Наялко, і який був закріплений за іншим військовослужбовцем, а, згодом, сукупністю з’ясованих фактичних даних про негативні обставини і інших доказів - його причетність до цього вбивства [19, с.27].

Наведений приклад та багато інших, у поєднанні з аналізом слідчої практики та літературних джерел, свідчать:

1)   що процесуальні форми збирання доказів, в тому числі встановлення і з’ясування суті негативних обставин – необхідна умова повного і всебічного розслідування кримінальних справ та додержання організованості і планомірності якісного дотримання встановлених законом умов і правил проведення слідчих дій;

2)   в залежності від характеру розслідуваного злочину, ситуаційних чи побічних процесів, які супроводжували механізм його вчинення та формування носіїв їх відображення (об’єкти обстановки місця події, особи, тобто її учасники, очевидці тощо) основними процесуальними формами виявлення їх окремих різновидів є слідчі дії. У свою чергу, останні, забезпечуючи процес розслідування, реалізуються у двох взаємопов’язаних аспектах (формах) – пізнанні і процесуальному доказуванні;

3)   не завжди, особливо, на початкових етапах розслідування кримінальних справ приділяється належна увага аналізу побічних чи ситуаційних процесів і їх відображенням, а тому негативні обставини не виявляються, що ускладнює розслідування;

4)   в кримінально-процесуальному законодавстві та літературі питанням встановлення негативних обставин не приділено достатньої уваги. Проведене дослідження показує, що виявлення джерел (носіїв) негативних обставин, ситуаційних чи побічних процесів їх виникнення має свою специфіку і потребує розробки процесуальних та криміналістичних рекомендацій щодо виявлення їх і фіксації технічними засобами. Ці рекомендації слід деталізувати в підручниках і посібниках з кримінального процесу і криміналістики;

5)   негативні обставини у вигляді протиріч, невідповідності досліджуваним обставинам справи можуть зустрічатись і при збиранні доказів в порядку, визначеному в ст. 66 КПК. Вони виявляються при аналізі витребуваних органом розслідування чи представлених зацікавленими особами пояснень, документів, речових доказів тощо. З’ясування наявності і суті негативних обставин в цих доказах здійснюється на практиці шляхом відповідних перевірок та проведення окремих слідчих дій (допитів свідків чи авторів документів, призначенням криміналістичних експертиз тощо).

Висновки

Виявлення негативних обставин і ретельний їх аналіз в переважній більшості при розслідуванні злочинів є ключем для розкриття злочинів, вчинених в умовах неочевидності.

Результати мого дослідження свідчать, що слідчий повинен уміло оперувати негативними обставинами, що полягає в своєчасному і точному їх фіксуванні та використанні даних котрі викладені в протоколах слідчих дій (огляду місця події, допиту, відтворення обстановки і обставин події) для усунення виявлених протиріч.

Негативні обставини являють собою матеріальні відображення процесів в взаємодії, що виявляється під час проведення слідчих дій у вигляді слідів та інших змін, які за своїм розміщенням , локалізацією, характерними або іншими ознаками не відповідають встановленим даним події розслідуваного злочину, або окремим елементам його розвитку.

Негативні обставини можуть бути обумовлені різними за походженням і характером ситуаційними і побічними процесами, що виникають за певних умов, коли останні були безпосередньою причиною виникнення відображення, яке супроводжує злочинну дію.

На виникнення негативних обставин в показах про злочинні обставини вплив справляє вибірковість сприйняття і ситуація при якій здійснюється сприйняття події і відтворення її психічного образу.

Аналіз походження відображень, які є різновидами негативних обставин, що часто зустрічається в процесі розслідування злочинів, а також факторів, які впливають на їх виникнення, зробило можливим сформулювати наступне криміналістичне поняття : негативні обставини – це реальні явища, що виникають внаслідок відображення певних супутніх злочинним діянням ситуаційних або побічних процесів у вигляді матеріальних утворень (слідів, предметів, змін в обстановці тощо) та кореляційно-пов”язаних з поведінкою учасників злочину дисимуляцій (ознак приховування чогось), які за своїм походженням, наявністю або відсутністю і іншими ознаками в обстановці місця події та поведінці конкретних осіб не узгоджується з закономірностями механізму її розвитку та встановлюваними в ході розслідування даними.

Різноманітність ситуаційних та побічних процесів (приготування до злочину, замах на нього, приготування до приховування в майбутньому наслідків злочинної діяльності, випадкові і непов’язані зі злочином дії, протидія потерпілого, приховування наслідків злочинної діяльності, різні види інсценувань у поєднанні або без нього з симулятивними показаннями винного, з метою ввести в оману, діяльність, пов’язана з розслідуванням та розглядом кримінальних справ і т.д.), які обумовлюють виникнення негативних обставин, різні форми їх відображення у навколишньому середовищі і прояви під час розслідування злочинів вимагають диференційованого підходу до їх аналізу.

Класифікація негативних обставин має практичне значення для розслідування злочинів, оскільки вона є орієнтовним засобом виявлення видової чи групової специфіки конкретних негативних обставин, який сприяє визначенню напрямків і способів їх подальшого дослідження та використання при провадженні в кримінальних справах.

Список використаної літератури

1.  Конституція України .- К.,1996 – 64 с.

2.  Кримінальний кодекс України.- К.,2001

3.  Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.,2001.

4.  Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Х., 2002.

5.  Закон України «Про міліцію» № 565 від 20.12.90 р.

6.  Закон України «Про прокуратуру» № 1789-12 від 25.11.91 р.

7.  Закон України «Про боротьбу з корупцією» №367/95 - ВР від 05.10.95р.

8.  Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» № 396/94 від 21.07.94 р.

9.  Наказ МВС України «Про затвердження Настанови про діяльність експертно-криміналістичних служб МВС України» № 682 від 30.08.99 р.

10.       Збірник нормативних актів з питань правопорядку.- К.,1993р.,-320 с.

11.        Андреев И.С., Грамович Г.И., Порубов Н.И. Криминалистика. – Минск, 1997.

12.       Криминалистика / Под ред. И.Ф. Крылова. – Л., 1976.

13.       Криминалистика / Под ред. Н.П. Яблокова, В.Я. Колдина. – М., 1990.

14.       Криминалистика / Под ред. И.Ф. Пантелеева, Н.А. Селиванова. – М., 1993.

15.       Криминалистика / Под ред. И.Ф. Герасимова, Л.Я. Драпкина. – М., 1994, Криминалистика/ Под ред. Р.С. Белкина, В.Г. Коломацкого, И.М.Лузгина. – М., 1995. – Т. 1.

16.       Криминалистика / Под ред. В.А. Образцова. – М., 1995.

17.       Криминалистика/ Под ред. Т.А. Седовой, А.А. Эксархопуло. – Санкт-Петербург, 1995.

18.       Криміналістика/ За ред. В.Ю. Шепітька. – Х., 1998.

19.       Криминалистика/ Под ред. А.Г. Филиппова, А.В. Волынского. – М., 1998.

20.       Криминалистика / Под ред. В.А. Образцова. – М., 1999.

21.        Криминалистика/ Под ред. Н.П. Яблокова. – М., 1999.

22.       Криминалистика / Под ред. А.Ф. Волынского._ М., 1999.

23.       Криминалистика / Под ред. В.Ю. Шепитько. – Х.,2001.

24.       Криминалистический словарь. – М., 1993.

25.       Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика/ Под ред. Р.С. Белкина. – М., 1999.

26.       Бахин В.П. Следственная практика: проблемы изучения и совершенствования. – К., 1991.

27.       Біленчук П.Д., Дубовий О.П., Салтевський М.В., Тимошенко П.Ю. Криміналістика/ За ред. П.Д. Біленчука. – К., 1998.

28.       Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – М., т. 1-3, 1977 -1979.

29.       Белкин Р.С. Общая теория советской криминалистики. – Саратов, 1986.

30.       Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. Общая и частные теории. – М., 1987.

31.       Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории к практике. – М., 1988.

32.        Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. М, 1997.

33.       Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. – М., 1997.

34.       Белкин Р.С. Курс криминалистики. – М., 2001.

35.       Вандышев В.В. Реализация взаимосвязей жертвы и преступника в раскрытии и расследовании насильственных преступлений, - Санкт-Петербург, 1992.

36.       Вандышев В.В. Связь «жертва-преступник» и ее использование в раскрытии и расследовании умышленных тяжких телесных повреждений. – Л., 1987.

37.       Возгрин И.А. Криминалистическая методика. – Минск, 1983.

38.       Возгрин И.А. научные основы криминалистической методики расследования преступлений. Вып. 1-4. СПб., 1992, 1993.

39.       Гавло В.К. Теоретические проблемы и практика применения методики расследования отдельных видов преступлений. – Томск. 1985.

40.       Дубривный В.А. Деятельность следователя по расследованию преступлений. – Саратов, 1987.

41.       Іщенко А.В. методологічні проблеми криміналістики. – К. 1997.

42.       Колесниченко А.Н. Общин положення методики расследования отдельных видов пре ступлений. – Х., 1976.

43.       Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. – Х., 1985.

44.       Коновалова В.Е. Организационные и психологические основы деятельности следователя. К., 1973.

45.       Криминалистика: Краткая энциклопедия./ Автор-составитель Р.С. Белкин. – М., 1993.

46.       Криминалистическая характеристика преступлений. – М., 1984.

47.       Криминалистический словарь. – М., 1993.

48.        Кузьмічов В.С. Криміналістичний аналіз розслідування злочинів. – К., 2000.

49.       Ку клин В.И. Методика расследования отдельных видов пре ступлений. – Іваново, 1983.

50.       Кулаги Н.И. Планирование расследования сложных многоэпизодных дел. – Волгоград, 1976.

51.       Ларин А.М. От следственной версии к истине. – М., 1976.

52.       Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: Планирование, организация. – М., 1970.

53.       Лисиченко В.К. Использование данных естественных и технических наук в следственной и судебной практике. – К., 1979

54.       Лисиченко В.К., Цыркаль В.В. использование специальных знаний в следственной и судебной практике. – К., 1987.

55.       Медведев С.И. Расследование убийств и причинения телесных повреждений в ИТУ. – Рязань, 1987.

56.       Образцов В.А. Криминалистика: Цикл лекций по новой программе курса. – М., 1994.

57.       Образцов В.А. Криминалистика: курс лекций. – М., 1996.

58.       Образцов В.А. Основы криминалистики. – М., 1996.

59.       Образцов В.А. Выявление и изобличение преступника. – М., 1997.

60.       Рощин А.И., Биленчук П.Д., Омельченко Г.Е. Книга криминалиста. – К., 1995

61.       Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова и В.А. Снеткова. – М., 1977.

62.       Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова – М., 2000.

63.       Салтевський М.В. Криміналістика. – К., 1996.

64.       Салтевский М.В. Криминалистика в современном изложении юристов. – Х., 1996

65.       Селиванов Н.А. Советская криминалистика: Система понятий. – М., 1982.

66.       Сидоров В.Е. Начальный этап расследования: организация, взаимодействие, тактика. – М., 1992.

67.       Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений/ Под ред. В.К. Лисиченко. – К., 1988.

68.       Справочник следователя/ Под ред. В.С. Тикиджьяна. – Ростов-на- Дону, 1996.

69.       Судебные экспертизы. Возможности. Подготовка материалов. Назначение. Оценка. – К., 1981.

70.       Чурилов С.Н. Общие положения методики расследования преступлений. – М., 1990.

71.       Шепітько В.Ю. Енциклопедичний словник. – Х., 2001.

72.       Шляхов А.Р. Судебная экспертиза: организация и проведение. – М., 1979.

73.       Яблоков Н.П. Криминалистическая методика расследования. – М., 1985.