Контрольная работа: Виконавче провадження

Контрольная работа: Виконавче провадження

Контрольна робота з теми:

Виконавче провадження

План

1.    Представництво сторін у виконавчому провадженні

2.    Звернення стягнення на майно юридичної особи

3.    Поняття і значення гарантій прав учасників виконавчого провадження

Список використаних джерел

1. Представництво сторін у виконавчому провадженні

Конституцією України не лише визначене широке коло прав громадян, але й встановлені дієві гарантії їх реалізації. Однією з таких гарантій є право на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Найбільш повному здійсненню права особи на судовий захист значною мірою сприяє юридична допомога, у тому числі і у формі представництва. Представництво можливе у будь-якій справі і на усіх стадіях розвитку цивільного процесу, починаючи з порушення справи і завершуючи виконанням судового рішення.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999.

Відповідно до вимог статті 11 вказаного Закону, сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.

Представництво - це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Потреба в представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють в силу закону (наприклад, через відсутність дієздатності) або конкретних життєвих обставин (через хворобу, відрядження, зайнятості) не може особисто здійснювати свої права і обов’язки, але часто до послуг представників звертаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час і засоби і т.п.

За допомогою представництва можуть здійснюватися не тільки майнові, але і деякі особисті немайнові права, проте не допускається вчинення через представників угод, що за своїм характером можуть бути зроблені тільки особисто, а також інших угод у випадках, передбачених законом (наприклад, тільки особисто можна скласти заповіт, укласти договір довічного утримання та ін.). Також Законом України «Про виконавче провадження» визначено умови виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

В навчальному посібнику «Виконавче провадження в Україні» автор Щербак С.В. виділяє законне та договірне представництво.

Законним є представництво інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних судом недієздатними та безвісно відсутніми, а підставами для допуску законних представників відповідно будуть: свідоцтво про народження дитини або рішення суду, акт про призначення опікуном або піклувальником, а також опікуном майна.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років у зв’язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом.

Договірним є представництво, що здійснюється у виконавчому провадженні на підставі договору доручення (адвокат, співстягувач, будь-який громадянин) або трудового договору (юрисконсульт). Повноваження цих представників підтверджується дорученням, що оформляється відповідно до вимог закону.

Представництво сторін у виконавчому провадженні визначено статтею 12 вищевказаного закону, згідно якої сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов’язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто.

Неповнолітні та особи, визнані судом недієздатними, здійснюють свої права та виконують обов’язки у виконавчому провадженні відповідно до вимог закону.

Якщо стороною виконавчого провадження є особа, визнана судом безвісно відсутньою, державний виконавець своєю постановою залучає до участі у виконавчому провадженні особу, яка є опікуном її майна.

Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють в межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи.

В даному випадку регламентується не просто представництво юридичної особи, а її участь у виконавчому провадженні як сторони, тому зазначене положення потребує більш чіткої регламентації. Представництво інтересів юридичної особи є складовою частиною її дієздатності. Так, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе обов’язки за допомогою своїх органів, які для цього наділяються правами законом та статутом (положенням). Порядок призначення або обрання керівних органів юридичної особи визначається їхнім статутом (положенням).

Загальним є правило про те, що представником підприємства є його керівник (директор), який наймається або призначається власником або уповноваженим ним органом і з яким укладається контракт. Статутом чи положенням (а також контрактом) визначаються межі повноважень, які керівнику делегуються для здійснення комерційної або іншої діяльності. Але статус керівника повинен доводитись також призначенням на посаду (наказ), обранням колегіального органу (виписка з рішення зборів) або контрактом. Тому перед державним виконавцем завжди постає питання про допущення та обсяг повноважень представника юридичної особи. Особливо це питання є актуальним, коли від волевиявлення представника залежатиме послідовність або зміст процесуальних дій державного виконавця.

Оскільки статутом чи положенням право керівника підприємства може обмежуватися щодо вчинення окремих видів угод або розміру такої угоди (грошовим або штучним еквівалентом), необхідно пересвідчитись не лише в наявності документа, який посвідчує службове становище керівника (наказу про призначення), а й у наявності повноважень у представника на вчинення саме цієї угоди. Для цього державний виконавець може витребувати відповідні витяги із статутів чи положень.

Сучасна юридична практика передбачає можливість директора та інших керівників діяти на підставі контракту тощо. Тому державний виконавець має роз’яснити керівнику, який діє від імені юридичної особи, протиправність діяльності, що виходить за межі його повноважень, та неприпустимість діяльності в період відпустки або звільнення, оскільки це буде визначати особисту відповідальність громадянина як фізичної особи. Іншим випадком є надання доручення керівнику або іншому працівнику підприємства, установи, організації уповноваженим органом юридичної особи, яким йому встановлюються чіткі повноваження на укладення угоди від імені цієї юридичної особи.

Окремо варто зупинитися на оформленні довіреності на представництво сторони виконавчого провадження.

Так, частиною п’ятою статті 12 вищезгаданого Закону передбачено, що повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.

Відповідно до статті 244 Цивільного кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно статті 245 Кодексу, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті (частина друга статті 245 Кодексу).

Згідно частини першої статті 219 Кодексу у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Таким чином, можна зробити висновок, що у випадку видачі особі довіреності, що не відповідає формі, в якій повинен вчинятися зазначений правочин, право на представництво сторони виконавчого провадження така особа не має.

Підстави для припинення представництва за довіреністю визначено статтею 248 Кодексу. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

2. Звернення стягнення на майно юридичної особи

Порядок звернення стягнення на майно боржника юридичної особи регламентовано главою 6 Закону України «Про виконавче провадження». Найпершою особливістю звернення стягнення на майно юридичної особи є те, що в першу чергу стягнення звертається на кошти боржника, як у гривнях, так і в іноземній валюті.

Готівка в національній та іноземній валюті, яка знаходиться в касах або інших сховищах боржника, підлягає невідкладному вилученню після її виявлення та складення відповідного акта державним виконавцем. Вилучення проводиться за участю понятих. Слід наголосити, що дана виконавча дія повинна вчинятися в присутності повноважних представників боржника, якими виступають керівники юридичної особи або представники за дорученням. У разі їх відсутності виконавчі дії можуть опинятися в присутності інших посадових або службових осіб даної юридичної особи.

Вилучена готівка не пізніше наступного робочого дня здається на депозитний рахунок ВДВС для покриття витрат на проведення виконавчих дій та на покриття боргу за виконавчими документами, а також на повернення авансового внеску, якщо такий мав місце.

Готівка в іноземній валюті у той самий строк здається державним виконавцем до банку або іншій кредитній установі, що мають право продажу іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку України, для реалізації її в розмірі, необхідному для покриття боргу, сплати виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій. при цьому, державний виконавиць зобов’язує банк здійснити продаж і зарахувати кошти від продажу на депозитний рахунок органу ДВС протягом семи днів.

Накладення арешту на кошти боржника. На сьогоднішній день виникли певні ускладнення у здійсненні банками арешту коштів за постановами державних виконавців.

Основною причиною цих ускладнень є невідповідність положенням нового ЦК України, що стосуються підстав обмеження прав розпоряджатися рахунками, наступних положень нормативно-правових актів:

• частини 1 та 3 ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ;

• абзацу 7 ч. 3 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. № 606-ХIV;

• абзацу першого пп. «а» п. 9.3.1. п. 9.3. ст. 9 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000р. № 2181-ІІІ.

Вказані нормативно-правові акти зазначають, що правом накладати обмеження на розпорядження грошовими коштами наділені такі особи:

• слідчі, що здійснюють арешт коштів юридичних або фізичних осіб;

• державні виконавці;

• керівники податкового органу, що тимчасово зупиняють видаткові операції за рахунок платників податків, в порядку адміністративного арешту активів такого платника.

У той же час ЦК України передбачено, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Таким чином, на сьогоднішній день існує колізія права.

При вирішенні даної проблеми слід виходити із загальних положень теорії держави і права щодо способів розв’язання колізій. Тобто слід визначити нормативно-правовий акт, яким необхідно керуватися при вирішенні питання щодо накладення арешту на кошти клієнта-боржника.

Таким чином, при виникненні подібних колізій між нормативно-правовими актами, у даному випадку Законами, прийнятими одним і тим же органом – ВР, застосуванню підлягає нормативно-правовий акт прийнятий пізніше, ніж останні. Крім того, обов’язковість застосування саме положень ст. 1074 ЦК України, а не відповідних положень інших законодавчих актів зумовлена тим, що дана норма ст. 1074 глави 72 ЦК є спеціальною по відношенню до норм ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000р. № 2121-ІІІ.

Відповідно до ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» якщо після накладення державним виконавцем арешту на кошти боржника - юридичної особи у банках чи інших фінансових установах боржник умисно не виконує судове рішення і відкриває нові рахунки у банках чи інших фінансових установах, державний виконавець направляє до відповідних правоохоронних органів матеріали про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

У разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові - юридичній особі на праві власності або закріплене за ним, у тому числі на майно, яке обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (за винятком майна, виключеного з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

На зазначене майно накладається арешт, і воно реалізується в такій черговості:

1) у першу чергу - майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно, готова продукція (товари);

2) у другу чергу - інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;

3) у третю чергу - об'єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

У разі накладення арешту на майно третьої черги, що належить боржнику - юридичній особі, державний виконавець у 3-денний строк повідомляє власника або уповноважений ним орган, до сфери управління якого належить майно, та у разі необхідності - Фонд державного майна України про накладення арешту на майно боржника - юридичної особи, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

На пропозицію відповідного органу управління чи Фонду державного майна України державний виконавець за рахунок коштів на фінансування Державної виконавчої служби публікує у пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи.

У разі накладення арешту на майно підприємств-боржників, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, державний виконавець у 3-денний строк повідомляє Фонд державного майна України про накладення арешту на майно підприємств-боржників, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

Отримавши повідомлення відповідного органу управління чи Фонду державного майна України про вчинення цими органами дій щодо порушення справи про банкрутство боржника - юридичної особи, державний виконавець звертається до суду із заявою про відстрочку виконання відповідно до статті 33 Закону. У разі порушення судом провадження у справі про банкрутство боржника - юридичної особи державний виконавець виносить постанову про зупинення виконавчого провадження, крім виконання провадження по зверненню стягнення на заставлене майно.

3. Поняття і значення гарантій прав учасників виконавчого провадження

Права й інтереси сторін та інших осіб у виконавчому провадженні забезпечуються численними гарантіями, закріпленими в нормах Закону «Про виконавче провадження» та іншому законодавстві України. До них, зокрема, відносяться:

1) функціонування загальних, міжгалузевих принципів, на яких побудована діяльність державних виконавців та учасників виконавчого провадження (статті 5, 18, 32, 35, 37, 45 та інші Закону);

2) обов'язок державного виконавця здійснювати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб - учасників виконавчого провадження й інших осіб;

3) обов'язок державного виконавця роз'яснити особам, які беруть участь у виконавчому провадженні та залучаються до проведення виконавчих дій, їх права і обов'язки, відповідно до їх визначення в Законі;

4) оскарження особами, які беруть участь у виконавчому провадженні дій і бездіяльності державного виконавця (ст. 7 Закону);

5) контроль і нагляд за законністю виконавчого провадження (ст. 8 Закону);

6) віднесення на розгляд суду окремих питань, від яких залежить розвиток виконавчого провадження (статті 28, 32, 33, 42, 78 Закону);

7) звільнення майна з-під арешту (ст. 59 Закону), пред'явлення позову до юридичної особи, з вини якої не були стягнені кошти з боржника, а також відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем (ст. 86 Закону);

8) контроль державного виконавця за правильним і своєчасним виконанням судових рішень про стягнення періодичних платежів (ст. 74 Закону);

9) поворот виконання (статті 420-422 ЦПК).

Гарантіями прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні є дія принципів законності, об'єктивності істини, диспозитивності, рівноправності сторін, доступності виконання, державної мови провадження, гласності тощо.

На реалізацію загальноправового принципу повноти і реальної гарантованості суб'єктивних прав громадян встановлений законом і процесуальний порядок примусового виконання судових і несудових рішень органом державної виконавчої служби України. Визначений процесуальний порядок покладає на державного виконавця обов'язок здійснювати свої повноваження на основі принципу законності - не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб (ч. 1 ст. 7 Закону), в тому числі сторін і інших осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні.

Проявом принципу юридичної істини є нормативне правило, закріплене в ч. 1 ст. 5 Закону, у відповідності з яким державний виконавець зобов'язаний вживати заходи щодо примусового виконання рішень судових і несудових органів, передбачених ст. 3 Закону, неупереджено, своєчасно і повно вчиняти виконавчі дії, застосовувати тільки ті заходи примусового виконання, які визначені законом і передбачені рішенням.

Принцип диспозитивності надає можливість сторонам вільно розпоряджатися своїми правами у виконавчому провадженні і цим самим активно впливати на його розвиток. Виконавче провадження може бути відкрите, відкладене, зупинене, закрите, закінчене за заявою стягувача або його представника при наявності відповідних повноважень (п. 1 ст. 18, ч. 2 ст. 32, статті 35, 37, 39 Закону).

Відповідно до принципу процесуальної рівноправності сторони мають рівні можливості для реалізації своїх прав і обов'язків у виконавчому провадженні. Цей принцип є відображенням встановленого ст. 24 Конституції України загальноправового принципу рівності конституційних прав і свобод громадян та рівності їх перед законом.

У виконавчому провадженні зазначений принцип реалізується незалежно від походження сторін, їх соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, виду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Принцип доступності забезпечує сторонам та іншим заінтересованим особам у встановленому законом порядку вільний доступ до виконавчого провадження особисто чи через представника. Виконавчі дії органів державної виконавчої служби провадяться безкоштовно. Сторони несуть тільки деякі витрати, пов'язані з проведенням виконавчих дій, що забезпечують примусове виконання (ст. 45 Закону). Виконавче провадження провадиться державною мовою з використанням у встановленому порядку інших мов національних меншин України (ст. 10 Конституції). Державний виконавець або сторони можуть запросити перекладача (ст. 15 Закону).

Гласність виконавчого провадження надає можливість сторонам і їх представникам знайомитись з матеріалами виконавчого провадження, бути присутніми при вчиненні виконавчих дій, виконавчі дії провадяться в присутності понятих. Наслідки виконавчого провадження можуть бути висвітлені в пресі, по радіо, на телебаченні тощо. Гласність діє при проведенні публічних торгів, здійснюваних для реалізації майна боржника, на яке накладене стягнення. Але гласність не діє, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимне життя сторін та забезпечення таємниці усиновлення.

Важливою інформацією громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні є роз'яснення їм державним виконавцем їх прав відповідно до вимог Закону.

Встановлене нормативне правило покладає на державного виконавця обов'язок роз'яснити права особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій.

До осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні (учасників виконавчого провадження), належать, окрім державного виконавця, також сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, яким державний виконавець повинен роз'яснити їх права (ч. 1 ст. 10 Закону).

Державний виконавець зобов'язаний також роз'яснити права особам, які залучаються ним до проведення виконавчих дій, а саме понятим, працівникам органів опіки і піклування, інших органів і установ у порядку, встановленому Законом.

Роз'яснити права зазначеним особам судовий виконавець повинен відповідно до Закону, тобто до ст. 29, якою встановлений їх перелік, та інших норм Закону «Про виконавче провадження».

Права експерта і спеціаліста мають бути роз'яснені відповідно до змісту ст. 14 Закону, перекладача - ст. 15 Закону, понятих - ст. 16 Закону.

Частиною 2 ст. 7 Закону на державного виконавця покладається обов'язок роз'яснити учасникам виконавчого провадження та особам, які залучаються до проведення виконавчих дій, тільки їх права. Але з метою забезпечення виконання виконавчих дій ч. 4 ст. 29 Закону покладає на учасників виконавчого провадження (ст. 14 на експерта і спеціаліста, ст. 15 - на перекладача, ст. 14 - на понятих) також певні обов'язки, зокрема, загальні - користуватися усіма наданими їм правами, які мають бути також роз'яснені цим особам державним виконавцем.

Закон не встановлює, яким чином та в якій частині виконавчого провадження мають бути роз'яснені права зазначеним особам, тому такі роз'яснення можливі в усній і письмовій формі (в постанові про залучення експертів і спеціалістів, перекладача, понятих) перед вчиненням виконавчих дій.

До гарантій прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні належить встановлене ч. 3 статті 7 право осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, на оскарження дій державного виконавця, його відмови від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з учиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця. Право на таке оскарження може бути реалізоване у порядку, встановленому цим Законом, зокрема статтями 17, 24, 26, 27, 32, 36, 37, 39 тощо.

Скарга може бути подана на ім'я начальника відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду за місцем знаходження такого відділу, або до іншого суду згідно із законом (ст. 85 Закону).

Звернутися до суду зі скаргою мають право учасники виконавчого провадження (сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі) та особи, які залучаються до виконання дій державним виконавцем (поняті, працівники органів внутрішніх справ, опіки і піклування та інших органів), якщо вони вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю виконавчої служби порушено їх права чи свободи. Суб'єкти права оскарження в цивільному процесі набувають правосуб'єктність заявника.

За результатами розгляду справи суд постановляє рішення про задоволення чи про відмову у задоволенні скарги. При встановленні обґрунтованості скарги суд визнає оскаржені рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника і усунути порушення або іншим шляхом поновлює його права чи свободи. За рішенням суду може бути допущене негайне виконання.

При встановленні судом, що оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє рішення про відмову у задоволенні скарги.

Статтею 8 Закону передбачений контроль і нагляд за законністю виконавчого провадження.

Встановлений контроль за законністю виконавчого провадження носить адміністративний характер і здійснюється начальником відділу державної виконавчої служби, в безпосередньому підпорядкуванні якого перебуває державний виконавець, а також здійснюється керівником вищестоящого органу.

До таких керівників, відповідно до ст. 10 Закону «Про державну виконавчу службу» належать керівники Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

Їх контрольні функції спрямовуються на перевірку своєчасності, правильності і повноти виконання рішень державним виконавцем.

Своєчасність перевіряється дотриманням встановлених строків здійснення виконавчого провадження (ст. 25 Закону), строків відкриття виконавчого провадження (ст. 24 Закону), строків відкладення виконавчих дій (ст. 32 Закону), зупинення виконання (ст. 36 Закону), дотримання строків оскарження постанов державного виконавця та строків їх розгляду компетентними особами.

Правильність виконання рішень державним виконавцем перевіряється на підставі дотримання ним встановленого нормами Закону процесуального порядку вчинення виконавчих дій і застосування встановлених Законом і рішенням суду заходів примусового виконання, дотримання гарантій захисту прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні.

Повнота виконання визначається відповідністю стягнення предмету присудженого рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу з його відображенням у виконавчому документі.

Перевіряється, чи стягнення на майно боржника звертаються в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання (ст. 50 Закону).

За дотриманням законності у виконавчому провадженні органами прокуратури здійснюється нагляд у передбаченому законом порядку (ч. 2 ст. 8 Закону). Нагляд прокурора у виконавчому провадженні спрямовується на захист прав громадян, інтересів держави, прав і інтересів державних підприємств і організацій. Він покликаний у межах своєї компетенції вживати заходи Щодо своєчасного і повного виконання судових рішень у справах за позовами прокурорів. З цією метою він може відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції і п. 2 ст. 18 Закону «Про виконавче провадження» подати заяву про відкриття виконавчого провадження.

На захист прав стягувача у виконавчому провадженні спрямоване правило ст. 86 Закону, за яким стягувач має право звертатися з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи. При цьому стягнувач звільняється від сплати державного мита.

Якщо при здійсненні виконавчого провадження державним виконавцем були заподіяні збитки громадянам чи юридичним особам, то такі підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому Законом.

Майнові права осіб, порушені у виконавчому провадженні шляхом накладення на їх майно арешту, забезпечуються їх правом на звільнення такого майна з-під арешту. Відповідно до ст. 59 Закону особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

До процесуальних засобів, які забезпечують права і інтереси сторін та інших осіб у виконавчому провадженні, є віднесення на розгляд судами окремих питань, пов'язаних з відкриттям виконавчого провадження і його розвитком.

Відповідно до ст. 18 Закону державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або інших правомочних осіб на підставі виконавчого документа.

У разі втрати оригіналу виконавчого листа, суд, який видав цей лист, має право видати його дублікат. Заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і заінтересованих осіб, проте їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про видачу дубліката (ст. 357 ЦПК).

Суд, який видав виконавчий документ за наявності обставин, що ускладнюють виконавче рішення або роблять його неможливим, за заявою державного виконавця або сторін може надати відстрочку або розстрочку виконання, а також змінити спосіб і порядок виконання (ст. 33 Закону).

У разі, якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, суд, який видав такий виконавчий документ за заявою державного виконавця і осіб, які брали участь у справі, може роз'яснити таке рішення (ст. 215 ЦПК, ст. 28 Закону).

На підставі ухвали суду державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій (ч. 1 ст. 32 Закону).

У випадках відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, а також про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду з поданням про оголошення розшуку боржника або дитини (ст. 42 Закону).

При виконанні рішення про відібрання дитини, у разі потреби, державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу (ст. 78 Закону).

Захист прав стягувача забезпечується встановленням ст. 87 Закону штрафної відповідальності боржника за невиконання без поважних причин рішення, яке зобов'язує його виконати певні дії, котрі можуть бути виконані лише боржником.

Гарантією прав і інтересів сторін та інших осіб під час провадження виконавчих дій є встановлена ст. 88 Закону відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення Закону «Про виконавче провадження».

За порушення вимог Закону, невиконання законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами, втрату або несвоєчасне відправлення виконавчого документа, подання або неподання неправдивих відомостей про доходи й майновий стан боржника, а також про неповідомлення боржника про зміну місця роботи (знаходження), якщо ці дії не мають ознак злочину, а також за неявку без поважних причин за викликом державного виконавця на винних осіб накладається штраф від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому законом (ст. 18813АПК).

При наявності ознак злочину в діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги законодавства про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про порушення і надсилає його до суду з поданням про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Гарантією захисту прав відповідача є поворот виконання.

Поворот виконання є цивільно-процесуальною гарантією майнових прав відповідача, яка полягає у поверненні позивачем (стягувачем) відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням. Правове регулювання повороту виконання проведене в статтях 420-422 ЦПК. Для настання повороту необхідно: 1) одержання позивачем (стягувачем) майна або грошових сум у порядку виконання рішення суду; 2) скасування такого рішення суду і закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, або відмова у задоволенні позову чи зміна рішення шляхом задоволення позовних вимог у меншому розмірі, або скасування рішення з поверненням справи на новий розгляд, при якому позовні вимоги задовольняються у меншому розмірі чи має місце відмова в їх задоволенні.

Питання про поворот виконання вирішується судом вищої інстанції (який розглядає справу в касаційному порядку або переглядає її у порядку нагляду), котрий скасовує або змінює рішення, чи судом, рішення якого було скасоване, при новому розгляді ним справи. Якщо поворот виконання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах загальних строків позовної давності може звернутися до суду першої інстанції, в якому знаходиться справа, з заявою про повернення майна, стягнутого з нього за скасованим рішенням. Суд розглядає заяву з викликом сторін і постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена. При неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість останнього в розмірі суми, одержаної від його реалізації (статті 206, 420 ЦПК).

Поворот виконання з окремих категорій справ має свої особливості, передбачені ст. 422 ЦПК.

У справах про стягнення на користь члена колективного сільськогосподарського підприємства плати за працю в ньому, про стягнення винагороди за використання авторського права, права на відкриття, винахід, на які видано авторське свідоцтво, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров'я, а також втратою годувальника, поворот виконання допускається, якщо рішення скасоване у порядку нагляду або у зв'язку з нововиявленими обставинами, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

У справах про стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, незалежно від того, в якому порядку скасоване рішення, поворот виконання допускається лише у випадках, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

Процесуальне правове регулювання повороту виконання рішення, постанови арбітражного суду має певні особливості, встановлені ст. 122 АПК.

У разі, коли виконані рішення або постанова були змінені чи скасовані і прийняте нове рішення про повну або часткову відмову в позові або провадження у справі припинено або позов залишено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на користь стягувача за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішеннями, постановою.

Повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості проводиться за наказом арбітражного суду, який видається за заявою боржника, до якої має бути додана довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем.

Гарантією захисту прав сторін є обов'язок державного виконавця здійснювати систематичний контроль за правильним і своєчасним виконанням судових рішень про стягнення періодичних платежів із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших виплат боржника, які видаються підприємствами, установами, організаціями, а також за надходженням відрахованих сум стягувачам (ч. 6 ст. 74 Закону).

Список використаних джерел

1.    Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

2.    Про виконавче провадження: Закон України вiд 21.04.1999 № 606-XIV остання редакцiя вiд 11.06.2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.kiev.ua. – Загол. з екрана.

3.    Авер'янов В.Б. Принцип верховенства права – вирішальна засада реформування державної служби. – К.: Юрнаукацентр, 2000. – 410 с.

4.    Білоусов Ю.В Виконавче провадження: Навч. посіб. – К.: Прецедент, 2005. – 192 с.

5.  Горбунов А.К. Науково-практичний коментар до законів «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження». – К.: Юрінком інтер, 2006. – 320 с.

6.    Кондратьев Я. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 267 с.

7.    Сибилёв Д.М. Закон Украины “Об исполнительном производстве”: Научно-практический комментарий. – Х.: Легас, 2000. – 211 с.

8.    Скомороха Л.В. Державна виконавча служба: історія і сучасність// Право України. – 2002. – №8. – С. 94-98.

9.    Тітов В. Про деякі проблеми виконавчого провадження// Право України. – 1999. – № 11. – С. 64-68.

10.  Федоренко Я.В. Исполнение решений арбитражного суда о взыскании денежных средств. – М.: ПРИОР, 1999. – 320 с.

11.  Фурса С. Принципи організації та діяльності державної виконавчої служби// Підприємництво, господарство і право. – 2001. – №8. – С. 81-85.

12.  Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.

13.  Щербак С.В. Виконавче провадження як одна з правозахисник функцій держави // Право України. – 2002. – №11. – С. 86-90.