Шпаргалка: Шпори з мікроекономіки

Шпаргалка: Шпори з мікроекономіки

1.  Мікроекономіка як складова частина теоретичної економіки

Людині для існування необхідно виробляти життєві блага: продукти харчування, одяг, взуття, житло, транспортні засоби, меблі, засоби зв'язку, ліки та ін. Для виробництва благ потрібні економічні ресурси: сировина, земля, робоча сила, обладнання, приміщення, підприємницькі здібності. їх запаси завжди лімітовані, тому обмежені і можливості виробництва всіх благ. Крім того, потреби людини безмежні, вона бажає покращувати своє забезпечення благами без кінця. Ці дві особливості людської поведінки вступають у гостре протиріччя між собою, тому в людей залишається лише один вихід — економити.

Отже, предметом вивчення економічної теорії є діяльність людей, пов'язана з досягненням ефективного використання обмежених ресурсів для найкращого задоволення потреб у життєвих благах.

Економічні явища можна досліджувати на різних рівнях. Якщо в якості об'єкта дослідження взяти національну економіку, то такий підхід називають макроекономічним. Макроекономіка — це частина економічної теорії, що вивчає економіку в цілому. Вона досліджує такі проблеми, як обсяги національного виробництва (показники і динаміка), розподіл національного продукту, зайнятість і безробіття, інфляція і дефляція, роль держави в економічному житті суспільства та інші.

Якщо ж розглядати господарську діяльність окремих економічних суб'єктів — людей, підприємств, організацій, то такий підхід називається мікроекономічним. Мікроекономіка — це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних одиниць і структур, таких як домашні господарства, підприємства, ринки окремих благ. Головні проблеми, які досліджує мікроекономіка, — це попит, пропозиція, ціна, заробітна плата, підприємництво, конкуренція, прибуток.

Для прикладу, порівнюючи економіку з лісом, можна сказати, що мікроекономіка не бачить за окремими деревами всього лісу, а макроекономіка за цілим лісом - окремих дерев. Звичайно, достатньо повне уявлення про економічне життя суспільства можна отримати лише вивчивши як мікроекономічні, так і макроекономічні проблеми. "Ви освічені менш ніж на половину, — говорить П. Самуельсон, — якщо Ви знаєте лише один розділ, але не маєте уяви про інший розділ економіки"2. У багатьох випадках взагалі важко розмежувати мікроекономіку та макроекономіку. Навіть у наш час, коли мікроекономіка визнана в усьому світі, поділ на макро- та мікроекономіку дещо умовний. Вивчення кожного розділу теоретичної економіки передбачає розуміння взаємозалежності та взаємозв'язку мікро - та макроявищ. Наприклад, ринок капіталу є ринком одного з ресурсів, а тому досліджується в мікроекономіці. Разом з тим, це одна з головних проблем макроекономіки, оскільки вона пов'язана з інвестиціями, інфляцією та соціальною стабільністю суспільства в цілому.

Також досить поширеним є ототожнювання мікроекономіки з економікою підприємства. Насправді ж ці науки лише частково перехрещуються, тому що вони обидві вивчають управлінські рішення підприємств щодо своєї ринкової поведінки. Але відмінностей між ними значно більше: мікроекономіка вивчає споживацькі переваги, поведінку підприємств, ринкові попит і пропозицію, залишаючи поза увагою питання самого організаційного процесу прийняття рішень на підприємствах, їх організаційні форми, показники господарської діяльності підприємств, що вивчаються в економіці підприємства.

Як самостійна частина економічної теорії мікроекономіка сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття. Основи мікроекономіки виявляються ще в класичній політичній економіці. Адам Сміт заклав основи функціонального аналізу. Він також вважав, що багатство створюється в процесі виробництва, а розподіл праці, конкуренція, продуктивність праці, ринок підвищують ефективність виробництва. Держава, на думку Сміта, повинна здійснювати лише мінімальний вплив на економіку. Ринок він порівнював з "невидимою рукою", яка ефективно направляє індивідуальні економічні сили.

Засновниками мікроекономіки вважаються вчені Жан Батіст Сей і Томас Мальтус. Теорія трьох факторів виробництва Сея та закон спадної доходності Мальтуса досі використовуються в мікроекономіці.

У кінці XIX століття з'явилась ціла плеяда економістів неокласичного напряму: А. Маршал, К. Менгер, Ф. Візер, Дж. Б. Кларк, Е. Бем-Беверк та інші. Неокласики істотно модифікували теорію цін. Зокрема, ними були введені такі поняття, як попит, пропозиція, ціна рівноваги та інші. Покупець займає у неокласиків важливе місце в ціноутворенні, у класичній же школі акцентувалась увага на головній ролі виробника у процесі ціноутворення. До мікроекономіки у цей період активно ввійшли математичні методи, графіки, психологія.

7. Зміна оптимального стану споживача в результаті зміни його доходу. Граничний аналіз і будова лінії „доход – споживання”

Якщо вважати, що товар X вибирається з цілої множини інших товарів, то в цьому випадку розширене бюджетне обмеження матиме такий вигляд:

І=РХХ+∑РуХ1                              (1)

За цих умов дещо інакшим буде зміст лінії бюджетних обмежень. Адже на графіку, з одного боку, буде кількість товар X, яку може придбати споживач, виходячи з його доходу, а з іншого — витрати в грошовій формі на придбання всіх інших товарів (рис.1).

Бюджетна лінія перетинає вісь Ү у точці, що відповідатиме загальному рівню доходу споживача I, адже витрати на товар

PY

          Α       X

Рис. 1. Лінія розширеного бюджетного обмеження

Рис. 2. Крива байдужості при виборі товару X усієї маси товарів.

X дорівнюють нулю. Нахил цієї лінії буде постійним (оскільки вона пряма) і дорівнюватиме тангенсу кута а:

tg α =І/Х = Рх                          (2)

Побудуємо криву байдужості з урахуванням нових припущень (рис. 2). У цьому випадку цінність усіх інших товарів (відображених на осі У) для споживача набуває грошового виразу.

Оптимальна кількість блага, яку хоче придбати споживач, характеризується тим, що гранична корисність для цієї кількості збігається з ціною блага. При менших обсягах закупок товару його гранична корисність буде більша, ніж ціна, що спонукає до збільшення кількості товару X. Якщо закупки будуть більшими, ніж рівноважний обсяг, то ціна товару перевищить його корисність, що підштовхуватиме споживача до зменшення закупок. Рівновага буде досягатися тоді, коли гранична корисність товару, виражена в грошах (максимальна сума грошей, від якої споживач хотів би відмовитися задля отримання додаткової одиниці товару), зрівняється з його ціною.

Вибір споживача залежить не тільки від його уподобань та переваг, але й від рівня доходу. Відомо, що збільшення доходу призводить до переміщення бюджетних ліній праворуч і вверх. Відповідно точки рівноваги будуть знаходитись далі від початку координат, що забезпечуватиме більшу корисність вибраного набору благ.

Якщо зобразити на рисунку відповідний графік, де показані точки рівноваги споживача при різних рівнях його доходу, та провести лінію, що проходить через ці точки, то отримаємо Криву "дохід - споживання" (рис.3).

Ця крива дає інформацію про залежність обсягу споживання блага від рівня доходу (і лише доходу) споживача.

Рис. 3. Крива „дохід – споживання”.         

Характер кривої "дохід -споживання" буде залежати від оцінки товару споживачем.

Нормальні товари — це такі товари, які людина споживає у більшій кількості, коли зростає її дохід.

Неякісні товари (товари низької споживчої цінності) — це такі товари, споживання яких зменшується за умови зростання доходу споживача.

 Належність товару до тієї  чи іншої групи залежить не стільки від його специфічних властивостей, скільки від сприйняття цього товару споживачем. Те, що для одного споживача буде нормальним товаром, інший оцінюватиме як неякісний.

Крім того, оцінка товару змінюється залежно від доходів споживача. Так, при певному рівні доходу користування міським транспортом буде сприйматися як нормальний товар. Проте, коли доходи зростуть до певного рівня, споживач віддаватиме перевагу таксі або власному автомобілю, а тому поїздка на автобусі чи трамваї перетвориться у неякісний товар.

Тому для нормальних товарів крива "дохід - споживання" матиме зростаючий характер, а для неякісних — спадний.

9.      Ринковий попит і закон попиту

Ринковий попит — це сума індивідуальних попитів при певному рівні цін. Бажання різних споживачів придбати товар при однакових цінах будуть відрізнятися, тому що в них різні уподобання і доходи. Іншими словами, ринковий попит — це кількість товару, яку всі споживачі готові придбати за тими чи іншими цінами (табл.1).

Таблиця.1 Формування ринкового попиту

14. Витрати виробництва: економічні та бухгалтерські підходи до вивчення.

До основних мікроекономічних параметрів підприємства належать витрати виробництва, виручка і прибуток. Загальні витрати факторів виробництва (ресурсів) і грошові витрати, що здійснюються підприємством з метою виробництва продукції, називаються витратами виробництва.

Виділяють бухгалтерські та економічні витрати.

Бухгалтерські витрати включають лише фактичні витрати в грошовому виразі, підтверджені документами.

Економічні (або альтернативні) витрати включають (крім фактичних витрат на придбання ресурсів) ще й недоотриманий дохід від найкращого потенційного можливого способу використання власних ресурсів (капіталу, грошових коштів).

Неявні витрати — це ті витрати, що обумовлені використанням власних ресурсів (факторів виробництва) підприємця (капітал, підприємницькі здібності).

Явні витрати — це витрати на придбання необхідних факторів виробництва.

Бухгалтерські витрати складаються лише з явних витрат.

Економічні витрати — це сума явних і неявних витрат, тобто економічні витрати кількісно більші за бухгалтерські саме на величину неявних витрат.

Розраховують відповідні показники для витрат і виручки.

Сукупні витрати (ТС) — загальний обсяг витрат для виробництва певного обсягу продукції.

Середні витрати (АС) — це обсяг сукупних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції: АС = ТС / Q

Граничні витрати (МС) — приріст сукупних витрат для виробництва додаткової одиниці продукції МС = ∆ТС / ∆ Q.

Сукупна (валова) виручка — грошові надходження від реалізації продукції: ТК = Р х Q, де Р — ціна продукції, Q — кількість продукції.

Середня виручка (АR) — це сукупна виручка із розрахунку на одиницю продукції АR = ТR / Q.

Гранична виручка (МR) — приріст сукупної виручки при збільшенні виробництва продукції на одну одиницю: МR = ∆ТR / ∆Q.

Сукупний прибуток — це різниця між сукупною виручкою та сукупними витратами.

Розрізняють бухгалтерський і економічний прибуток.

Бухгалтерський прибуток — це різниця між сукупною виручкою і бухгалтерськими витратами.

Економічний прибуток — це різниця між валовою виручкою та економічними витратами.

Витрати виробництва або сукупні витрати (ТС — Тotal Соst) — це вартість усіх видів ресурсів, що витрачаються для виготовлення певної кількості продукції.

У темі 6 вже розглядався поділ витрат виробництва на бухгалтерські й економічні, явні і неявні, тепер покажемо детальніше взаємозв'язок цих витрат і прибутку (табл. 8.1)1.

Таблиця 8.1 Взаємозв'язок економічних і бухгалтерських витрат і прибутку

18.  Пропозиція, закон пропозиції

Індивідуальна пропозиція окремої фірми визначається її виробничими можливостями, згідно з жими для кожної конкретної ціни фірма може запропонувати до продажу певні обсяги блага.

Ринкова пропозиція. Блага складається із суми індивідуальних пропозицій блага за кожною конкретною ціною.

Функція пропозиції — це залежність обсягу пропозиції блага від його ціни Хs = f(Р).

Закон пропозиції: обсяг пропозиції зростає при зростанні ціни, і, навпаки, обсяг пропозиції спадає при зменшенні ціни.

Закон пропозиції діє наступним чином: при зростанні ціни, збільшується дохідність продажу продукції, а це дає змогу збільшувати прибутки фірми та винагороду її працівникам, отже, в підприємства з'являється стимул збільшувати виробництво продукції.

Крива пропозиції — це графічне відображення функції пропозиції (рис 1).

Крива пропозиції Рис. 1. 

Крива ринкової пропозиції  (S) складається із сукупності обсягів товару, які виробляються і пропонуються на ринку всіма продавцями за відповідною ціною.

Крива ринкової пропозиції (S) складається з кривих індивідуальних пропозицій і будується аналогічно кривій ринкового попиту (D) (рис. 2).

                        Х=Х +Х

Рис. 2. Крива ринкової пропозиції

Переміщення кривої пропозиції (S)  вправо S  S 1 чи вліво S  S 2 (рис. 3) означає, що пропозиція збільшується чи зменшується при тій же ціні. Якщо ж жоден з факторів, що впливають на пропозицію, не змінюється, а ціна товару змінюється, то відбувається переміщення по кривій пропозиції (S) вгору чи вниз (при цьому пропозиція товару не змінюється, а змінюється обсяг пропозиції).

           X

Рис. 3. Зміни пропозиції

Зміна нецінових параметрів призводить до зміщень кривої пропозиції.

До основних факторів зміни пропозиції належать:

Ціни на ресурси. Зниження цін на ресурси для виробництва певного товару дає змогу виробляти більше його за тієї самої ціни. Отже, крива пропозиції зміщується праворуч. Збільшення цін на ресурси призводить до зміщення кривої пропозиції ліворуч.

Технології виробництва. Якщо технологія вдосконалюється, то за тієї самої ціни фірма (сукупність фірм) здатна виробляти більше. Отже, крива пропозиції зміщується праворуч.

Кількість продавців на ринку. Збільшення продавців на ринку за інших однакових умов призводить до збільшення пропозиції.

Податки та дотації. Збільшення податків призводить до підвищення собівартості, відповідно відбувається зменшення пропозиції товару за тієї ж ціни. I, навпаки, зменшення податків, які надання державою дотацій виробникам, веде до зменшення собівартості і підвищення пропозиції.

Очікувані зміни цін. Якщо виробник очікує підвищення ринкових цін на його товар, то він зменшуватиме пропозицію цього товару, щоб притримати його до нових, вищих цін. I, навпаки, очікуване зниження цін призводить до підвищення пропозиції.

25. Ефективність олігополії

Оскільки крива попиту на продукцію олігополіста завжди має спадний характер, то для нього ціна і гранична виручка ніколи не збігаються. Тому точка перетину кривих граничної виручки і граничних витрат завжди лежатиме лівіше від мінімального рівня середніх витрат. Отже, олігополіст завжди обирає таке співвідношення "ціна-обсяг", де обсяг менший, а ціна вища, ніж на конкурентному ринку. Суспільство, погодившись на існування олігополії, змушене як обмежувати своє споживання, так і платити більшу ціну за продукцію.

Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки в короткотерміновому, але й в довготерміновому періоді, що пов'язане з існуванням суттєвих бар'єрів на шляху вступу в галузь нових фірм-конкурентів.

На думку деяких економістів, олігополія навіть більш небажана, ніж монополія, оскільки чиста монополія перебуває під постійним контролем держави, а олігополія, маскуючись під монополістичну конкуренцію, обходить антимонопольне законодавство.

Деякі вчені вказують на позитивний ефект олігополії. На їх думку, певні втрати суспільства від панування олігополії перекриваються виграшем від впливу олігополії на науково-технологічний прогрес (НТП).

26. Ознаки і поширення монополістичної конкуренції

Ознаки монополістичної конкуренції:

1.  Товар кожної фірми є недосконалим замінником товару, що реалізується іншими фірмами. Продукт кожного продавця має виключні якості або характеристики, які надають йому переваги над іншими конкурентами. Диференціація може бути побудована на реальних та удаваних відмінностях.

Реальні відмінності:

а) якість товару (особливості сировини, якість роботи, дизайн);

б) місце продажу (невеличкий торговий кіоск на людному перехресті краще, ніж великий магазин на околиці);

в) додаткове післяпродажне обслуговування (безкоштовна доставка купленого товару, гарантійний термін безкоштовного ремонту, сервісне обслуговування);

г)   стимулювання збуту (зниження ціни оптовим або постійним покупцям, подарунки).                                       

Щоб виділити свій товар серед інших, продавці часто, крім реальних, використовують удавані відмінності. Це досягається за допомогою активної реклами, використання відомих торгових знаків або торгових марок, іміджу фірми.

2. На ринку існує відносно велика кількість продавців (10, 40 чи 100), кожен з яких задовольняє незначну частку ринкового попиту. Частка кожного з виробників коливається від 1% до 10% продажу на ринку.

3. Продавці, встановлюючи ціни на свої товари або визначаючи обсяги продажу, не враховують реакцію своїх конкурентів. Малоймовірно, щоб якийсь конкурент поніс збитки або втратив значну частку ринку при зменшенні продажної ціни будь-якою фірмою, оскільки він має унікальний товар, на який є досить сталий попит.

4.  На ринку є умови для вільного входу і виходу. Вхід на ринок нових підприємств не заблокований, але більш складний, ніж за умов досконалої конкуренції, оскільки треба мати відповідний розмір капіталу, ноу-хау, та певний термін для визнання покупцями товарів нових торгових мереж. Крім того, кількість вільних місць на ринках та можливих місць для будівництва магазинів також обмежена, що є додатковим бар'єром на шляху нових підприємців.

29. Попит на працю в умовах досконало конкурентного ринку ресурсів

Характеристика конкурентного ринку праці:

1.  Значна кількість фірм, що конкурують між собою за придбання трудових послуг.

2.  Велика кількість працівників однакової кваліфікації, що пропонують свої послуги незалежно один від одного.

3.  Ні окрема фірма, ні окремий працівник не можуть впливати на ринкові ставки заробітної плати.

При конкурентному ринку праці фірма погоджується з ціною трудових послуг, що склалася на ринку. Вона може за цією ціною придбати нескінченну (з позиції з окремої фірми) кількість трудових послуг. Тому пропозиція праці для окремої фірми на конкурентному ринку буде абсолютно еластичною і матиме вигляд прямої лінії, що відповідатиме ринковій ціні трудових послуг та граничним витратам на цей ресурс:

W = МRС (рис. 1).                                 

Рис.1. Пропозиція та попит

на працю для окремої фірми на конкурентному ринку

Попит на працю для фірми визначається кривою граничного продукту в грошовому вираженні. Поки МRР > МRС, фірма братиме на роботу більше працівників і максимізує свій прибуток при МRР = МRС.

2. Корисність в економічній теорії і проблема її виміру. Економічні блага.

Блага — це товари, послуги та соціальні й екологічні умови, які задовольняють потреби людини або які людина вимушена споживати чи використовувати.

Економічні блага — це блага, в яких відчувається певна нестача, тобто їх не вистачає на всіх.

Залежно від своєї корисності блага поділяються на блага 1 додатною корисністю та блага з від'ємною корисністю (або антиблага).

Блага з додатною корисністю— це блага, збільшення обсягу яких у розпорядженні людини є привабливим для людини (відпочинок, житло, одяг, більшість продуктів харчування).

Блага з від'ємною корисністю або антиблага— це блага, збільшення яких небажане для людини (наявність СО2 у повітрі або радіонуклідів у довкіллі є антиблагом для всіх, хоча в кожної людини є особисті антиблага).

Залежно від впливу рівня доходу на обсяг споживання розрізняють нормальні блага та блага низької споживчої цінності (неякісні блага).

Нормальні блага — блага, обсяг споживання яких зростає при зростанні доходу (більшість товарів і послуг).

Блага низької споживчої цінності — блага, обсяг споживання яких спадає при зростанні доходу (одяг чи взуття, що вийшли з моди; дешеві продукти харчування).

Залежно від впливу ціни на обсяг споживання розрізняють звичайні блага та блага (товари) Гіффена.

Звичайні блага — блага, обсяг споживання яких зростає при зниженні ціни (більшість товарів і послуг).

Блага (товари) Гіффена — блага, обсяг споживання яких спадає (зростає) при зниженні (підвищенні) ціни (картопля, хліб, крупа, інші порівняно дешеві продукти харчування, що мають значну частку в раціоні споживача).

Поняття корисності, сукупна та гранична корисність

Корисність — це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або від будь-якої діяльності.

Термін "корисність" ввів англійський вчений Ієремія Бентамг (1748-1832).

Корисність — поняття виключно індивідуальне: те, що для одного споживача може мати високу корисність, іншим може прийматися як антиблаго (наприклад, кава, сигарети, алкоголь). Відносно цих благ термін "корисність" має певну невідповідність, тому економісти давно намагаються замінити його. Відомий російський економіст М.Х. Бунге пропонував використовувати термін "годність" (придатність). "Потреба в наркотичних речовинах, — писав він, — безсумнівна, але чи можна сказати, що опіум і гашиш корисні для курців, — вони лише годні як речовина для наркотичного сп'яніння". А французький економіст Ш. Жид пропонував термін "бажаність". На його думку, такий термін не може характеризуватися моральністю чи аморальністю, не може бути розумним чи безрозсудним. Термін "бажаність" підтримував і також відомий американський економіст і статистик I. Фішер. Він вказував на перевагу антоніма "небажаність" порівняно з "безкорисністю" чи ще гірше — з "антикорисністю". Однак термін "корисність" пережив своїх критиків і використовується й нині.

На думку багатьох сучасних дослідників, корисність не підлягає кількісному виміру (ординалістський погляд), тому блага як носії певної корисності для споживача, можуть бути виміряні тільки порядково: споживач здатний визначитися з черговою послідовністю, в якій би він обирав ці блага для задоволення своїх потреб.

Існує також інша думка (кардиналістська), яка допускає кількісне вимірювання корисності.  Таке вимірювання досить умовне, оскільки не має чітко визначеної одиниці виміру. Для порівняння різних корисностей використовують умовні бали, які споживач присвоює благам.

Однією з концепцій чисельної кардинальної вимірності корисності є трактування корисності як жертви. Корисність певної кількості блага (певного набору благ) оцінюється величиною і еталонного блага, яким особа здатна пожертвувати заради отримання одиниці блага, яке оцінюється. Таким чином, на основі експертних опитувань, можна чисельно визначити корисність.

6. Бюджетні обмеження і можливості споживача

Вибір споживача залежить не тільки від його уподобань і переваг, а й від бюджету.

Бюджет — це кількість грошей, яка доступна споживачеві для витрат у певний період часу. Дохід споживача та купівельна сила грошей (тобто ціни товарів) визначають бюджетні обмеження споживача.

Для аналізу впливу бюджетних обмежень на вибір споживача введемо деякі обмеження:

1.  Весь дохід споживач витрачає тільки на придбання товарів X та Y У (наприклад, котлети та пиріжки).

2. Споживач не робить заощаджень та не залучає до витрат попередні заощадження.

3. Споживач не дає та не бере кредити.

У цьому випадку дохід споживача (I) дорівнюватиме всім його витратам:

І = РХХ + РГ Y,                                    (1)

де Рх і Ру — ціни відповідних благ, наприклад, булочки і молока. За рівнянням (1) можна визначити набори товарів X та Y, для придбання яких споживач витратить однакові кошти. За умови, що I = 20 грн., Рх= 1 грн., а Ру = 2 грн., варіанти можливих наборів наведено в табл..1.

Таблиця.1

Набори товарів, що можуть бути придбані за певних бюджетних обмежень

Цю залежність можна подати графічно (рис. 2).

Рис. 2. Лінія бюджетних обмежень

Лінія бюджетних обмежень — це всі ті набори товарів X і Y, які бюджет споживача дає змогу йому придбати. Якщо споживач захоче придбати набір, що відповідає координатам точки №7, то бюджет не дозволить йому цього зробити; якщо він зупиниться на наборі N8, то не витратить усі кошти, що у нього є.

Оскільки лінія бюджетних обмежень пряма, вона має постійний нахил, який можна виразити через граничну норму заміщення:

МRS = ∆Y/∆Х – Рх / Рy.

Чим крутіша лінія бюджетного обмеження, тим більшою кількістю товару У треба пожертвувати для отримання додаткової одиниці товару X.

Вплив змін доходу та цін на положення лінії бюджетних обмежень. Зміна доходу та цін на товари змінює положення лінії бюджетного обмеження. Якщо збільшується дохід, то крива пересувається вправо, а якщо дохід зменшується — то вліво. При цьому кут нахилу лінії залишається незмінним. Навпаки, якщо змінюється ціна на продукт, то це призводить до зміни кута нахилу лінії: він збільшується при зростанні цін на товар % та зниженні цін на товар У і зменшується, якщо на ринку складається

протилежна ситуація (рис. 3).

Зміна доходу

10. Концепція цінової еластичності попиту  у визначенні міри чутливості споживача до зміни цін на товари.

Еластичність попиту за ціною — це показник відсоткової зміни обсягу попиту при зміні на 1% ціни на товар уздовж даної кривої попиту на нього. Вона показує чутливість обсягу (величини) попиту до змін ціни товару за умови, що всі інші фактори, які впливають на попит, залишаються незмінними:

                           Еd = (∆ Х/Х):( ∆Р/Р),       (1)               

де ∆Х і ∆Р — це приріст (зміни), відповідно, попиту і ціни (вони завжди з різним знаком).

Еластичність попиту — завжди від'ємна величина, тому що крива попиту має від'ємний нахил. Але для практичного застосування часто беруть еластичність модуля: Еd. Якщо: 0 < | Еd | < 1 — попит нееластичний; | Еd | = 1 — попит з одиничною еластичністю;

1 <  | Еd | < ∞— попит еластичний.

Еластичність попиту за ціною залежить від цілого ряду факторів, зокрема:

- наявності товарів-субститутів. Чим більше існує товарів, здатних досить ефективно замінити один одного, тим активніше реагує попит на зміну цін на них (наприклад, автомобілі одного класу, різні види прохолодних напоїв);

- часу пристосування до зміни цін. У короткотерміновому періоді попит менш еластичний, ніж у довготерміновому, адже для пошуку товарів-субститутів та зміни структури споживання потрібен час;

-  частки споживацького бюджету, що витрачається на продукт. Тут залежність зворотна: чим більша частка, тим менша еластичність і навпаки.

Показники еластичності попиту мають досить широке практичне застосування. Кожен підприємець має мету максимізувати свій прибуток. Якщо його витрати відносно постійні, тобто майже не залежать від обсягу наданих споживачам послуг (оренда торгового кіоску чи складського приміщення, проведення футбольного матчу чи естрадного концерту, транспортні послу-і и, дитячі атракціони та каруселі і т. д.), то величина прибутку залежить від виручки. Обсяг виручки підприємець може регулювати, збільшуючи або зменшуючи ціну послуги. Звичайно, при зміні ціни буде змінюватись і обсяг попиту, тому менеджерів подібного бізнесу цікавить чутливість величини попиту до зміни ціни їх товару на 1%, а це і є не що інше як еластичність попиту. При цьому всі менеджери повинні знати, що не обов'язково повинен бути аншлаг у залі або повністю заповнена дитяча карусель, щоб отримати найбільшу грошову виручку. Адже, якщо попит на квитки відомої футбольної команди нееластичний, то це означає, що збільшення ціни на ці квитки призведе до зменшення попиту, але з менш відчутною силою, ніж підвищення цін, тобто виручка зростатиме. Саме через це ми часто можемо бачити не заповнені стадіони, зали, каруселі, купейні вагони, літаки, торгові місця на ринках і т. д.

Більшість вчених-економістів вважають справедливими наведені у табл. 1 залежності між еластичністю попиту на товар та доходом продавця (або витратами споживача).

При зниженні ціни з 10 до 2 грн. обсяг попиту зріс з 100 до 200 одиниць товару. Тобто ціна зменшилася на 80%, а обсяг попиту збільшився на 100 %, здавалося б виручка повинна зрости, адже (табл. 1) попит на товар еластичний: | Еd | = ((200 - 100)/100 : (2 - 10)/10) =

-1,25, а ціна знижується. Однак розрахунок показує, що виручка суттєво зменшилася (з 1000 до 400 грн.).

При підвищенні ціни з 10 до 20 грн. обсяг попиту зменшився з 100 до 30 одиниць товару. Тобто ціна збільшилася на 100%, а обсяг попиту зменшився на 70 %, здавалося б виручка повинна зрости, адже (табл. 5.2) попит на товар нееластичний | Еd | = ((30 - 100)/100 : (20 - 10)/10) = - 0,7, а ціна підвищується. Однак розрахунок показує, що виручка суттєво зменшилася (з 1000 до 600 грн.).

Таблиця 1. Вплив еластичності попиту за ціною на загальний дохід продавця

При одиничній еластичності попиту (коли ціна і попит змінюються на однаковий процент) вважається, що виручка не повинна змінюватися. Однак практика показує, що ця залежність взагалі ніколи не підтверджується. Якщо візьмемо навіть однакові обсяги ціни і попиту (наприклад, 10 грн. та 10 одиниць товару) і станемо змінювати їх на однаковий процент, то отримаємо меншу ніж 100 грн. виручку в усіх випадках (9x11 = 99, 12x8 = 96, 7 х 13 = 91, 14 х 6 = 84, 5 х 15 = 75, 16 х 4 = 64 і т. д.).

Останню спростовану нами залежність можна спростувати і математично: оскільки виручка до і після змін ціни та попиту не змінюється, то це означає, що:

       ХР = (X- ∆Х) х (Р + ∆Р).          (2)            

Перемноживши праву частину цього рівняння, отримаємо:

   ХР = ХР - ∆ХР + Х∆Р - ∆Х∆Р.        (3)          

Відкинувши в обох частинах рівняння ХР і винісши ∆Х за дужки, будемо мати:

    ∆Х(Р + ∆Р) = Х∆Р.                        (4)  

Тепер нагадаємо формулу (1) визначення цінової еластичності попиту:                                    Еd = (∆ Х/Х):( ∆Р/Р),     яка при одиничній еластичності матиме вигляд:

  (∆ Х/Х):( ∆Р/Р)= 1,                        (5)

тобто це означає, що:      (∆ Х/Х)=( ∆Р/Р) або Х∆Р = -∆ХР.               (6)

Цю рівність підставимо тепер в отриману вище рівність (4) і одерж

∆Х(Р + ∆Р) = -∆ХР,                                   (7)

звідси

  Р + ∆Р = - Р або ∆Р = -2Р.                         (8)

Отже, ми дійшли до суперечності: приріст ціни не може одночасно дорівнювати двом цінам і бути від'ємним, адже ціна завжди є додатною величиною. Тобто наше припущення про те, що збільшення ціни та зменшення попиту на однаковий відсоток не змінює початкову виручку, — неправильне.

Недосконалість залежностей таблиці 1 криється в недосконалості самої формули визначення еластичності попиту за і ціною (1), потрібно змінити підхід до визначення еластичності: враховувати не прирости ціни та попиту, а темпи їх зміни. Тобто ми хочемо замінити вираз "на n %" виразом "у n разів" або, іншими словами, дію віднімання і ділення — лише діленням. Наприклад, змінюючи і ціну, і попит на 10%, ми отримаємо відмінне від початкового значення виручки (10 х 10 = 100, а 9 х 11 = 99), а змінивши ціну і попит у 1,1 рази, одержимо дійсно одиничну еластичність, тобто виручка не зміниться (ціна стане 11 грн., а попит 10/1,1 = 9,091 одиниць). Тому ми пропонуємо при зростанні ціни користуватись формулою:

Еd = ( Х1/Х2):( Р1/Р2)                              (9)

а при зниженні ціни використовувати:

Еd = ( Х1/Х2):( Р1/Р2)                          (10)

де Х1 і Х2 — це попит до і після змін ціни, а Р1 і Р2 — відповідні ціни.

Зробимо перевірку цієї формули при одиничній еластичності:

( Х1/Х2):( Р1/Р2)=1 або ( Х1/Х2)=( Р1/Р2)        (11)

  Рівність можна переписати у вигляді:

        Х1*Р1 Х2*Р2                                 (12)

Тобто, як і повинно бути при одиничній еластичності, виручки до і після змін ціни однакові.

Для зручності користування формулами (9) і (10) ми можемо об'єднати їх в одну формулу:

    Еd = ( Х Б / Х м):( Р Б  / Р м)                 (13)

де РБ і Р м — більша і менша ціна, а Х Б і Х м — більший і менший попит при відповідних цінах (звичайно, при більшій ціні — менший попит і навпаки).

16. Прибуток як кінцевий результат діяльності. Сукупна (валова) виручка — грошові надходження від реалізації продукції: ТК = Р х Q, де Р — ціна продукції, Q — кількість продукції.

Середня виручка (АR) — це сукупна виручка із розрахунку на одиницю продукції АR = ТR / Q.

Гранична виручка (МR) — приріст сукупної виручки при збільшенні виробництва продукції на одну одиницю: МR = ∆ТR / ∆Q.

Сукупний прибуток — це різниця між сукупною виручкою та сукупними витратами.

Розрізняють бухгалтерський і економічний прибуток.

Бухгалтерський прибуток — це різниця між сукупною виручкою і бухгалтерськими витратами.

Економічний прибуток — це різниця між валовою виручкою та економічними витратами.

19. Еластичність пропозиції. Методи обчислення.

Еластичність пропозиції за ціною — це співвідношення між відносною зміною пропозиції та відносною зміною ціни:

                                     Ер = (∆S/S) : (∆Р/Р).

Із визначення закону пропозиції (зростання пропозиції при підвищенні ціни) випливає, що значення коефіцієнта еластичності пропозиції за ціною завжди буде додатним.

Аналогічно до обчислення коефіцієнта еластичності пропозиції за ціною можна розрахувати низку інших показників, що показують еластичність пропозиції за деякими іншими факторами, що впливають на неї.

20 . Модель ринку досконалої конкуренції та її характеристики

Умови досконалої (чистої) конкуренції

1. Велика кількість продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Частка кожного з них на ринку повинна бути настільки мала (< 1%), що будь-які його дії (збільшення чи зменшення обсягу продаж, зміна ціни) ніяк не вплинуть на ринкову ситуацію. Такі умови досить рідкісні. Умовним прикладом ринку досконалої конкуренції можна назвати ринок сільськогосподарської продукції, біржові торги, продаж іноземної валюти в обмінних пунктах.

2.  Стандартна продукція. Споживач не розрізняє продукцію різних продавців, йому однаково, в кого купити певний товар.

3.  Неможливість впливу окремого продавця на ринкову ціну. Продавець може продати товар дешевше ринкової ціни, але це ніяк не вплине на загальну ринкову ціну через мізерну частку продавця на ринку. Крім того, це суперечить припущенню про максимізацію вигоди кожним економічним суб'єктом. Продавець може також продавати товар дорожче його ринкової ціни, але в цьому випадку різко зменшиться попит на відповідний товар, адже продукція конкурентів виявиться дешевшою.

4.  Відсутність нецінової конкуренції. Оскільки на ринку досконалої конкуренції товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає, оскільки вона, як правило, ґрунтується на диференціації товарів.

5. Інформація про ціни, технології та імовірний прибуток легко доступна, що забезпечує гнучке реагування на зміну ринкових умов.

6.  Вільний вступ та вихід з галузі. Не повинно існувати ніяких законодавчих, технологічних, фінансових та інших перешкод, що можуть завадити появі або зникненню підприємств, що виробляють певний товар.

На відміну від ринкового попиту, крива попиту, з якою стикається окремий конкурентний виробник, абсолютно еластична, адже скільки б продукції він не запропонував до продажу, це ніяк не вплине на ринкову ціну (рис.1).

а

 б)

Рис. 1 Відмінності ринкового попиту та попиту для конкурентного виробника: а) крива попиту для конкурентного виробника; б) крива ринкового попиту

Особливості попиту на продукт конкурентної фірми виявляються через наступні показники:

1.  Сукупна (валова) виручка (ТR) — це загальна виручка від продажу всього обсягу продукції:

TR = QP,

де (Q — кількість товару, Р — його ціна.

2.  Середня виручка (АR) — це відношення сукупної виручки до кількості проданої продукції:

AR = ТR/Q = Р.

3.  Гранична виручка (МR) — це приріст валової виручки, що відбувся за рахунок продажу додаткової одиниці товару:

МR = ∆TR/∆ Q.

Залежність зміни перелічених показників від обсягу виробництва продукції зображено на рис.2.

Сукупна виручка конкурентного виробника зростає прямо пропорційно обсягу його продаж, а середня, гранична виручка та ціна товару в умовах конкурентного ринку будуть рівними між собою.

Рис. 2. Сукупна, середня та гранична виручка конкурентної фірми

24. Особливості організації олігополістичного ринку

Точний прогноз поведінки фірми в умовах олігополістичного ринку неможливий, бо існує декілька варіантів олігополії. У галузі може бути як 2-3 найбільші фірми ("жорстка" олігополія), так і 10-20 ("м'яка" олігополія). Тому виділяють такі варіанти ціноутворення олігополіста:

_ ламана крива попиту;

_ ціноутворення, зумовлене таємним зговором;

_ лідерство в цінах;

_ ціноутворення за принципом "витрати плюс".

1. Ламана крива попиту. Припустимо, що галузь має три рівноцінні фірми (А, В, С), що не погоджують свої ціни. При цьому можливі такі варіанти поведінки цих фірм:

а) якщо фірма А знижує ціну з Р1 до Р2, щоб реалізувати більше своєї продукції, а фірми-конкуренти повторюють цей маневр, то приріст продажу буде досить незначним (в основному за рахунок інших галузей);

б) якщо фірма А підвищить ціни, а її приклад наслідують інші, то це призведе до зниження загального обсягу продаж і до зменшення продажу кожною фірмою;

в) фірма А знизить ціни, а В і С — ні, тоді А збільшить обсяги продукції за рахунок В і С;

г) А підвищує ціни, а В і С — ні, тоді А втрачає частину ринку, його окупують В і С.

3 даних чотирьох альтернатив найбільш вірогідніші дві ситуації: 1) коли А знизить ціни, В і С будуть її наслідувати, щоб не втратити своєї частини ринку; 2) коли А підвищить ціни, то В і С проігнорують таку поведінку, щоб звільнитися від А і захопити його частку ринку. Тому крива попиту для олігополіста матиме вигляд ламаної кривої (рис. 1).

Звідси зрозуміло, чому ціни на олігополістичному ринку є негнучкими (жорсткими), адже ініціатор зміни ціни не має виграшу ні при її підвищенні, ні при зменшенні. Крім того, ламана крива граничної виручки означає, що в певний момент зміни граничних витрат не впливають на ціну та обсяги виробництва (рис.1).

Рис. 1. Ламані криві попиту та граничної

виручки

для олігополіста

2. Ціноутворення, зумовлене таємним зговором.  Якщо кілька фірм у галузі приблизно однакові за розмірами та рівнем середніх витрат, то для них збігатимуться рівень ціни та обсяги виробництва, що максимізує економічний прибуток. Тому є стимули до таємного зговору з метою зафіксувати ціни та поділити ринки збуту. Такий зговір фактично перетворює ринок олігополістичної конкуренції в ринок чистої монополії.

Фактори, що протидіють укладанню картельних угод:

а)  адміністративна, матеріальна та кримінальна відповідальність учасників цінової змови;

б) відмінності у витратах та обсягах продаж фірм олігополістів, тому важко домовитись за ціну;

в) при "м'якій" олігополії кількість фірм у галузі надто велика для погодження дій;

г) серед учасників угоди можливе порушення угоди (зниження цін) з метою отримання додаткових замовлень;

д) економічний прибуток у галузі може приваблювати нових виробників.

3.  Лідерство в цінах. Для олігополістичного ринку, на якому представлені різні за розмірами фірми, властиве узгодження дій через механізм "лідерство в цінах". Найважливіша фірма в галузі з мовчазної згоди інших визнається лідером у ціноутворенні, а всі інші її наслідують. Оскільки зміни цін пов'язані з певним ризиком для ініціатора, то навіть лідер переглядає їх рідко. Перед цим він обов'язково повідомляє своїх партнерів, щоб дати їм можливість підготуватися до маневру і вивчити їх реакцію.

4. Ціноутворення за принципом "витрати плюс". Варіант ціноутворення за принципом "витрати плюс" використовується лідерами для спрощення механізму розрахунку ціни. За основу беруть певні типові витрати, до яких додається економічний прибуток у вигляді надбавки. Цей метод не потребує глибокого вивчення кривих попиту, доходу та граничних витрат.

11. Методи обчислення показника еластичності

Еластичність   попиту   за  доходом  розраховується  як співвідношення відносної зміни попиту та відносної зміни доходу споживача (I).

На рис. 1 показано підвищення попиту (переміщення кривої вправо) на ∆Х (Х2 – Х1), що викликане зростанням доходу на ∆І (І1 - І2). У такому випадку еластичність попиту за доходами дорівнює:

                         Е1 (∆Х / Х) : (∆І / І)

Еластичність попиту за доходами може приймати різні значення: Е1 > 0 — для нормальних товарів; Е1 > 1 — для предметів розкоші; Е1 < 0—для неякісних товарів. У випадку нульової еластичності попиту за доходами споживання даного товару взагалі не залежить від рівня доходу споживача (сіль).

Ціни на інші суміжні товари (РУ) також впливають на попит, і силу такого впливу показує коефіцієнт перехресної еластичності попиту, що показує відсоткову зміну обсягу придбаних товарів X залежно від одновідсоткової зміни ціни будь-якого товару Ү:

              Е с = (∆Х / Х): (∆РҮ / РҮ).

Якщо коефіцієнт перехресної еластичності має додатне значення, то із підвищенням ціни на товар У зростає попит на товар X. Відповідна залежність характерна для товарів-субститутів. Взаємозамінність різних сортів ковбаси достатньо висока, тому навіть невелике збільшення цін на один із них призведе до різкого підвищення попиту на інший.

Для комплементарних товарів характерне від'ємне значення коефіцієнта перехресної еластичності попиту (залежність між цінами на бензин та попитом на автомобілі, цінами на електроенергію та попитом на електричні плити, електрообігрівачі).

Коефіцієнт еластичності попиту набуватиме нульових значень для благ, які зовсім не пов'язані між собою.

Еластичність пропозиції за ціною — це співвідношення між відносною зміною пропозиції та відносною зміною ціни:

                            Ер = (∆S/S) : (∆Р/Р).

Із визначення закону пропозиції (зростання пропозиції при підвищенні ціни) випливає, що значення коефіцієнта еластичності пропозиції за ціною завжди буде додатним.

Аналогічно до обчислення коефіцієнта еластичності пропозиції за ціною можна розрахувати низку інших показників, що показують еластичність пропозиції за деякими іншими факторами, що впливають на неї.

13. Сукупний, середній та граничний продукт.  Щоб з'ясувати, як впливають зміни обсягів використання одного з факторів виробництва на результати виробництва, потрібно розглянути ряд показників:

1.  Сукупний продукт змінного  фактора виробництва (ТР) — це кількість продукції, що виробляється при певній кількості цього фактора за інших незмінних умов.

2.  Середній  продукт  змінного  фактора  виробництва (АР) — це відношення сукупного продукту змінного фактора до кількості цього фактора, яка використовується у виробництві: АР = ТР / X.

3.  Граничний продукт змінного фактора виробництва (МР) — це обсяг зміни сукупного продукту цього фактора при зміні кількості фактора на одиницю (при інших рівних умовах): МР=∆ТР/∆Х.

15. Сукупні, середні та граничні витрати

Розраховують відповідні показники для витрат і виручки.

Сукупні витрати (ТС) — загальний обсяг витрат для виробництва певного обсягу продукції.

Середні витрати (АС) — це обсяг сукупних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції: АС = ТС / Q

Граничні витрати (МС) — приріст сукупних витрат для виробництва додаткової одиниці продукції МС = ∆ТС / ∆ Q.

Витрати виробництва або сукупні витрати (ТС — Тotal Соst) — це вартість усіх видів ресурсів, що витрачаються для виготовлення певної кількості продукції.

У темі 6 вже розглядався поділ витрат виробництва на бухгалтерські й економічні, явні і неявні, тепер покажемо детальніше взаємозв'язок цих витрат і прибутку (табл. 8.1)1.

Таблиця 8.1 Взаємозв'язок економічних і бухгалтерських витрат і прибутку

У короткостроковому періоді витрати виробництва поділяють також на постійні і змінні (рис.1).

Постійні витрати (FС — Fіхеd Соst) — це витрати, що не залежать від обсягів виробництва продукції. Вони існують навіть тоді, коли продукція зовсім  не  виробляється. Наприклад,   відсотки  за  кредит,  амортизація, орендна плата, витрати на освітлення та опалення приміщень і т. д.

Змінні витрати (VС — Vагіаblе Соst) — це вартість змінних ресурсів, що використовуються для виробництва заданого обсягу продукції, тому ці витрати залежать від випуску продукції.

Основні види постійних витрат:

1.   Відсотки за кредит.

2.   Орендна плата.

3.   Амортизація.

4.    Капітальний ремонт.

5.   Податки.

6.   Страхові внески.

7.   Витрати на управління.

Основні види змінних витрат:

1.   Витрати на сировину.

2.   Оплата праці.

3.   Витрати на паливно-мастильні матеріали.

4.   Витрати на електроенергію.

У мікроекономіці використовуються не тільки показники сукупних витрат, але й середніх:

Середні постійні витрати (АFС — Аvеrаgе Fіхеd Соst) — це кількість постійних витрат виробництва (FС), що припадає на одиницю виробленої продукції Q (рис.2):

АFС= FС / Q

Середні змінні витрати (АУС — Аvеrаgе Vаrіаblе Соst) — це кількість змінних витрат виробництва (VС), що припадає на одиницю виробленої продукції Q (рис.2):

                                                  АVС = VС / Q

Рис.1. Криві сукупних (ТС), постійних (VС) та змінних (FС) витрат Q — обсяг випуску продукції,  С — витрати)                                    

Рис. 8.2. Криві витрат виробництва

Середні сукупні витрати (АТС — Аvеrаgе Тотаl Соst) — це кількість сукупних витрат виробництва (ТС), що припадає на одиницю виробленої продукції Q (рис.2):

                                     АТС = ТС/ Q

Середні сукупні витрати (АТС або АС) можна розрахувати як суму середніх постійних               і середніх змінних витрат:      АТС = АFС + АVС = (FС+ VС) / Q.

Аналізуючи криві витрат виробництва (рис.2), можна зробити наступні висновки:

1.  При обсязі продукції, що дорівнює А, крива граничних витрат (МС) має мінімальне значення, а крива сукупних витрат (ТС) має перегин (вона з випуклої стає опуклою).

2.  Крива граничних витрат (МС) перетинає криві середніх сукупних витрат (АТС) та середніх змінних витрат (АVС) у точках їх найменших значень.

3.  Середні змінні витрати (АVС) необхідні для оцінки ефективності господарювання, визначення рівноваги і перспектив розвитку: а) розширення діяльності; б) скорочення виробництва; г) вихід із галузі.

4.  Порівняння середніх сукупних витрат (АТС) з рівнем цін дозволяє визначити величину прибутку. А це допомагає вибрати стратегію фірми у короткостроковому періоді.

Правило найменших витрат — це умова, при якій витрати мінімізуються в тому випадку, якщо кожна грошова одиниця, що витрачається на кожний ресурс, дає однакову віддачу – однаковий граничний продукт.

21. Взаємодія попиту і пропозиції. Ринкова рівновага

Точка перетину кривої попиту (D) і кривої пропозиції (S) — це точка їх рівноваги (С) (рис. 1).

Рис. 1. Модель встановлення рівноважної ціни

X — обсяг попиту та пропозиції; Р — ціна; С — точка рівноваги; Хс — рівноважний обсяг попиту та пропозиції; Рс — рівноважна ціна; Хі, Х2 — обсяги попиту та пропозиції, при яких визначається дефіцит та надлишок;

 Рн, Рд — ціни, при яких встановлюється дефіцит та надлишок.

            У точці перетину кривої попиту (D) і кривої пропозиції (S) обсяг попиту буде дорівнювати обсягу пропозиції (Хс). Завдяки якому співвідношенню встановлюється ціна рівноваги (Рс), яка і покупців, і продавців однаково задовольняє.

Рівноважна ціна (Рс) — ціна, що урівноважує попит і пропозицію внаслідок взаємодії конкурентних сил.

Рівноважна ціна та рівноважний обсяг мають місце на рівні, де кількість товару, яку виробники можуть і бажають поставляти, дорівнює обсягу товару, який покупці можуть і хочуть купувати. В умовах рівноваги економічний суб'єкт (виробник, продавець, покупець, фірма) практично не має стимулів до зміни своєї економічної поведінки. Але як тільки відбудуться зміни у співвідношенні факторів, що впливають на рівновагу, знову почнуть діяти економічні стимули. Рівність попиту і пропозиції — теоретична абстракція. Вона майже не зустрічається в реальній господарській практиці.

23. Основні ознаки олігополії

До основних ознак олігополії належать:

Панування на олігополістичному ринку кількох фірм. їх може бути від 2 до 20 (у СІПА антимонопольне законодавство дозволяє діяльність не менше 10 (найбільша — до 31%, дві найбільші — до 44%, 3 до 54%, 4 до 64 %; в Україні — до 35% ринку). Проте для розрахунку береться загальнодержавний ринок, хоча деякі товари виробляються лише на певних територіях.

Продукт олігополії може бути як стандартним, так і диференційованим (ринок сталі і ринок автомобілів).

Кожен олігополіст може проводити самостійну цінову політику, адже частка кожного з них на загальному ринку досить значна. Але результати його впливу залежатимуть від реакції інших олігополістів.

Вступ у галузь нових виробників дещо обмежений. Діють ті ж фактори, що й при монополії.

Олігополістичні ціни не гнучкі. Якщо вони змінюються, то, як правило, одночасно всіма фірмами-олігополістами, тобто при олігополії є стимули для погодження дій або таємного зговору.

Олігополія — досить поширена модель ринку. Олігополії виникають за таких обставин:

1) утворення великих фірм за рахунок поглинання конкурентів;

2)  злиття фірм, що дає більшу економічну владу, вищі можливості контролю за цінами, а також виграш при оптовій закупці ресурсів.

27. Нецінова конкуренція

Монополістична конкуренція постійно націлює фірму на пошук варіантів виділення свого продукту серед аналогічних товарів галузі, найповніше враховуючи при цьому різноманітність потреб споживачів. Це досягається шляхом проведення нецінової конкуренції.

Методи нецінової конкуренції:

1. Пов'язані з удосконаленням продукту. Продукт може змінюватись без докорінної зміни його споживацьких якостей (упаковка, дизайн, способи продажу), але в довгостроковому періоді фірма орієнтується на розробку нових моделей товару, які втілюють у собі нові досягнення науки і техніки.

2. Орієнтовані на рекламно-пропагандистську діяльність. Мета реклами — збільшення частки продукції фірми на ринку та посилення лояльності споживачів до товару фірми.

22. Модель чистої монополії та її характеристики

Характеристики ринку:

1.  На ринку діє тільки один виробник певної продукції. Тому для чистого монополіста еквівалентні поняття "ринкова пропозиція" та "пропозиція окремої фірми", а також відсутній поділ на попит для окремої фірми і ринковий попит.

2. Товар, що виробляється монополістом, не має близьких замінників. Це твердження дещо абстрактне, але для спрощення ситуації будемо вважати, що у споживача є лише два варіанти: або взагалі відмовитись від споживання певного товару, або придбати його в монополіста.

3. Ціну на свій товар монополіст встановлює сам. Для монополіста попит збігається з ринковим і його можна розглядати як заданий, тому він встановлює ціну, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну, а зменшення пропозиції призводить до зростання цін.

4.  Заблокований вступ у дану галузь для інших виробників. Бар'єрами для вступу в галузь можуть бути:

а) масштаби виробництва (монополія — це велике підприємство, і для створення їй гідної конкуренції потрібно вкласти значні кошти);

б) легальні бар'єри (патент — виключне право на виробництво якогось продукту чи використання технології, ліцензія — право на заняття певним видом діяльності);

в)  власність на найважливіші види ресурсів (коли обмеженість ресурсів абсолютна, й у них немає близького замінника);

г)  недобросовісна конкуренція (тиск на постачальників сировини, цінова війна з метою банкрутства конкурента, підкуп чиновників і т. д.).

Монополізація ринку може досягатися:

1. Розширенням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством  конкурентів,  їх  поглинанням до  досягнення фірмою повного панування в галузі.

2.  Об'єднанням капіталів на добровільних засадах. Форми монополістичних об'єднань:

а)  картель — це досягнення угоди про розподіл ринків збуту, квот та цін виробництва при умові збереження всіма учасниками комерційної та виробничої самостійності;

б) синдикат — це створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спільного спеціалізованого підрозділу, що здійснює постачально-збутові операції для всіх членів об'єднання;

в)  трест — це об'єднання підприємств однієї галузі, що втрачають і комерційну і виробничу самостійність.

30. Капітал як ресурс тривалого використання, форми капіталу.

Капітал — це фактор виробництва, застосування якого дозволяє підвищити ефективність людської праці.

Для придбання засобів виробництва потрібні нові кошти, джерелом яких є неспожиті доходи. Якщо людина частину свого доходу не споживає, а відкладає на зберігання, то ці заощадження стають кредитними капіталами, що надаються в тимчасове користування для придбання споживчих благ (споживчий кредит) або для інвестування у виробництво (інвестиційний кредит). Таким чином, заощадження стають об'єктом купівлі-продажу на ринку факторів виробництва, де й складається їх ціна — плата за право користування цими капіталами, що називається позичковим відсотком. Норма відсотка (r) — це процентне відношення позичкового відсотка (ПВ) до позичкового капіталу (ПК):

                                   r = ПВ / ПК  х 100%.

Норма відсотка впливає на рівень інвестування в економіку (рис. 1). Низькі процентні ставки сприяють підвищенню ділової активності підприємців, а чим вище норма відсотка, тим рідше господарські агенти будуть використовувати позичковий капітал як засіб інвестування.

          пк

4. Вибір споживача з ординалістських позицій.

Теорія споживацького вибору заснована на припущенні, що споживач поводиться раціонально, намагаючись максимізувати задоволення своїх потреб у процесі купівлі та споживання товарів і послуг у певному їх сполученні.

Купуючи що-небудь у магазині чи на ринку, ми, перш за все, вибираємо те, що задовольняє наші потреби. Але одні і ті ж потреби можуть задовольняти різні блага, тому потрібно розглянути поняття "уподобання споживача".

Уподобання споживача — це система цінностей людини щодо благ, це ранги, які споживач встановлює для альтернативних варіантів задоволення своїх потреб.

Крім уподобань, на споживацький вибір впливають ціни благ та доходи споживача.

Отже, споживацький вибір — це прийняття та реалізація рішень на підставі уподобань, ціни благ та доходів споживача з метою максимізації задоволення його потреб.

Споживацький вибір — поняття суто індивідуальне, але є м альні, типові для більшості людей закономірності, що дозволяють з високою мірою вірогідності прогнозувати поведінку споживачів.

Умови, за яких споживач надає перевагу певним товарам ГО послугам.

1. Здібність до ранжування альтернатив:

а) це здібність людей ранжувати альтернативні комбінації товарів та послуг у тому порядку, який характеризує різний рівень задоволення від їх споживання;

б) якщо є дві альтернативи, споживач може або віддавати перевагу одній з них, або вважати їх рівноцінними.

2. Транзитивність потреб споживача:

а) це послідовність задоволення потреб, певний логічний зв'язок між різними ступенями задоволення потреб;

б) якщо споживач віддає перевагу набору А перед набором В, а набору В перед набором С, то це означає, що набір А має перевагу перед набором С;

в) транзитивність означає узгодженість у віддані переваги.

3. Більша кількість товару має перевагу над меншою:

а) передбачається, що споживач завжди захоче отримати більшу кількість товару, а не меншу, якщо товари якісні;

б)  йдеться про те, що потреби в товарах та послугах не можуть бути цілком насиченими.

Для повнішого розуміння наведених вище умов споживацького вибору і застереження від можливих помилок уточнимо і деталізуємо деякі їх особливості:

1.  Порівняння різних альтернативних благ здійснюється без будь-якого спеціального критерію: достатньо індивідуальних уподобань споживача.

2.  Система уподобань у кожного споживача своя, тому необхідно аналізувати споживацький вибір конкретної особи.

3.  Споживацький вибір стосується певного моменту часу, тому що з часом можливі зміни уподобань індивіда.

4.  Уподобання споживача та його реальний вибір — речі досить віддалені між собою, так як "бажати" і "могти" — не одне і теж. Для більшості "Мерседес" привабливіший, ніж "Таврія", але дозволити його собі можуть лише одиниці.

5.  Смаки та уподобання споживача є суб'єктивними, але це ні в якому разі не применшує важливість їх вивчення. Адже вони впливають практично на всі галузі людської діяльності: на деякі безпосередньо — виробництво одягу, парфум, а на інші — більш завуальовано.

6.  Збільшення кількості блага (з додатною корисністю) в наборі завжди робить даний набір привабливішим навіть тоді, коли людина сама не може спожити одночасно такої кількості блага (передозування перетворює благо на антиблаго). Це пояснюється тим, що завжди можна відкласти частину блага на майбутнє споживання або обміняти його на інше благо.

7.  Потрібно враховувати принцип "за інших однакових умов", адже важко порівнювати, наприклад, квартири в різних містах або площі землі без врахування їх рельєфу, розміщення та родючості.

       5. Криві байдужості як спеціальний інструмент мікроекономічного аналізу. Крива кривих байдужості.

Крива байдужості — це крива, кожна точка якої характеризує споживацький вибір у вигляді певного набору товарів чи послуг (ринковий кошик або кошик споживача)

Рис. 1 крива байдужості.                  

Рис. 2 Карта кривих байдужост

X, Y – обсяги споживання відповідних товарів;

U, U1, U2, U3, - криві байдужості.

Ринковий кошик (споживчий кошик) — це комбінація товарів для споживання їх протягом певного часу.

Споживач не розрізняє набори товарів X і Y, які розташовані на кривій байдужості U. Рівень корисності кожного з наборів на кривій байдужості однаковий. Тому можна вважати, що і крива байдужості показує альтернативні набори товарів, які забезпечують однаковий рівень корисності.

Карта кривих байдужості — це засіб відображення переваг споживача, що відповідають різному рівню задоволення його потреб (рис. 2).

Карта кривих байдужості складається з безлічі ліній, що не перетинаються.

Властивості кривих байдужості1:

1. Криві байдужості є монотонно спадними функціями (при збільшенні кількості певного блага значення функції спадає).

Зафіксуємо набір (Y, X) пари благ 1 та 2 і розглянемо в якій частині площини можуть перебувати еквівалентні набори. Іншими словами нас цікавлять набори, які перебувають на тій самі поверхні байдужості, що (Y, X) рис.3.

рис.3 Властивості кривих байдужості:

а) криві байдужості є монотонно спадними функціями;

б) криві байдужості не перетинаються

Очевидно, що поверхня байдужості, яка містить набір (Y, X), не буде проходити в областях А та С оскільки ці області містять кращі та гірші набори благ 1 та 2 . Методом вилучення ми дійшли висновку, що можливими областями, через які проходитиме поверхня байдужості, яка містить набір  (Y, X), можуть бути лише області B та D, тобто вона є монотонно спадковою функцією.

2.  Поверхні байдужості не перетинаються. 

3. При збільшенні споживання певного блага зменшується величина іншого, яку людина жертвує заради отримання додаткової одиниці першого блага (прояв закону спадної граничної корисності). Якщо у людини, наприклад, багато одягу, але мало їжі, то заради додаткової одиниці їжі вона схильна пожертвувати значною часткою одягу. Якщо ж людина має багато їжі, то заради  додаткової одиниці їжі вона буде схильна жертвувати вже меншою часткою гардеробу. На графіку видно, що кут нахилу поверхні байдужості до горизонтальної осі зменшується  при збільшенні споживання блага, величина якого відображається на цій осі. Рис. 4.

4. Чим більше поверхня байдужості віддалена від початку координат, тим привабливішими для людини є набори благ, мі розташовані на цій поверхні. Ця властивість навіть не потребує доведення: вона випливає з самих умов надання переваг. Чим більше в наборі благ, тим він корисніший.

12. Фактори  виробництва, їх групування та варіації. Поняття виробничої функції.

Виробництво — це процес використання ресурсів (робочої сили, капіталу, природних ресурсів та підприємницьких (здібностей) для виготовлення товарів, послуг, інформації.

Виробництво можна уявити ж систему, що споживає на вході певні ресурси, а на виході видає готові продукти: товари або послуги в натуральному чи грошовому вимірі (рис. 6.1).

У процесі виробництва споживаються такі ресурси або фактори виробництва:

Земля                                                             Товари,

Капітал послуги,

Праця                              інформація

      Підприємницькі

здібності

                    Виробництво як система

1.  Земля — вічний фактор виробництва, що включає не лише сільськогосподарські угіддя, але й всі природні ресурси (нафта, вугілля, газ, вода і т. д.).

2.  Капітал (або фізичний капітал) — все, що створено працею людини і служить основою створення нового продукту (споруди, обладнання, матеріали і т. д.)-

3.  Праця — це вплив людини на речовину природи з метою надання їй властивостей, здатних задовольняти людські потреби.

4.  Підприємницькі здібності — це особливі здібності деяких людей йти на мобілізацію ресурсів,   організацію виробництва, ризик з метою отримання прибутку.

Усі фактори, що використовуються у виробництві, кількісно обмежені. Площі сільськогосподарських угідь зменшуються як у цілому (будівництво, промисловість, військові потреби, економічні катастрофи і т. д.), так і в розрахунку на душу населення (у зв'язку з його приростом). Людство стоїть на порозі вичерпання природних ресурсів: нафти, газу, вугілля. Ресурс праці обмежений кількістю робочої сили, причому в кожному конкретному випадку потрібна не просто робоча сила взагалі, а певна її кваліфікація, що ще більше обмежує даний фактор виробництва. Підприємницькими здібностями володіють лише окремі особи (вчені вважають, що їх не більше 5-7% від загальної кількості працездатного населення). Капітал як результат взаємодії перших трьох факторів також є обмеженим ресурсом.

Разом з тим, потреби людства постійно зростають, що пов'язано як з кількісним приростом населення, так і з підвищенням якості життя. Отже, між обмеженими ресурсами і безмежними потребами завжди існує конфлікт.

Розв'язати його можна двома шляхами:

1. Максимізувати обсяг виробництва при певних обмеженнях на ресурси.

2. Мінімізувати витрати ресурсів при заданих обсягах виробництва.

Щоб вирішити ці завдання, необхідно раціоналізувати форми об'єднання факторів виробництва та їх якісне і кількісне співвідношення у процесі виробництва. Ось лише деякі аспекти їх раціоналізації.

1.  Відповідність факторів виробництва. Найбільша ефективність виробництва досягається тоді, коли якісні характеристики працівників (їх кваліфікація,  освітній рівень,  особисті якості) відповідають рівню засобів виробництва. Причому цей зв'язок двохсторонній: ефективність виробництва стає нижчою не тільки тоді, коли працівники низького рівня кваліфікації не можуть повністю використати всі потенційні можливості засобів виробництва, але й тоді, коли недосконалі засоби виробництва не дають реалізуватись потенціалам працівників.

2.  Співвідношення факторів виробництва. Між працівниками і засобами виробництва повинно бути не тільки якісне, а й кількісне співвідношення. Для кожного певного рівня розвитку виробництва існує оптимальне співвідношення між кількістю капіталу і кількістю праці, що приводить його в рух.

3.  Взаємозамінюваність факторів виробництва. Один і той же результат можна отримати при різному співвідношенні факторів виробництва. Наприклад, якщо у виробництві використовуються праця і капітал, то можна визначити різні співвідношення цих факторів, що дадуть заданий результат виробництва.

Підприємство — це відокремлена економічна структура, що виробляє і реалізує певні товари, послуги, інформацію. Підприємства можуть створюватися як приватними особами, так і державою. Як правило, підприємство створюється з метою отримання прибутку.

Головна проблема підприємства — задовольнити постійно зростаючі потреби споживачів при обмежених ресурсах. Обмеженість ресурсів породжує серед товаровиробників конкуренцію щодо їх використання та розподілу, а отже, обумовлює вибір оптимального варіанта застосування.

Перед будь-яким підприємством постають три основні питання:

1.  Що виробляти (які економічні блага і в якій кількості)?

2.  Як виробляти (за допомогою яких обмежених ресурсів)?

3.  Для кого виробляти (хто отримає те, що вироблено)?

Умови, в яких функціонують підприємства:

1.   Самостійне здійснення відтворювального процесу. Підприємство розраховує лише на власні сили у забезпеченні своєї життєдіяльності, воно може користуватись грошовими коштами й інших суб'єктів (брати кредити, продавати облігації), але лише на платній основі.

2. Повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності. Ця відповідальність покладається на власників та керівництво підприємства.

3. Прибуток виступає основним джерелом коштів для розвитку підприємства. Розвиток підприємства, його розширення є головною метою підприємців, адже це приносить більші грошові доходи. Однак розширення діяльності потребує значних грошових вкладень, основним їх джерелом є прибуток.

4.  Конкуренція з іншими підприємствами. Конкуренція впливає на поведінку й організацію підприємства, змушує його підвищувати ефективність виробництва.

5. Економічна допомога держави має локальний, вибірковий, винятковий характер. Ця допомога повинна бути обґрунтована інтересами національної економіки. Держава не може і не повинна бути щедрим спонсором, вона завжди має керуватися прагматичним розрахунком.

Параметри підприємства як мікроекономічної моделі

Виробнича функція — це співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимальним обсягом продукції. Якщо припустити, що на обсяг виробництва продукції впливають витрати праці (L), капіталу (К) і землі (Z), то виробнича функція виглядатиме так:

де Q — максимальний обсяг продукції при даній технології і співвідношенні факторів виробництва L, К, Z.

Властивості виробничої функції:

1. При збільшенні витрат одного ресурсу, при незмінності інших відбувається збільшення обсягу виробництва продукції, але лише до певної межі.

2.  Існує певна взаємозамінність та компліментарність (доповнюваність) факторів виробництва.

3.  Зміни використання факторів виробництва менш еластичні в короткостроковому, ніж у довгостроковому періоді.

Короткостроковий період — це період виробництва, протягом якого деякі фактори є незмінними.

Довгостроковий період — це період виробництва, за який виробники можуть змінити всі фактори виробництва продукції.

У короткостроковому періоді виробнича функція відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосування інших виробничих факторів: Q = f (х)

17. Виробнича функція з одним змінним фактором та її графічне відображення. Правило спадної віддачі (продуктивності) змінного фактору виробництва.

Припустимо, що всі фактори виробництва, крім одного, є незмінними. Така ситуація можлива в короткостроковому періоді, а ми маємо справу з однофакторною виробничою функцією, або частинною варіацією факторів виробництва.

Основними показниками тут є сукупний (ТР), середній (АР) та граничний (МР) продукти змінного фактора виробництва.

Залежність сукупного продукту від зміни фактора X показано в таблиці 1 та на рис.1.

Сукупний продукт зростає із збільшенням змінного фактора. Але це зростання затухаюче. Настає момент, коли збільшення змінного фактора призводить до зменшення обсягу виробництва продукції. Тобто виробничий процес настільки перенасичений цим фактором виробництва, що він не може ефективно використовуватись.

Середній продукт змінного фактора розраховують через вимірювання нахилу променя, що проведений від початку координат до відповідної точки кривої сукупного продукту. Наприклад, нахил променя ОА визначається через співвідношення координат точки А: Q1 / Х1 — це середній продукт у цій точці.

Таблиця  1

Залежність виробництва зошитів від збільшення витрат праці (при інших незмінних факторах виробництва)

Середній продукт досягає максимуму при умові використання такої кількості змінного фактора, яка відповідає точці дотику променя, який виходить з початку координат та кривої сукупного продукту. На рис. 1 це точка С.

Якщо провести дотичні до будь-якої точки кривої сукупного продукту, то можна знайти тангенси кутів, що вони утворюють з віссю X. Тангенс будь-якого з цих кутів дорівнює граничному продукту.

Середній продукт буде збільшуватися до тих пір, поки граничний продукт буде більший за нього (рис.2).

рис.1

                                                          рис. 2

Рис. 1. Крива сукупного продукту змінного фактора

Рис. 2. Криві середнього та граничного продуктів

При залученні у виробництва нової порції ресурсу, продуктивність якої більша за середню, відбудеться збільшення і середнього показника. I навпаки, якщо виявиться, що гранична продуктивність змінного фактора менша, ніж середня, то відповідне залучення зменшить середній показник.

Саме тому максимальне значення середній продукт набуває в точці перетину кривих середнього та граничного продуктів, тобто при АР = МР. А граничний продукт досягає свого максимального значення в точці А, потім починає зменшуватися до нуля і навіть до від'ємних значень.

Починаючи з певного обсягу збільшення одного з факторів виробництва, при незмінних інших факторах відбувається зменшення граничного продукту цього фактора (закон спадної граничної продуктивності).

28. Загальна характеристика ринку факторів виробництва

Ресурси задовольняють потреби виробника не безпосередньо, а опосередковано: виробник не купуватиме працю чи капітал, якщо вони не можуть бути використані продуктивно. Тому попит на будь-який ресурс залежить від продуктивності ресурсу при створенні товару.

У той же час, попит навіть на найпродуктивніший і найуніверсальніший ресурс буде близький до нуля, якщо товар, виготовлений з нього, не матиме збуту. Отже, попит на певний ресурс залежить також від попиту та ціни на виготовлений з нього товар, що реалізується на ринку кінцевих продуктів. Наприклад не тому дороге вино, що дорогий виноград, з якого воно виготовлене, а навпаки: виноградники, дорогі тому, що з них виготовляють це вино.

Таким чином, попит на ресурси є похідним попитом, тобто таким, що залежить від попиту на товари, що виробляються з їх допомогою.

Проаналізуємо ситуацію, коли виробник купує ресурси та продає продукт на конкурентному ринку.

Як відомо, в короткостроковому періоді діє закон спадної граничної продуктивності змінного фактора, тобто, починаючи з певного моменту, кожна нова додаткова одиниця змінного фактора призводить до меншого приросту продукту, ніж попередня.

Граничний продукт у грошовому вираженні (МRР) — це продукт загальної виручки внаслідок використання кожної додаткової одиниці змінного фактора виробництва:

                                   МRР =∆ТR / ∆L.

Граничні витрати на ресурси (МRС) — це величина, на яку зростають сукупні витрати при збільшенні залучених ресурсів на одиницю:

                                  МRС  = ∆ТС /∆L.

Щоб максимізувати прибуток, фірма повинна використовувати додаткові одиниці будь-якого виду ресурсів до тих пір, поки кожна наступна одиниця дає приріст валової виручки фірми більший ніж приріст її сукупних витрат. Межею діяльності залучення додаткових ресурсів буде точка, в якій врівноважуються граничний продукт у грошовому вираженні та граничні витрати на ресурс:

                                     МRР = МRС.

Оскільки виробник купує ресурси на конкурентному ринку, то ціни на них залишатимуться незмінними і не залежатимуть від кількості залучених ресурсів. Щодо ресурсу праці, то граничні витрати на ресурс будуть дорівнювати заробітної платі (W), тоді:

                                         МRР = W

Наприклад, якщо зарплата становить 20 грн., то для ситуації, що наведена в табл.1, доцільно залучати 6 працівників, оскільки сьомий працівник коштуватиме виробникові 20 грн., а приріст валової виручки буде лише 16 грн.

Для моделі конкурентного ринку ресурсів крива попиту на певний ресурс збігатиметься з кривою граничного продукту у грошовому вираженні (рис.1).

Фактори, що впливають на обсяги залучення ресурсів до виробничої діяльності:

1)   рівень зарплати, який склався на ринку праці.  Його зміна перемістить лінію ^ вгору або вниз, що змінить точку її перетину з кривою МRР;

2) зміна цін на продукт, тоді переміститься сама крива МRР;

3) зміна продуктивної праці.

3.  Закон спадної граничної корисності благ

Розрізняють пряму, непряму та повну корисність.

Якщо благо безпосередньо впливає на умови життя людини, то вважається, що воно має пряму корисність.

Якщо благо безпосередньо не впливає на добробут людини, але використовується для виготовлення товарів, що мають пряму корисність, то вважається, що воно має непряму корисність.

Сукупність прямої та непрямої корисності є повною корисністю блага.

Функція корисності — це співвідношення між обсягами товарів і послуг, що споживаються, і рівнем корисності (задоволеності від споживання товару), якого досягає споживач.

Функція корисності може бути представлена як:

U=ƒ (х, у, ... n),                               

де U — корисність;

х, у, ... n— кількість відповідних товарів, що споживаються за певний період.

Сукупна корисність  (TU) — це загальне задоволення, яке отримує споживач від спожитих ним товарів чи послуг. Сукупна корисність зростає у процесі споживання, але вона зростає все меншими і меншими темпами . (рис.1)

Гранична корисність — це приріст корисності від споживання кожної додаткової одиниці товару чи послуги. (рис.2)

Згідно із законом спадної граничної корисності (закон Госсена) величина граничної корисності має тенденцію зменшуватися із збільшенням кількості товару, що споживається.

Із розглянутого вище закону спадної граничної корисності є деякі винятки. Для антиблаг максимальна корисність спостерігається за їх відсутності, а функція корисності є монотонно спадною.

 Іноді трапляються випадки, коли гранична корисність може бути зростаючою (люди, що перебувають у полоні сильних пристрастей: колекціонери, наркомани, алкоголіки і т. д.) Зростаюча гранична корисність може спостерігатись інколи лише у певному інтервалі споживання блага (алкоголь).

Є блага з додатною корисністю, які при надмірному споживанні можуть бути антиблагами, наприклад, ліки. Корисність ліків полягає в суворому дозуванні. Подібно, надмірне перебування на сонці може призвести до опіків та захворювання шкіри.

Рівновага споживача — це оптимальний набір товарів, що максимізує корисність при певному обмеженому рівні бюджету (доходу) споживача. Така рівновага передбачає: як тільки споживач отримує даний набір товарів — у нього зникає стимул замінювати цей набір на інший.

Якщо споживач не заощаджує частину своїх доходів, не бере та не дає в борг, то бюджет споживача можна виразити через його витрати:  бюджетним обмеженням.

                             І = РАА+РвВ+ ... +РХХ,                

де             I — бюджет споживача;

А, В, ... X — споживчі товари; РА, Рв, ... Рх — ціни відповідних товарів.

Загальна умова рівноваги споживача означає, що споживач розподіляє свій бюджет (дохід) на всі товари таким чином, щоб урівняти граничну корисність, що припадає на одну грошову одиницю, яка витрачається на кожний товар, тобто для всіх реально спожитих товарів А, В, С, ... виконується рівність:

                      МUА/РА = МUв /Рв = МUС /Рс = ... = λ         

а для всіх неспожитих товарів Y, Z,  ... виконуються нерівності:

                     МU Y /Р Y  < λ , МU Z /Р Z < λ,...                  

де МUА , МUв в, МUС, МU Y, МU Z — граничні корисності товарів А, В, С, Y, Z ;

РА, Рв, Рс, Р Y, Р Z — Ціни товарів А, В, С, У,  Z;

λ — деяка величина, що характеризує граничну корисність грошей.

Припустимо, що МUА/РА > МUв /Рв, наприклад, ] МUА = 40 ютилів за 1 кг, РА = 2 грн/кг, МUв = 50 ютилів за 1 кг, Рв = 4 грн/кг, тому:

МUА/РА = 40/2> 50/4 = МUв /Рв.              

Очевидно, що при цьому покупець не досягає максимуму задоволення. Він може скоротити споживання товару В на 1 кг, втративши 50 ютилів. Але на зекономлені 4 грн. можна купити 2 кг товару А, що дасть додатково приблизно 80 ютилів (приблизно, тому що другий кілограм товару А може принести меншу корисність, наприклад, 39, а не 40 ютилів). Чистий виграш становитиме приблизно 80 - 50 = 30 ютилів. Із зменшенням споживання товару В збільшується його гранична корисність і, навпаки, із збільшенням споживання товару А зменшується його гранична корисність. Тому різниця між МUА/РА і МUв /Рв буде зменшуватися. Перерозподіл витрат буде тривати до тих пір, поки відношення граничної корисності до ціни для кожного, реально спожитого товару не стане однаковим:

МUА/РА = МUв /Рв = МUС /Рс.                 

Споживач, який максимізує свою корисність, купуватиме товари таким чином, щоб їх граничні корисності у розрахунку на грошову одиницю ціни були рівні. Цей підхід називається еквімаржинальним принципом.

Відношення МUА/РА показує приріст загальної корисності в результаті збільшення витрат на товар А на 1 грн. Кожне відношення із рівності (2.3) можна вважати граничною корисністю грошей (точніше, 1 гривні). Величина X показує, на скільки ютилів збільшується загальна корисність при збільшенні доходу споживача на 1 грн.

8.      Ринковий попит і закон попиту

Ринковий попит — це сума індивідуальних попитів при певному рівні цін. Бажання різних споживачів придбати товар при однакових цінах будуть відрізнятися, тому що в них різні уподобання і доходи. Іншими словами, ринковий попит — це кількість товару, яку всі споживачі готові придбати за тими чи іншими цінами (табл.1).

Таблиця.1 Формування ринкового попиту

Як видно з табл.1, при ціні 30 грн. лише третій споживач готовий придбати даний товар, тому ринковий попит співпадає з індивідуальним попитом третього споживача. При ціні 20 грн. ринковий попит вже формується як сума індивідуальних попитів третього і другого споживачів, а при цінах 10 і 4 грн. — як сума попитів усіх трьох споживачів.

Крива ринкового попиту показує загальний обсяг попиту всіх споживачів при будь-якій ціні. Вона будується ж сума кривих індивідуальних попитів (рис..1).

Рис. 5.1. Ринковий попит X

Ринковий попит залежить від тих же факторів, що й індивідуальний, крім того, він залежить від кількості носіїв індивідуального попиту, тобто від кількості споживачів

Функція попиту — це залежність між величиною попиту га факторами, що на нього впливають. Найбільше впливає на і попит ціна товару.

Функція попиту може бути задана рівнянням:

              ХD = ƒ (P)                                  

де ХD — обсяг попиту, одиниць товару;  Р — ціна товару.

Досить стійка залежність між попитом на товар та його цінами дає змогу сформулювати закон попиту, який стверджує, що підвищення цін на певний товар призводить до зменшення обсягів попиту на нього і, навпаки, зниження цін сприяє збільшенню кількості товару, яку бажає придбати споживач.

На величину попиту, тобто на пересування точки по незмінній кривій попиту, впливає виключно ціна товару. Всі інші фактори, що впливають на попит, належать до нецінових. їхня дія призводить до пересування самої кривої попиту на графіку вправо (збільшення попиту) чи вліво (зменшення попиту).

До нецінових факторів ринкового попиту належать:

- зміна споживацьких переваг під впливом зміни потреб споживача, моди чи реклами;

- зміна цін на інші товари, зокрема товари-субститути чи товари-комплементи;

- кількість споживачів, які виходять на ринок цього товару;

- цінові очікування покупців;

- доходи споживачів.

У реальному житті жоден з перелічених факторів не діє відокремлено, у чистому вигляді. Вони переплітаються, утворюючи складну та суперечливу систему.