Курсовая работа: Впорядкування селянських (фермерських) господарств на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області

Курсовая работа: Впорядкування селянських (фермерських) господарств на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області

Впорядкування селянських (фермерських) господарств на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області

Вступ

Розглянуто методику організації та впорядкування селянських (фермерських) господарств.

Визначено агровиробничий склад грунтів на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області. А також визначено склад сільськогосподарських культур.

Вибрано ділянку під селянське (фермерське) господарство з земель ріллі площею 18,8 га.

Запроектовано овочеву сівозміну, яка складає площу 15,52 га. Середній розмір поля – 2,6 га. Запроектовано чергування сільськогосподарських культур.

Визначено економічну ефективність господарства. Рентабельність фермерського господарства становить 59 %.

Господарство окупиться за 1,4 роки.

Подано висновки щодо розвитку фермерського господарства.

Вступ

Реформування аграрного сектора економіки України привело до корінних змін його структури, формування багатоманітних форм господарюючих суб’єктів, заснованих на приватній власності і принципах економічної самостійності. Одним з напрямків структурної перебудови сільського господарства є формування фермерських господарств.

Фермерські господарства є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Вони виконують певну роль в системі агробізнесу, забезпечують споживачів продовольством, продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною. Селянське (фермерське) господарство це, як правило, сімейно-трудове об’єднання мешканців села, життя і побут яких пов’язаний з рільництвом, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини.

Розвиток фермерських господарств розпочався ще з часів колишнього Радянського Союзу. Станом на 1 липня 1990 року в Україні було створено лише 12 господарств. З плином часу кількість фермерських господарств значно зросла. В 2000 році в Україні налічувалося 38 428 господарств, а вже на 2009 рік кількість фермерських господарств зросло до 45 126 одиниць.

Сучасний економічний стан створив чимало проблем у аграрному секторі. Вони пов’язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного обслуговування, ослабленої фінансової допомоги фермерам з боку держави.

У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:

- відсутність потрібного власного капіталу;

- відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

- дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

- недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

- недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

- низький рівень організації кооперування фермерів;

- недосконалість правової захищеності фермерів від бюрократичного апарату держави.

Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:

- виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

- надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро- та водопостачання тощо;

- своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію;

- збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель;

- удосконалення системи оподаткування фермерів;

- інформаційне забезпечення фермерських господарств;

- фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.

З масовою організацією фермерських господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентоздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агробізнесу.

В даному курсовому проекті ми розглянемо питання стосовно впорядкування селянських (фермерських) господарств на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області.

1.  Методичні основи землевпорядкування землекористувань селянських (фермерських) господарств (огляд літератури)

Єщенко В.О. та Бурик А.Ф. в посібнику «Організація і функціонування фермерського господарства» розглядають фермерське господарство як форму вільного підприємництва, яке здійснюється на основі економічної вигоди, основна мета — одержання прибутку. Проте в ринковій економіці це можливо лише шляхом задоволення інтересів споживачів і виробників продукції. В зв’язку з тим, що для такої економіки характерним є формування певних секторів та ніш на ринку, то й фермерські господарства мають бути різними. Тому за організацією виробництва розрізняють: 1)сімейні ферми, де голова разом із своєю сім’єю керує діяльністю ферми; 2)міжсімейні (спільні) — об’єднання двох і більше господарств для здійснення підприємницької діяльності; 3)малі кооперативи сімейних товариств. [2]

У журналі «Земельний вісник» у статті «Методичні підходи землевпорядкування землекористувань асоціацій особистих селянських і фермерських господарств» говориться про методику визначення ефективності ведення фермерського господарства, розробка проекту відведення земельної ділянки. [3]

У журналі «Приватизація землі» в статі «Правові питання створення та діяльності фермерських господарств» говориться про громадян, які мають право на створення фермерського господарства; порядок проведення професійного вибору з питань створення фермерського господарства; порядок надання земельної ділянки для створення фермерського господарства; про державну реєстрацію фермерського господарства. [4]

У законі України «Про фермерське господарство» зазначаються правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України. [6]

Корнілов Л.В в своєму науковому надбанні «Землевпорядне проектування» розкриває поняття економічної ефективності проекту організації території, технології характеристики полів сівозмін та робочих ділянок. За допомогою своєї методики допомагає нам правильно розраховувати площі земельних часток і їх розміщення, допомагає організувати території гуртових ділянок, території загонів чергового випасання, розміщення літніх таборів, скотопрогонів,водних джерел і водопійних майданчиків. [7]

Панас Р.М. в навчальному посібнику «Ґрунтознавство» розкриває поняття ґрунту як природного тіла та основного засобу сільськогосподарського виробництва. Стверджує, що вивчення ґрунту як своєрідного витвору біосфери, сформованого у процесі взаємодії живих організмів із продуктами вивітрювання літосфери, вважається постійною потребою людини. Адже завдяки родючості ґрунту, вмінню її підтримувати, примножувати й ефективно використовувати, людство нині вирощує понад 98% потрібних для свого існування продуктів харчування. [8]

Панас Р.М. в книзі « Раціональне використання та охорона земель » висвітлює науково-теоретичні основи використання та охорони земель, звертає увагу на методи управління і наукові принципи використання та охорони земель. Охарактеризовує сучасний стан використання та охорони земель України, їх склад і цільове призначення. Представив рекомендації щодо встановлення і зміни цільового призначення земель. Надав конкретні заходи щодо раціонального використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, еродованих і меліорованих земель, земель природно-заповідного фонду, водного і лісового фонду, А також населених пунктів. Значне місце в своєму посібнику відвів рекультивації порушених земель. [9]

Ступень М. Г. в методичних основах «Оцінка земель» розповідає, що оцінка земель, як науковий напрямок та навчальна дисципліна сформувалася та розвивається, як складова земельного кадастру. І якщо в минулому її використовували в основному для обґрунтування планових показників розвитку економіки, то сьогодні її роль істотно зросла, особливо в плані формування економічних механізмів регулювання земельних відносин. Ставить нас до відому,що в останні роки в Україні багато зроблено в напрямку формування необхідної правової бази оцінки земель, вдосконалюється її науково-методичне забезпечення. Багато запозичено з досвіду країн з традиційною ринковою економікою, особливо стосовно методів визначення ринкової вартості земельних ділянок. [12]

Титова Н.І. в підручнику « Фермер і закон: закони і законодавчі акти » пише: Фермерство — це окремий, самостійно господарюючий аграрний суб’єкт, змістом якого є виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції. Селянське (фермерське) господарство — це окремий, добровільно створений, самостійно господарюючий аграрний суб’єкт з правами юридичної особи, що являє собою форму підприємництва громадян України в сфері землекористування, змістом якого є виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції на засадах сімейно-трудового об’єднання його членів при використані приватної або орендованої землі та майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.[13]

Третяк А.М., Панчук О.Я в своїй монографії «Теоретико-методологічні основи державного земельного кадастру в Україні» виклали теоретичні питання формування державного земельного кадастру в Україні. Детально описали методичні положення реформування земельного кадастру, законодавчо нормативного інформаційного та картографічного забезпечення, створення земельно-кадастрової інформації, особливості формування системи ідентифікації земельних ділянок і кадастрового зонування території, концептуальні засади вдосконалення оцінки землі та принципи і структура ведення земельного кадастру.[14]

Шульга М.В. в підручнику «Фермерське господарство: правові засади створення, функціонування і припинення» розповідає про те що, фермерське господарство — юридична особа приватного права. Воно створюється на підставі установчих документів у порядку, встановленому законом. Функціонування фермерських господарств нерозривно пов’язане з використанням земель сільськогосподарського призначення. Такими землями визначаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідницької та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Фермерське господарство — це господарюючий суб’єкт, тобто такий товаровиробник сільськогосподарської продукції, який реалізує вироблену сільськогосподарську продукцію з метою одержання прибутків. Будучи самостійним господарюючим суб’єктом, воно з власної ініціативи може приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. [15]

2. Характеристика об’єкта

2.1 Загальні відомості про господарство

Сподахівська сільська рада розміщена в Північно-Східній частині Немирівському району, який знаходиться в центральній частині Вінницької області України. Сільська рада межує з Обіденською, Воловодівською, Ковалівською, Головеньківською, Язвинківською, Боблівською і Байраківською сільською радою. Центром сільської ради є село Сподахи, яке розташоване за 13 км від районного центру та за 3 км від залізничної станції Фердинандівка і Витівці. Населення села Сподахи складає 1593 чоловіка. У селі працює восьмирічна школа, клуб, два магазина, бібліотека, ФАП. Є дитячий садок, який потребує значного матеріального забезпечення для повного відновлення. Два цвинтаря розміщені в селі, неподалік від будівлі сільської ради.

На території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області розташований Іллінецький Держлісгосп, який займає 145,8 га площі території. Також є пасовища, сінокоси, рілля, невеликі чагарники і лісополоси. Сільська рада розчленована багатьма дорогами, які забезпечують швидке пересування по території. На території сільської ради займаються скотарством, свинарством, птахівництвом, буряківництвом та зерновим господарством.

Характеристика земель подана в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.1 Експлікація земель

Виходячи з вище наведеної таблиці, ми бачимо, що на території Сподахівської сільської ради сільськогосподарські угіддя займають 1243,94 га (60,8%), з них: рілля – 1132,54 га, сінокіс – 62,7 га, пасовище – 48,7 га. Також є не сільськогосподарські угіддя, які становлять – 803,53 га (39,2%), з них: населений пункт – 510,4 га, господарський двір – 9,5 га, дороги – 30,05 га, лісовий фонд – 159,86 га, водний фонд – 58,22 га, інші землі – 35,5 га. Площа всієї території становить 2047,47 га.

2.2 Природно-кліматичні умови

2.2.1 Клімат

На основі багаторічних спостережень за погодою на території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області, аналізу літературних джерел можна скласти певні уявлення про клімат території та передбачити можливі його зміни на найближче майбутнє.

За термічним режимом та режимом зволоження клімат Вінниччини помірно-континентальний, він формується під впливом багатьох чинників, серед яких головними є: сонячна радіація, атмосферна циркуляція, характер підстильної поверхні, вологообіг в атмосфері та антропогенна діяльність.

Основну кількість тепла підстильна поверхня Землі одержує завдяки сонячній радіації. Сонячна радіація — це промениста енергія сонця, яка досягає земної поверхні у вигляді видимої і невидимої радіації. Вона є єдиним джерелом енергії майже всіх процесів і явищ, які відбуваються в атмосфері Землі і на її поверхні.

Кількість сонячного тепла, яке надходить до підстильної поверхні Землі, залежить від висоти Сонця над горизонтом, від пори року і доби. Географічне положення та характер підстильної поверхні Вінницької області визначає певні відмінності в надходженні сонячного тепла у зимові й літні місяці. Порівняно невелика протяжність території з півночі на південь і з заходу на схід обумовлюють її одноманітний радіаційний режим.

Одним із основних кліматоутворювальних чинників є рух повітря, тобто циркуляція атмосфери. Сонячна радіація, яка надходить на Землю, викликає нерівномірність нагрівання підстильної поверхні у високих і низьких широтах, що обумовлює перенесення повітряних мас із заходу на схід.

Найбільше на клімат Вінниччини впливають західні, південно-західні течії повітря з Атлантики, Середземного і Чорного морів, які пом’якшують і зволожують регіон. У зимовий період західні і південно-західні потоки повітря приносять потепління, погоду зі значною хмарністю, частим випадінням опадів, посиленням вітру, відлигами. У теплий період вологі океанічні та морські повітряні маси знижують температуру повітря і викликають зливові дощі.

На клімат Сподахівської сільської ради впливають й континентальні повітряні маси, які надходять зі сходу. Взимку вони викликають морозну, малохмарну із слабким вітром погоду, влітку — жарку і суху. На територію області протягом всього року можуть надходити арктичні повітряні маси, які приносять морозну погоду взимку і прохолодну влітку.

Температура повітря. Температурний режим повітря Вінницької області залежить від сонячної радіації, циркуляції атмосфери та особливостей підстильної поверхні.

Останнім часом значний вплив на нього має господарська діяльність людини. Температурний режим Поділля залежить ще і від впливу Атлантичного океану,Середземного та Чорного морів. Річний хід температури в основному визначається річним ходом температури підстильної поверхні. Середня річна температура повітря на території сільської ради коливається від 7,0ºС до 9ºС. В окремі роки вона може змінюватись в широких межах. Так, наприклад, найтеплішим(9,5ºС) роком за останні 56 років був 1989р., найхолоднішим (6.0ºС)—1987р.

Хмарність області теж характеризує її клімат. Найбільша кількість хмар(7-8 балів) за загальною хмарністю має місце в холодний період року. Найбільше число ясних днів спостерігається в червні-жовтні і становить середньому за загальною хмарністю 2-3 дні і нижньою 8-12 днів на місяць.

Характер хмарності та її кількість у холодне і тепле півріччя істотно відрізняється. Взимку над територією Сподахівської сільської ради переважає низька хмарність шаруватих форм, влітку — утворення хмар вертикального розвитку (купчасті та купчасто-дощові).

Опади. Опадами називають воду у твердому чи рідкому стані, яка випадає на підстильну поверхню із хмар. Вони становлять собою основне джерело зволоження суші і найважливіший елемент клімату. Річна суму опадів за багаторічними даними, коливається у різних районах області залежно від місцевих умов від 569мм до 639мм. В обласному центрі місті Вінниці за рік випадає 604мм опадів. Найбільша їх кількість випадає на північному заході, найменша — південному сході. Найбільша кількість опадів на Вінниччині випадає в липні, найменша — в березні.

Вітер — це горизонтальний рух повітря відносно підстильної поверхні. Причиною виникнення вітру є нерівномірний розподіл атмосферного тиску в різних місцях земної кулі. На найбільшу повторюваність взимку мають вітри західних напрямів. У теплий період року переважають вітри північно-західних напрямів. Взимку середня швидкість вітру складає 4,2 м/с, то влітку 2,8м/с.

2.2.2 Ґрунти

Ґрунтом називають верхній пухкий родючий шар земної кори, який утворився і продовжує утворюватися під впливом природних і антропогенних факторів. Ґрунт – це самостійне природне тіло, яке має своє життя і як живий організм постійно змінюється.

Найбільш поширеними ґрунтами в Вінницькій області є сірі лісові - 50,5% та чорноземи – 42,1%, невеликі площі займають лучні – 2%, мочалисті і мочарні – 1,7%, лучно-болотні і болотні – 1,4%, лучно-чорноземні – 0,8%, дерново-підзолисті 0,7%, торф’яники – 0,4% та інші.

Переважаючими ґрунтоутворюючими породами в області є леси і лесоподібні суглинки. Гранулометричний склад їх змінюється від легкосуглинкового на півночі області до середньо суглинкового у центрі і важко суглинкового на півдні.

На території Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області переважають ясно-сірі і сірі опідзолені ґрунти.

Перелік агровиробничих груп ґрунтів земель Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області наведені в таблиці 2.2.2.1.

Таблиця 2.2.2.1 Агровиробничі групи ґрунтів

Ясно-сірі лісові грунти характеризуються найбільш типово вираженими ознаками підзолистих грунтів. Вони мають певні ознаки:

- утворюються переважно на карбонатних породах (лесах і лесовидних суглинках);

- мають потужний (50 – 90см) ілювіальний горизонт з добре вираженою горіхуватою і призматичною структурою, тоді як товщина ілювіального горизонту дерново-підзолистих грунтів лише інколи перевищує 35-40 см; структура горизонту грудкувата;

- товщина білуватого елювіального горизонту не перевищує 10-12 см.

Їх профіль чітко поділяється на такі генетичні горизонти:

-  лісова підстилка на 0-2 см, в орних зонах її немає;

-  гумусово-сильноелювіальний горизонт НЕ – 2-15 см, на орних землях – 0-30 см – ясно-сірий, пилувато-грудкуватий, пластинчастий, слабо ущільнений, перехід ясний;

-  елювіальний слабогумусований горизонт Е(h) –31-45 см; Злегка забарвлений гумусом, білястий, має не міцну грудковато-пластинчасту структуру, ущільнений, перехід різкий;

-  перехідний елювіально-ілювіальний горизонт ЕІ – 46-65 см – білясто-бурий, нерівномірно забарвлений , призма тично-горіхуватий,ущільнений, перехід помітний;

-  ілювіальний горизонт І – 66-135 см; бурий, інколи червонувато-бурий, горіху вато-призматичний, агрегати гостро ребристі, на гранях червоно-буре колоїдне «лакування», ущільнений, перехід поступовий;

-  материнська порода Рк – 135 см і більше – лес або лесовидний суглинок палевого кольору, карбонати у вигляді прожилок і псевдо міцелію.

Сірі лісові ґрунти за сукупністю морфологічних ознак і властивостей займають проміжне положення між дерново-підзолистими ґрунтами Полісся і чорноземами Лісостепу. В залежності від інтенсивності забарвлення, вмісту гумусу, глибини гумусного горизонту вони поділяються на три підтипи: світло-сірі, сірі і темно-сірі. Світло-сірі та сірі лісові ґрунти утворилися на самих високих, розчленованих ярами,балками та річковими долинами ділянках Подільської височини під грабово-дубовими лісами. Світло-сірі лісові опідзолені грунти в регіоні широкого розповсюдження не мають і займають лише 4,1% всієї площі. Приурочені вони до найвищих елементів рельєфу.

Їх профіль поділяється на такі горизонти:

-  гумусово-сильноелювіальний горизонт НЕ – 0-25 см;сірий або темно-сірий, неміцної пороху вато-грудкуватої структури, слабо ущільнений, перехід різкий;

-  ілювіальний слабогумусований горизонт Іh- 25-60 см; брудно-бурий, плямистий, нерівномірно гумусований, горохуватої структури, на гранях структурних окремостей слабке «лакування», ущільнений, перехід помітний;

-  ілювіальний горизонт І – 61-130см; бурий грубогоріхуватої структури, донизу переходить у призматичну, ущільнений, перехід поступовий;

-  ґрунтотворна порода Рк – 131 см і глибше; лес або лесовидний суглинок, палевого кольору, карбонати у вигляді прожилок.

2.2.3 Рельєф

Сукупність нерівностей земної поверхні, які виникли в результаті взаємодії внутрішніх і зовнішніх процесів, називаються рельєфом.

Територія Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області розташована в межах Українського кристалічного щита, на його південно-західній окраїні. Кристалічний фундамент складають гірські породи докембрійського віку (2,1 – 2,6 млрд. років), що представлені в основному гранітами, гранодіоритами, гранітогнейсами. Досить часто гранітогнейси виходять на денну поверхню (в ярах, балках, у вигляді порогів на річках). Вінницький блок щита має розломи та скиди у фундаменті, з якими пов’язані проникнення магматичних порід в осадові, так звані ефузії та інтрузії.

Рельєф району сформувався в результаті гороутворюючих процесів та дій зовнішніх факторів. Великий вплив на формування рельєфу мала ( і тепер має) робота поверхневих вод. Текучі води розмили багатовікові нашарування пухких порід. Русла річок, яри, балки розчленували поверхню на пасма. Тому поверхня являє собою хвилясту рівнину.

2.3 Аналіз використання сільськогосподарських угідь

2.3.1 Аналіз використання ріллі

Рілля – земельні ділянки, які систематично обробляються і використовуються під посіви сільськогосподарських культур, включаючи посіви багаторічних трав, а також чисті пари, площі парників і теплиць. До ділянок ріллі не належать сіножаті і пасовища, що розорені з метою їх докорінного поліпшення і використовується постійно під трав’яними кормовими культурами для сінокосіння та випасу худоби, а також міжряддя садів, які використовуються під посіви. Рілля – одне з найголовніших сільськогосподарських угідь. Вона займає найбільшу частину площі господарства. Головною ознакою ріллі є систематичний її обробіток. До ріллі відносять всі розорені і знову освоювані землі під посів сільськогосподарських культур, багаторічні трави та чисті пари.

Рілля використовується в певній системі сівозмін, тому в господарській експлуатації її ділять по типам сівозмін на:

-  зрошувальну;

-  осушувальну;

-  надто зволожену;

-  підпадаючу під ерозію;

-  засмічену камінням.

Землі Сподахівської сільської ради розташовані в північній частині Немирівського району Вінницької області. М’який і теплий помірно континентальний клімат, рівнинний рельєф, наявність ясно-сірих та сірих опідзолених ґрунтів, які по якості посідають друге місце після чорноземів, дають можливість вирощувати рослинницьку продукцію.

На території Сподахівської сільської ради рілля займає 1132,54 га земель (55,3%), що дає можливість вирощувати зернові, технічні, кормові та овочеві культури. Їх характеристика подана в таблиці 2.3.1.1.

Таблиця 2.3.1.1 Структура та врожайність сільськогосподарських угідь

З наведеної таблиці ми бачимо, що зернові займають 622,897 га, з них: озима пшениця – 396,389 га, озимий ячмінь – 113,254 га, овес – 113,254 га. Технічні займають 283,135 га, з них: соняшник – 56,627 га, соя – 56,627 га, цукровий буряк – 113,254 га, картопля – 56,627 га. Овочеві – 11,325 га. Кормові – 215,183 га, з них: кормовий буряк – 101,93 га, конюшина – 113,254 га. Отже, рілля використовується найбільш раціонально.

2.3.2 Використання кормових угідь

Кормові угіддя – земельні ділянки, рослинний покрив яких використовується на сіно, сінаж, силос, трав'яну муку і для випасу худоби. До них відносяться природні сінокоси і пасовища, включаючи лісові і покращувані, оленячі пасовища, поклади, тимчасово використовувані для кормових цілей, ділянки під чагарником, болота та інші. Кормові угіддя поділяються на природні і культурні. З природних угідь отримують велику частину сіна і пасовищних кормів. Природні у багатьох випадках мають невисоку продуктивність і потребують поліпшення (окультуренні). Культурні сінокоси і пасовища дають високі урожаї повноцінного корму.Кормові трави, трав'янисті рослини, використовувані на корм худобі у вигляді сіна, зеленого корму, силосу, сінажу, трав'яної муки, інколи зерна, обробляються в польових і кормових сівозмінах, а також поза сівозміною; багато виростають на природних кормових угіддях .

З метою створення кормової бази для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин та ін.

Головним завданням кормового виробництва є забезпечення тварин високоякісними, збалансованими кормами в достатній кількості.

В створені міцної кормової бази важливе значення має правильне використання пасовищ. Пасовищна трава – найбільш дешевий і ціний корм. Вона містить всі необхідні поживні речовини, які легко засвоюються і є основним джерелом білка, мінералів, солей, вітамінів.

Питання облаштування територій кормових угідь повинні вирішуватись диференційовано, з врахуванням великої різноманітності природних і господарських умов різних природних зон і районів країни.

Спеціалізація мого КСП зернова, овочева з розведенням великої рогатої худоби, птиці, свиней, не значну кількість земель займають кормові угіддя 124 га, що приблизно 5 % всієї території сільськогосподарських угідь.

Наявність кормових угідь, використання та їх характеристика по господарству подана в таблиці 2.3.2.1

Таблиця 2.3.2.1 Характеристика використання і розміщення кормових угідь

З таблиці видно, що до кормових угідь належать пасовища і сінокоси. На території Сподахівської сільської ради існують зрошувальні пасовища, які займають 48,7 га усієї площі і природні сінокоси, які становлять 62,7 га. Отже на кормові угіддя відведено 111,4 га землі.

3. Проектна частина

3.1 Організація селянських (фермерських) господарств

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства.

Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Він представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об’єднаннями відповідно до закону. Голова господарства укладає від імені господарства угоди, може письмово доручити виконання своїх обов’язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Громадяни, що створили фермерське господарство, мають право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої для ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об’єктів господарства. Якщо постійне місце проживання членів фермерського господарства знаходиться за межами населеного пункту, то вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби, якій надається поштова адреса. Відокремленою фермерською садибою є земельна ділянка разом з розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями, яка знаходиться за межами населеного пункту.

Землі фермерського господарства можуть складатися із:

-  земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

-  земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

-  земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право:

-  продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

-  самостійно господарювати на землі;

-  на відшкодування збитків;

-  споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди;

-  реалізувати вироблену продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт.

Фермерські господарства, у власності яких є земельні ділянки, надані їм для ведення фермерського господарства відповідно до закону, забов’язані:

-  забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням;

-  додержуватися вимог про охорону довкілля;

-  сплачувати податки та збори;

-  не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

-  не допускати зниження родючості грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

-  надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів;

-  дотримуватися санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції;

-  зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик відбирає партнерів з економічних зв’язків у всіх сферах діяльності, у тому числі іноземних. Воно має право вступати в договірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними особами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Фермерське господарство забов’язане дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог. Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством, на вітчизняному ринку та її поставка на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно закону України на території Сподахівської сільської ради було виділено із ріллі 18,8 га, для ведення фермерського господарства.

3.2 Обґрунтування виробничого напрямку селянських (фермерських) господарств

Основа розвитку рослинництва - це земля, яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих цілей. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі.

Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зони. На сільськогосподарське виробництво впливають кількість опадів, водозабезпечення території, обсяг і якість води в різних природно-економічних зонах. Для України характерні низький рівень водозабезпечення, нерівномірне розміщення водних ресурсів.

Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40 % його загального обсяг. В Україні вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов'язано з неоднаковими природно-економічними умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито, круп'яними - просо, гречка і рис, зернофуражними - ячмінь, кукурудза і овес, зернобобовими - горох.

Озима пшениця - основна продовольча зернова культура, посіви якої займають до половини зернового клину. Найвища концентрація їх у лісостеповій зоні (понад третина).

Ярий ячмінь - друга зернова культура за площею посівів після пшениці і валовими зборами зерна. Посіви розміщені переважно в північному Степу і Лісостепу .

Кукурудза - цінна продовольча і фуражна культура, її основні посіви зосереджені у Степу і південній частині Лісостепу.

Овес - допоміжна фуражна культура. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає на Поліссі і в районах Карпат.

Просо, гречка, рис - цінні круп'яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській).

Гречку вирощують у лісостепових і поліських областях, менше - у степових.

Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше - соя, сочевиця, квасоля, боби, чина та ін. Середня урожайність зернових становить 32,1 ц з одного гектара.

Технічні культури. Частка технічних культур становить 11,1 % посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк - основна технічна культура України. Під ним зайнято 12 % посівних площ технічних культур. У Лісостеповій зоні зосереджено ¾ посівів цукрових буряків. Найбільшою концентрацією посівів характеризуються Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька області. Решта посівів знаходяться в північному Степу, південному Поліссі та Передкарпатті. Україна - найбільший бурякосіючий ареал у світі.

Посівні площі соняшнику, основної олійної культури країни, розміщені в північному і центральному Степу.

Льон-довгунець вирощують на Поліссі і в передгір'ях Карпат. Найбільші посівні площі під льоном-довгунцем знаходяться в Житомирській, Чернігівській. Київській, Рівненській, Львівській, Волинській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях.

Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті та Придністров'ї. Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині.

З ефіроолійних культур вирощують троянду, м'яту, коріандр, лаванду, кмин. З лікарських найбільш поширені шавлія, валеріана, звіробій, беладона, ромашка та багато інших.

Картоплю вирощують скрізь, але найбільше в поліській зоні. Овочівництво і баштанництво поширені повсюдно. Найбільше помідорів, перцю, баклажанів вирощують у південних областях, огірків та інших городніх культур - у північній частині Лісостепу і на Поліссі, кавунів і динь – у південних областях.

З метою створення кормової бази для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин та ін.

Розміщення галузей тваринництва. Тваринництво не тільки постачає населенню високоякісні продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, а й є цінним джерелом органічних добрив. На розміщення тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транспортабельністю продуктів. У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства, хутрового звірівництва, бджільництва, ставкового рибництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природнокліматичних зонах України є провідною галуззю і має молочно-м'ясну спеціалізацію.

Свинарство набуло переважного розвитку в районах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства.

У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м'ясо-сальну, а у Степу - сальну спеціалізацію.

Птахівництво - одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій промисловості - пух та пір'я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення його до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст.

Вівчарство - найменш інтенсивна галузь тваринництва, що ґрунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів.

У степовій, областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських - м'ясо-вовняну.

Не втратила свого значення і така галузь, як конярство. Поголів'я коней становить в Україні менше, ніж 1 млн.

Інтенсивне кліткове звірівництво найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних.

Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах.

Ставкове рибництво має найвищу продуктивність у лісостепових та карпатських областях.

Певного розвитку набуло шовківництво (розведення тутових і дубових шовкопрядів) в основному у степових і частково в лісостепових областях.

Щодо лісостепової зона (в якій розміщене моє господарство), то вона займає частину Львівської і Чернівецької областей, східну частину Івано-Франківської області, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, північну частину Кіровоградської області та Черкаську, Полтавську, Харківську області. Це цукровобуряково-зернова зона з м'ясо-молочним скотарством і свинарством. Основною зерновою культурою є озима пшениця, висівають також кукурудзу, ячмінь, гречку, просо. З технічних культур основною є цукровий буряк, вирощують також соняшник, коноплі. Поширені овочі і картопля. Добре розвинене садівництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, птицю, розвивають шовківництво, бджільництво.

Виходячи з вище наведених можливих напрямків господарства, після врахування сприятливих природних умов району в якому знаходиться моє господарство, відповідних форм рельєфу і родючих ґрунтів, моє господарство буде мати овочевий напрямок з розведенням великої рогатої худоби, оскільки частина площі господарства відведена на вирощування люцерни і ячменю, які будуть використані на корм.

3.3 Впорядкування території сформованих (фермерських) господарств

3.3.1 Розміщення і впорядкування полів

У сільськогосподарських підприємствах за первині одиниці прийнято поле або ділянка, які обмежені природними або штучними кордонами (межами, дорогами, лісовими смугами, каналами та ін..)

У колгоспно-радгоспній системі господарювання під час виділення полів переважно враховували не природні чинники, а можливості використання сільськогосподарської техніки. В результаті у гонитві за найвищим економічним ефектом перевагу надали ефективному використанню техніки на шкоду природним, соціальним та екологічним чинникам. Внаслідок цього поля і ділянки проектували правильної форми, з агротехнічно-необхідною довжиною поля. Нині первинними повинні бути ділянки угідь, які виділені тільки за природними ознаками з однаковими характеристиками.

Форма полів повинна забезпечувати виробничу і агротехнічну доцільність виконання механізованих польових робіт. Найкраща форма квадратна, прямокутна або трапеція. Співвідношення сторін у квадраті 1:1, у прямокутника 1:4; 1:2,5 – висока продуктивність тракторних робіт і краща захищеність полів лісосмугами.

Довжина полів визначає собою довжину робочого ходу тракторного агрегату і відносну величину витрат на холості заїзди і повороти при поздовжніх роботах.

Ширина полів встановлюється шляхом поділу площі на довжину.

Ділянки повинні охоплювати схили близьких експозицій, як правило, спільних або двох суміжних (північна, південна, північно-західна і західна і т.д.), особливо якщо довжина схилу більша 200м. на коротких схилах можна включати трьох експозиційні (наприклад, західна, південно-західна і північно-західна), але при цьому крутизна схилів протилежних експозицій не повинна перевищувати 1-2° для культур довгого дня, 1º - для олійних культур і 0,5° - для культур короткого дня. Це пов’язано з тим, що схил з крутизною 1º з експозицією на північ за кількістю одержуваного сонячного тепла буде відповідати ділянці, яка розташована на 100 км ближче до півночі. Тому вегетаційний період на південних схилах крутизною до 10° буде коротшим на 5-6 днів порівняно з північними схилами.

Ділянки мають включати землі з близькими величинами нахилу місцевості, при чому схили з більшими нахилами не повинні перевищувати 15% загальної площі ділянки. При цьому допустимі зміни крутизни схилів у межах однієї ділянки залежно від вирощуваних культур, а саме: для зернових культур довгого дня – 1-2º, для зернових та олійних культур світлового дня – 0-1°.

Ділянки повинні мати на всій території один тип ґрунту, гранулометричний склад та однакову величину балансу родючості. Площа ділянок з інтенсивнішими втратами гумусу та поживними речовинами не повинна перевищувати 15% загальної екологічно стійкої ділянки. Це сприяє рівномірності дозрівання культур на всій площі ділянки. Від гранулометричного складу залежить температура ґрунту, тому вводять такі коефіцієнти: піщані та супіщані ґрунти – 1,30, легкосуглинкові – 1,16, середньо суглинкові – 1,00, важко суглинкові – 0,85, торфові осушені – 0,90, торфові не осушені – 0,65.

Ширина ділянки не повинна бути ерозійно-небезпечною і створювати умови для зменшення величини ґрунтів до величини ґрунтоутворення.

Межі екологічно стійких ділянок повинні бути обов’язково узгоджені із природними межами (вододіли, нерівності рельєфу, гідрографічна мережа та ін..) або закріплені постійними штучними межами (лісосмугами, дорогами, валами-терасами та ін..).

Виділення таких стабільних територіальних ділянок за природними ознаками дозволяє ретельніше враховувати мікрокліматичні ґрунтові умови, створювати гнучку систему внутрішньогосподарських підрозділів, формувати земельний фонд і землеволодіння селянських (фермерських) господарств. Характеристика розміщення і впорядкування полів мого господарства подана в таблиці 3.3.1.1.

Таблиця 3.3.1.1 Характеристика полів

селянський господарство фермерський землевпорядкування

3.3.2 Розміщення і впорядкування дорожньої мережі

В сільськогосподарському виробництві здійснюються багатосторонні транспортні зв’язки як в середині господарства так і з зовнішніми адміністративними та економічними об’єктами. Внутрішньо господарські перевезення є нерозривною складовою частиною сільськогосподарського виробництва.

Дорожня мережа як складова частина транспорту приймає участь в процесі виробництва продукції, тому впливає на результати виробництва.

Виробничі процеси в сільськогосподарському пункті здійснюються на великій території:

-  полях сівозмін;

-  садах;

-  пасовищах.

Це обумовлює різні транспортні зв’язки по переміщенню з господарських центрів добрив, насіння, а з полів сівозмін – продукції рослинництва. Тому правильне розміщення дорожньої мережі в господарстві сприяє кращій організації сільськогосподарського виробництва. Остання завбачує великі транспортні зовнішні зв’язки господарства, а саме в кооперативні сільськогосподарські підприємства перевозять промислову продукцію, запасні машині частини, будівельні матеріали, пальне, добрива та інше. Продукція сільського господарства вивозиться на елеватори, залізничні станції, водні пристрої, заводи по переробці продукції.

Сільськогосподарські дороги в залежності від призначення поділяються на дві групи:

1)  сільськогосподарського призначення, які сполучають господарські центри кооперативних сільськогосподарських підприємств з адміністративними пунктами, автодорогами республіканського і обласного значення, залізничними станціями. Ці дороги є дорогами загального користування;

2)  внутрігосподарські дороги служать для транспортних зв’язків в середині одного господарства.

В свою чергу внутрігосподарські поділяються на магістральні (по яких здійснюються транспортні зв’язки між виробничими підрозділами та господарськими центрами) і польові (які необхідні для обслуговування польових виробничих процесів, по них перевозять людей, насіння, добрива, урожай та інше.

Розміщення доріг в полях повинно бути зручно для обслуговування машино-тракторних агрегатів і виконання польових робіт. Дороги повинні бути узгоджені з межами полів або лісосмуг, польовими станами і водними джерелами. Місце прокладання дороги, її ширина, ухили повинні відповідати технічним вимогам.

При проектуванні доріг капітальні затрати повинні бути мінімальними. Дороги мають проходити по менш цінним землям, не повинні затоплюватися, повинні бути прямолінійними. Характеристика доріг представлена в таблиці 3.3.2.1.

Таблиця 3.3.2.1

3.3.3 Розміщення і впорядкування лісополос

Позитивний вплив лісополос на врожай сільськогосподарських культур полягає в тому, що на ділянках, які захищені лісополосами, створюються більш сприятливі умови для росту культур в порівнянні з відкритою місцевістю:

-  зменшується сухість повітря і швидкість вітру;

-  знижується випаровуваність грунту;

-  затримується більше снігу, що захищає від замерзання посіви озимої пшениці.

Лісополоси затримують стік поверхневих вод, зменшують водну і вітрову ерозію. Застосування лісополос на полях збільшує врожайність на 25 – 30 %.

Види лісополос:

1.  полезахисні, які розміщуються на рівнинній території і складаються з основних і додаткових лісополос;

2.  водо роздільні, які розміщуються на водо розділі;

3.  водо регулюючі, які розміщуються в поперек схилів, для затримання поверхневих вод;

4.  прияружні, які захищають від розповзань.

Для правильного розміщення лісополос потрібна план або карту населеного пункту, рельєфу, грунту.

Основними видами захисних лісополос є поздовжні лісополоси. При цьому встановлюють їх напрямок, відстань між ними (500-1000м), ширину (від 6 до 9 м). якщо на території господарства є схил крутизною 3º- 4º, то лісо полоси розміщують на ширині 350 м.

Розміщення лісополос проводять одночасно і узгоджено розміщенням інших елементів. Спочатку складають загальну схему розміщення основних лісополос в тих місцях, де вони найбільш необхідні. Відповідно до цих поміток проводять розміщення полів та інших елементів. При такому порядку вдається уникнути механічного розміщення лісополос.

Лісополоси суміщають з межами полів, при цьому вся їхня площа повина входити повністю в те чи інше поле, а не ділиться між ними. З іншої сторони межі при необхідності розміщується дорога. Характеристика впорядкування лісо полос подана в таблиці 3.3.3.1.

Таблиця 3.3.3.1 Характеристика лісополос

З таблиці видно, що на території фермерського господарства лісополоси – ажурні. Їхня ширина становить 8 м. Ажурні лісосмуги мають малі просвіти, які розміщуються рівномірно по всьому профілю, через просвіти частина променів проникає, а інші обминають. Для закладки лісополос було використано дерева таких порід як дуб і ясен.

3.4 Організація угідь і сівозмін

Створення оптимальних умов для росту сільськогосподарських культур, раціональне використання, зберігання та підвищення родючості ґрунту – основне завдання землеробства.

Освоєння сівозмін і їх запровадження підвищує ефективність боротьби з шкідниками, бур’янами, хворобами сільськогосподарських культур без збільшення матеріальних затрат. Правильне розміщення культур у сівозміні сприяє раціональному використанню вологи і елементів живлення з різних шарів грунту, що в свою чергу забезпечує ефективн6іше використання добрив і пестицидів.

Сівозміни сприяють правильному використанню земель, поліпшенню організації праці і ефективному використанню засобів праці.

Сівозміна – це науково-обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур і пару в часі та на території.

Основою сівозміни є раціональна структура посівних площ. При встановлені якої виходять з конкретних економічних господарсько-організаційних і природних умов господарства.

Сівозміни складаються на основі структури посівних площ. Схема сівозміни – це перелік сільськогосподарських культур і парів в порядку їх чергування в ній.

Різні культури вбирають з грунту різні поживні речовини у певних співвідношеннях. Одні використовують більше фосфору, інші – калію або кальцію. За умов правильного чергування у сівозміні культур, грунт краще забезпечуються поживними речовинами порівняно з беззмінним їх вирощуванням.

Під угіддями розуміють певні земельні ділянки, які планомірно і систематично використовуються для певних виробничих цілей і мають характерні природні відмінності.

Угіддя поділяються на сільськогосподарські і не сільськогосподарські. В свою чергу кожна група ділиться на види і підвиди.

До сільськогосподарських угідь відносять землі, які використовують для виробництва продуктів харчування і окремих видів сировини для промисловості. Це рілля, пасовища, сінокоси, залежи.

До угідь, які не використовуються у виробництві рільничої продукції – ліс, чагарник, болото, землі під водою, дорогами, прогонами, забудовою, піски, кам’янисті місця, ями, яри та інші.

Організація сільськогосподарських угідь і сівозмін полягає у вирішені слідуючих пов’язаних між собою питань:

-  встановлення складу і площі угідь; типів, видів і кількості сівозмін;

-  визначення об’єму і строків трансформації і покращення угідь;

-  доцільність розміщення угідь і сівозмін.

Головним завданням організації угідь і сівозмін є створення умов для інтенсифікації сільського господарства, отримання великої кількості продукції з кожного гектара з мінімальними затратами.

Вимогами до організації угідь і сівозмін є:

-  забезпечення найбільш повного, раціонального і ефективного використання всієї землі у відповідності з планом розвитку і природними умовами, шляхом становлення правильної структури угідь і посівних площ;

-  створення сприятливих умов для освоєння передових методів агротехніки підвищення родючості ґрунтів;

-  створення умов для:

o  спеціалізації і концентрації виробництва;

o  високої ефективності капіталовкладень;

o  максимальних скорочень транспортних витрат.

Щодо мого господарства, то воно спеціалізується на вирощувані овочів, отже під овочеву сівозміну надано 15,52 га від усієї площі. Схема чергування культур в сівозміні наведена в таблиці 3.4.1. і 3.4.2.

Таблиця 3.4.1 Схема чергування культур в сівозміні

Таблиця 3.4.2 Схема чергування культур

При розміщені посівів я дотримувалася основної ланки сівозміни. Старалася забезпечити: повне, раціональне і ефективне використання всієї землі у відповідності з планом розвитку і природними умовами, сприятливі умови для освоєння передових методів агротехніки, підвищення родючості ґрунтів.

Створення умов для: спеціалізації і концентрації виробництва, високої ефективності капіталовкладень, максимальне скорочення транспортних витрат.

3.5 Розміщення господарського двору та його елементів

Садиби фермерського господарства формують за рахунок:

-  існуючої у населеному пункті присадибної ділянки та її розташування в результаті приєднання вільних земель, розташованих у межах фермерського господарства;

-  організації нового господарського центру з житловою і виробничою зонами на виділеному фермерському господарству земельному масиві.

У другому випадку потрібно визначити варіант з найкращим розміщенням основного господарського центру на території фермерського господарства.

Господарський центр розміщується з урахуванням певних вимог:

1.  Із метою зниження транспортних та інших виробничих витрат господарський центр повинен розміщуватися якомога ближче до центру земельного масиву, що обслуговується, і мати надійний дорожній зв'язок з основними земельними угіддями, пунктами здачі або продажу продукції, іншими селищами.

2.  Територія, вибрана для забудови, має бути зручною, з достатнім ухилом для стоку ґрунтових вод. Ґрунти на земельній ділянці повинні бути придатними для будівництва будинків і споруд без прокладання дорогих основ.

3.  Ділянку для будівництва потрібно розташувати на незаболоченій і незатоплюваній території, без природних осередків епідемічних захворювань, а також на територіях, які не зазнають зсувів. Забороняється будівництво ферм на місці колишніх скотомогильників, очисних споруд, у радіусі ближче ніж 1,5 – 3,0 км до промислових підприємств кольорової металургії.

4.  Господарський центр повинен мати рясне водопостачання для питних, господарсько-виробничих і протипожежних потреб, а також бути забезпеченим електроенергією, опаленням, каналізацією за рахунок прив’язування до централізованих інженерних мереж або створення локальних систем життєзабезпечення (будівництво артезіанських свердловин, шахтних колодязів, котелень, використання природних джерел енергії, біопалива та ін..).

5.  Житлові і виробничі будинки і споруди новостворюваних сімейних ферм і фермерського господарства варто концентрувати на одній мінімальній за площею ділянці забудови з метою економії виробничих площ. При цьому ділянку слід під забудову потрібно виділяти на менш родючих ґрунтах. Ділянки, виділені для житлової зони, стосовно ферм варто розміщувати з навітряного боку, а за рельєфом – вище по схилу і за течією річки. Це запобігає викидам небажаних запахів і стоків на житлову зону.

6.  Житлові і виробничі будинки і споруди мають бути захищені від пануючих вітрів рельєфом місцевості, лісом або зеленими насадженнями. Санітарно-захисний розрив між житловими будинками і тваринницькими фермами повинен становити не менше 50 -100 м. відкриті відгодівельні майданчики на 200 і більше голів великої рогатої худоби через бактеріальне, пилове забруднення і специфічні запахи віддаляють від житлових будівель на відстань не менше ніж 500 м.

7.  Розміщуючи господарські подвір’я, враховують також архітектурно-планувальні, будівельні, санітарно-гігієнічні, зооветеринарні та інші вимоги. Основний господарський центр має бути пов'язаний із транспортними магістралями і населеними пунктами магістральною дорогою з твердим покриттям завширшки 6 – 8 м.

З схеми ми бачимо, що в господарському дворі знаходяться такі елементи як: будівля в якій буде проживати фермер,квітник, сад, город, гараж для техніки, склад для зберігання продукції, корівник, гноєсховище. При розміщені даних елементів було враховано усі необхідні вимоги.

4. Економічна ефективність

Однією з актуальних проблем стабілізації і подальшого прискорення розвитку в СГП будь-якої форми власності є підвищення його продуктивності.

Ефективність виробництва є узагальнюючою економічною категорією, через яку проявляється дія об’єктивних економічних законів і яка показує результативність виробництва, тобто це є якісна характеристика результативності використання живої праці. З ростом інтенсифікації сільськогосподарського виробництва недоліки при плануванні використання земель стали явно проявлятися через деградацію земель, посилення ерозії та інші негативні явища. Здійснення проектів землевпорядкування в яких відсутні екологічні обґрунтування доцільності використання різних ділянок земель в господарстві є не ефективним. Необхідність більш глибокого еколого-економічного обґрунтування землевпорядних рішень сьогодні є очевидним.

Виходячи з сучасної теорії єдності рослин і ґрунту, відтворення родючих властивостей ґрунтів потребує перш за все вирощування сільськогосподарських культур в певному складі і співвідношенні.

Справедливим є твердження, що склад угідь і структура посівних площ повинна встановлюватися в процесі розробки землевпорядного проекту, враховуючи конкретні екологічні умови. Екологічно обґрунтоване може бути лише таке використання земель, за якою потенційна родючість зростає або підтримується на високому рівні.

Критерії ефективності мають конкретний характер, бо вони визначають ступінь фактичної або очікуваної реакції об’єктивних економічних інтересів власників засобів виробництва. У науковому розумінні до цих критерій відносять: якість, властивість ефективності, що відображають найістотнішу його суть, тобто є основним мірилом оцінки. Показники ефе4ктивності характеризують кількісний бік, однак основа критерії ефективності полягає в не розривній єдності кількісних і якісних ознак. Розрізняють два види ефективності: народногосподарський і госпрозрахунковий. Критерії підвищення ефективності народногосподарського виробництва полягає в максималізації абсолютного доходу по відношенню до застосування ресурсів робочої сили і виробничих фондів. Госпрозрахункова ефективність для будь-якої галузі виробництва визначається розміром одержаного прибутку.

Систему показників економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому можна викласти в послідовності:

-  Виробництво валової продукції на 1га сільськогосподарських угідь в розрахунку на 1 людину-годину, на 1грн основних виробничих фондів і оборотних засобів;

-  Розмір поточних витрат на 1 грн. валової продукції;

-  Розмір валового і чистого доходу на 1га с/г угідь;

-  Рівень рентабельності і норма прибутку (чистого доходу) с/г виробництва.

Економічна ефективність – це економічний ефект, який одержаний внаслідок проектування тих чи інших заходів. Основними показниками рівня ефективності служать валовий збір і витік валової продукції.

Рентабельність галузей і вихід сільськогосподарської продукції наведено в таблиці 4.1.

Таблиця 4.1 Рентабельність галузей і вихід сільськогосподарської продукції

Дохід – Д =Ц × Кт

Прибуток – Пр = Д-В(повна собівартість)

Рентабельність – Р =×100%

В даному фермерському господарстві прибутки сягають 411850 грн., повна собівартість складає 553504 грн. Рентабельність та дохідність запроектованого господарства становить 59 %. Згідно розрахунків, дане фермерське господарство окупиться через 1,4 роки.

Отже, проект є економічно доцільним, вигідним, завдяки науковим підходам впорядкування селянських (фермерських) господарств.

Висновки

Метою курсового проекту було сформувати селянське (фермерське) господарство, впорядкувати угіддя та систему сівозмін для отримання прибутків і раціонального використання природних ресурсів.

У курсовому проекті було впорядковано овочеву сівозміну, під яку було відведено 15,52 га. Чергування культур в даній сівозміні таке: люцерна 2 поля, капуста, огірки, помідори, ячмінь.

Господарський двір запроектовано на території фермерського господарства, площею 0,5 га. Територія, вибрана для забудови, зручна, з достатнім ухилом для стоку ґрунтових вод. Ділянка господарського двору розташована на незаболоченій і незатоплюваній території. Захищений господарський двір від пануючих вітрів лісополосою. Також було враховано усі архітектурно-планувальні, будівельні, санітарно-гігієнічні та інші вимоги.

Після розгляду і вивчення плюсів і мінусів різних напрямків господарства, після врахування сприятливих природних умов, відповідних форм рельєфу і родючих ґрунтів, я дійшла висновку, що моє господарство буде мати овочевий напрямок з розведенням великої рогатої худоби.

Оскільки в даному фермерському господарстві прибутки сягають 411850 грн., повна собівартість складає 553504 грн., рентабельність і дохідність становить 59%, а строк окупності сягає 1,4 роки, то можна дійти висновку, що даний проект є економічно доцільним і вигідним.

Список використаної літератури

1. Атлас географії України. - Київ: Картографія, 2000. – 48 с.

2.  Єщенко В.О. , Бурик А.Ф. Організація і функціонування фермерських господарств. - Київ. 2002. – 396 с.

3.  Журнал Земельний вісник стаття Методичні підходи землевпорядкування землекористувань асоціацій особистих селянських і фермерських господарств. - Київ. 2001. – 54 с.

4.  Журнал Приватизація землі стаття Правові питання створення та діяльності фермерських господарств. - Київ: Новий друк., 2000. – 36 с.

5.  Земельний кодекс України. - Суми: ФОП Соколик Б.В., 2009. – 88с.

6.  Конституція України. - Київ: Преса України., 1997. – 78 с.

7.  Корнілов Л.В. Землевпорядне проектування. - Київ: Кондор., 2005. – 150 с.

8.  Панас Р.М. Грунтознавство. - Львів: Новий світ., 2009. – 372 с.

9.  Панас Р.М. Раціональне використання та охорона земель. - Львів: Новий Світ-2000., 2008. – 352 с.

10.  Соловій І.П. Землекористування еколого-економічні проблеми, конфлікти, планування. - Львів: 2005. – 400с.

11.  Сохнич А.Я. Оптимізація землекористувань в умовах реформування земельних відносин. - Львів. 1999. – 38 с.

12.  Ступень М.Г. Оцінка земель. - Львів: Новий Світ-2000., 2008. – 308 с.

13.  Титова Н.І. Фермер і закон: закони і законодавчі акти. - Львів. 1996. – 126 с.

14.  Третяк А.М, Панчук О.Я Теоретико-методологічні основи державного земельного кадастру в Україні. - Київ: ТОВ ЦЗРУ, 2003. – 254 с.

15.  Шульга М.В. Фермерське господарство:правові засади створення, функціонування і припинення. - Харків. 2004. – 463 с.