Курсовая работа: Виробництво та його роль в житті суспільства

Курсовая работа: Виробництво та його роль в житті суспільства

Вступ

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.

Актуальність теми полягає в досягненні мети виробництва з виготовлення продукції для задоволення потреб споживачів можливе тільки за умови тісної взаємодії виробничої функції насамперед з функціями маркетингу та фінансів, а також іншими допоміжними функціями.

Фінансова функція передбачає дії з забезпечення виробничої функції ресурсами за вигідною ціною і з розподілом цих ресурсів, у тому числі й за іншими функціями. Персонал, який виконує операції по кожній з функцій, працює спільно, обмінюючись інформацією та досвідом щодо:

підготовки кошторисів, бюджетів для визначення фінансових потреб або наступного їх коригування у випадку змін умов функціонування. Оцінюється також робота підрозділів підприємства відносно прийнятого бюджету; економічного аналізу та оцінювання запропонованих інвестицій в устаткування, технологію виробництва; забезпечення необхідними фондами для своєчасного фінансування виробничого процесу. Ретельне планування набуває важливого і навіть критичного значення в умовах обмеження фондів та сприяє подоланню проблем з потоком грошової готівки.[1,с.67]

Виробники мають потребу в інформації про поточний попит, щоб спланувати виробництво (купувати необхідні матеріали і складати робочі графіки). Дизайнерам і проектувальникам необхідна маркетингова інформація для поліпшення та модернізації існуючих товарів і розроблення нових. Тому маркетинг, проектування та виробництво мають працювати разом у тісному контакті. При цьому маркетингова інформація характеризує запити споживачів і вимоги до конструкційних та функціональних особливостей нових видів товарів, що важливо для проектувальників. Виробничники також зацікавлені в отриманні своєчасної інформації про потреби в нових виробах, щоб розробити технологічні процеси і придбати необхідне устаткування.

Фінансисти активно включаються в процес обміну інформацією і повідомляють про наявність фондів (при короткостроковому плануванні), а також, які фонди потрібні для виготовлення нових виробів (за умови довгострокового планування).

У свою чергу, важливі відомості про терміни виробничого процесу, що їх отримують маркетологи, дають змогу своєчасно інформувати споживачів про виконання замовлення.

У процесі активної взаємодії функцій маркетингу, виробництва та фінансів розробляються вироби, прогнозуються і створюються реальні виробничі графіки, приймаються кількісні та якісні рішення, здійснюється обмін інформацією про стан діяльності. Залежно від виду діяльності підприємства на додаток до розглянутих функцій формуються інші функції, які забезпечують їх ефективне здійснення (наприклад, матеріально-технічного забезпечення, бухгалтерського обліку, технічного обслуговування, управління персоналом, технічної підготовки виробництва, збуту тощо). Система та її сутність. Дослідження взаємопов'язаних умов та чинників, що забезпечують успішне виконання виробничої функції як важливої сфери діяльності людей, потребують розглядання її з позиції системного підходу, як своєрідну складну систему.

Об'єктом даної курсової роботи є поняття виробництва та його організаційні основи.

Предметом є дослідження розробка виробничої стратегії.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні теоретичних основ суспільного виробництва та закономірностей його розвитку.

Розділ І Суть суспільного виробництва та його роль в економічній системі

1.1  Виробництво, як відкрита система

Виробництво — найважливіша сфера людської діяльності з перетворення предметів праці з метою задоволення потреб всіх суб’єктів суспільства. Таким чином, виробнича функція охоплює всі дії, що безпосередньо пов’язані з виготовленням товарів чи наданням послуг. Вона відіграє головну роль у створенні товарів або послуг і є ядром будь-якого промислового підприємства. Ресурсні вкладення здійснюються для отримання готових виробів за допомогою одного або кількох процесів перетворення (збереження, транспортування, оброблення). Щоб гарантувати бажаний (замовлений) продукт, на різних етапах процесу перетворення здійснюються заміри (зворотний зв’язок), а потім порівнюють результати з установленими стандартами і в разі необхідності коригують дії (контроль). На рис. 1.1 схематично показана виробнича функція як процес перетворення вкладених ресурсів у кінцеву продукцію.

Рис. 1.1 Схема виробничої функції як процес перетворення вкладених ресурсів у кінцевий продукт

Економічна сутність виробничої системи полягає у створенні (у процесі перетворення) доданої вартості як різниці між вартістю вкладень та вартістю або ціною кінцевого продукту. Аналіз складових процесу перетворень дає змогу усунути чи перепроектувати збиткові операції, збільшуючи тим самим додану вартість. [8, с.112]

Досягнення мети виробництва з виготовлення продукції для задоволення потреб споживачів можливе тільки за умови тісної взаємодії виробничої функції насамперед з функціями маркетингу та фінансів, а також іншими допоміжними функціями. Такий взаємозв’язок трьох основних функцій відображений на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Перетин і взаємозв’язок трьох основних функцій

Фінансова функція передбачає дії з забезпечення виробничої функції ресурсами за вигідною ціною і з розподілом цих ресурсів, у тому числі й за іншими функціями. Персонал, який виконує операції по кожній з функцій, працює спільно, обмінюючись інформацією та досвідом щодо:

підготовки кошторисів, бюджетів для визначення фінансових потреб або наступного їх коригування у випадку змін умов функціонування. Оцінюється також робота підрозділів підприємства відносно прийнятого бюджету;

економічного аналізу та оцінювання запропонованих інвестицій в устаткування, технологію виробництва;

забезпечення необхідними фондами для своєчасного фінансування виробничого процесу. Ретельне планування набуває важливого і навіть критичного значення в умовах обмеження фондів та сприяє подоланню проблем з потоком грошової готівки.

Маркетингова функція полягає: у продажу і просуванні на ринок товарів та послуг; у здійсненні заходів у сфері реклами та ціноутворення; в оцінці побажань і потреб споживачів; у доведенні до виробничників результатів короткострокових маркетингових досліджень і до дизайнерів та проектувальників — довгострокових.

Виробничники мають потребу в інформації про поточний попит, щоб спланувати виробництво (купувати необхідні матеріали і складати робочі графіки). Дизайнерам і проектувальникам необхідна маркетингова інформація для поліпшення та модернізації існуючих товарів і розроблення нових. Тому маркетинг, проектування та виробництво мають працювати разом у тісному контакті. При цьому маркетингова інформація характеризує запити споживачів і вимоги до конструкційних та функціональних особливостей нових видів товарів, що важливо для проектувальників.

Виробничники також зацікавлені в отриманні своєчасної інформації про потреби в нових виробах, щоб розробити технологічні процеси і придбати необхідне устаткування.

Фінансисти активно включаються в процес обміну інформацією і повідомляють про наявність фондів (при короткостроковому плануванні), а також, які фонди потрібні для виготовлення нових виробів (за умови довгострокового планування).

У свою чергу, важливі відомості про терміни виробничого процесу, що їх отримують маркетологи, дають змогу своєчасно інформувати споживачів про виконання замовлення.

Отже, у процесі активної взаємодії функцій маркетингу, виробництва та фінансів розробляються вироби, прогнозуються і створюються реальні виробничі графіки, приймаються кількісні та якісні рішення, здійснюється обмін інформацією про стан діяльності. Залежно від виду діяльності підприємства на додаток до розглянутих функцій формуються інші функції, які забезпечують їх ефективне здійснення (наприклад, матеріально-технічного забезпечення, бухгалтерського обліку, технічного обслуговування, управління персоналом, технічної підготовки виробництва, збуту тощо).

Виробничі системи (ВС) — це особливий клас систем, що об’єднують працюючих, знаряддя і предмети праці та інші елементи, які необхідні для функціонування системи, у процесі якого створюється продукція або послуги.

Елементами виробничої системи є люди і матеріальні об’єкти — праця, знаряддя, предмети, продукти праці, а також технологія, організація виробництва.

Виробнича система на первинному рівні може розглядатися як група механізмів (устаткування, апарати тощо), що обслуговуються робітником (оператор, машиніст). Кожний механізм і робітник, що обслуговує його, являють собою два взаємодіючих та взаємозалежних елементи, які складають систему «людина — машина». Під елементом виробничої системи розуміється складова частина системи, яка не розчленовується на дрібніші складові. Елементами виробничої системи нижчого рівня (дільниці, цеху, відділу) є робочі місця (частина виробничої площі з розташованими на ній верстатами або агрегатами та робітниками, які їх обслуговують), які оснащені приладдям та інструментом, партією деталей (або інший вимір предметів праці) та ін.

Інтеграція первинних систем «людина — машина» створює виробничу дільницю — складну систему, яка охоплює основних і допоміжних робітників, основне і допоміжне устаткування, функціональні підсистеми зі складним комплексом взаємозв’язків, взаємовідносин та інтересів, що й зумовлює її складну структуру та організацію.

До систем вищого рівня належать цехи, підприємства, галузі і т. п. При цьому кожна ланка системи, підсистеми будь-якого рівня відбиває найістотніші риси системи вищого рівня, частиною якого вони є.

У виробничій системі здійснюються виробничі процеси. Їх основою і визначальною частиною є технологічні процеси, під час яких робітник за допомогою знарядь праці впливає на предмети праці і перетворює їх у продукт праці — готову продукцію.

Усі матеріальні елементи і підсистеми виробничої системи характеризуються особливим складом, взаємним розташуванням і взаємозв’язками, які створюють технологічну, або виробничу структуру. Формальна, що передбачена проектом, структура виробничої системи формується за технологічним або функціональним принципом. Вона складається з основних та допоміжних елементів. До основних елементів належить технологічне устаткування та оснащення, яке призначене для безпосередньої обробки чи складання предметів праці (верстати, комплекси машин, конвеєри, інструмент, пристрої, приладдя тощо). [13, с.132]

Нормальне функціонування основних елементів залежить від забезпечення їх енергією, інструментом, ремонтом, а також транспортуванням, складуванням предметів, контрольними і випробувальними стендами та приладами. Ці функції виконують відповідні допоміжні елементи виробничої системи, у яких на вході є як зовнішні, так і внутрішні зв’язки, а на виході тільки внутрішні. Тому необхідними для основних елементів виробничої системи можуть бути лише ті допоміжні елементи, продукція і послуги, які не є результатом діяльності інших самостійних систем (виробництв, підприємств).

Виробнича система поряд з технологічними (матеріальними) містить соціальні елементи — робітників, які використовують засоби праці і керують ними при виготовленні продукції. Сукупність груп людей певного професійного складу, що узгоджено взаємодіють у процесі виконання заздалегідь передбачених функцій на технологічному устаткуванні для досягнення поставленої мети, становить соціальну структуру виробничої системи. Таким чином, соціальні та матеріальні елементи формально діють як цілісна складова виробничої системи. Існування матеріальної і соціальної структур зумовлене поділом праці всередині виробничої системи. Тому структура елементів має відповідати її загальним цілям і постійно пристосовуватися до них, адже кожен елемент і підсистема як відносно відокремлені частини виконують чітко визначені завдання.

Виробнича система визначається поведінкою, еволюцією і набором структур. Структура виробничої системи — це сукупність елементів і стійких зв’язків між ними, що забезпечують цілісність системи і її тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей системи під час різноманітних зовнішніх і внутрішніх змін.

Структура виробничої системи визначається складом і взаємозв’язками її елементів і підсистем, а також зв’язками з зовнішнім середовищем. Розрізняють просторову (розташування елементів системи в просторі) і часову (послідовність змін у часі стану елементів і системи в цілому) структури виробничих систем. Вони тісно взаємопов’язані і взаємозалежні.

Структура ВС, зображена на рис. 1.3, — це інваріантна в часі фіксація елементів і зв’язків між ними. Функціонування ВС означає її дію в часі. Залежно від мети й аналізу ВС може бути подана різноманітними структурами, наприклад, структурою основних фондів, структурою кадрів, виробничою структурою і т. п.

Цілісність виробничої структури є однією з основних властивостей. Усі елементи ВС функціонують з єдиною загальною метою — розроблення, проектування, виготовлення необхідної продукції. Будь-яка ВС має вхід, процес, вихід і зворотний зв’язок.

Через пристрій входу в систему надходять вихідні ресурси (сировина, матеріали, паливо, пальне, енергія, праця та інше), що забезпечують функціонування системи. Цей процес є центральним основним компонентом системи, завдяки якому ресурси входу перетворюються і набувають зовсім інших нових властивостей, які вони отримують на виході. Вихід системи є результатом функціонування системи, може бути окремо виробом, послугою, інформацією чи всім одночасно залежно від спеціалізації виробничої системи. [16, с.87]

Рис. 1.3. Структура виробничої системи

Споріднення елементів виробничої системи. Елементи, які входять до складу виробничої системи, відрізняються за своїми властивостями. Кожен з них, як структурно відокремлена частина системи, виконує тільки йому властиві функції. Водночас функції кожного елемента системи підпорядковані завданням і цілям системи (наприклад, на робочому місці виконуються операції відповідно до завдань, що випливають із закономірностей технологічного процесу, і тим самим підпорядковані основній меті забезпечення ефективного функціонування виробничих систем дільниці, цеху, підприємства в цілому).

1.2 Структура суспільного виробництва

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що с фундаментом для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.

Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне виробництво.

Рис. 1.2 Сфери суспільного виробництва

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, напір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б) матеріальні послуги; вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо [2,с.245].

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Остання охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, зв'язок, торгівля. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та зв'язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів — матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб'єктів господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським транспортом, зв'язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до нематеріальних послуг. Матеріальне виробництво — це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва. Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія «структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес індустріалізації країни передбачає переважний розвиток виробництва засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених країн, безумовне слідування переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання призводить до суттєвих викривлень У розвитку економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання, послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі — електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість — припадає в середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підвищення цін на продукцію базових галузей, і передусім на енергоносії, частка електроенергетики в обсязі промислової продукції У 2006 р. порівняно з 2000 р. зросла у 4 рази, паливної промисловості — у 2, чорної металургії—-у 2 рази. При цьому частка продукції машинобудування зменшилася у 2 рази, легкої промисловості — у 5 разів і у 2006 р. становила всього 2,1 відсотка,

Країни з розвиненою економікою у 70-ті роки під виливом розвитку науки і техніки, невигідності широкого використання дорогих палива і сировини, загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі економічного зростання. Вона заснована на інтелектуальних, наукомістких галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок (НДІДКР) [2,с.246].

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявився ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в енерго- та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), літаків, промислових роботів, інтегральних схем, тонких хімічних сполук, засобів зв'язку, верстатів з числовим програмним управлінням (ЧПУ), високоякісної побутової електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані. Нині Японія виробляє близько 2/3 світового випуску виробництва промислових роботів, майже половину верстатів з ЧПУ і продуктів тонкої кераміки, близько 3/4 світового випуску понадвеликих інтегральних схем, від 60 до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесорів, близько 90 відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

Структурна перебудова матеріального виробництва стала важливою умовою зростання ефективності економіки, зниження матеріале- і енергомісткості, зростання наукомістких, інтелектуальних галузей.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч потребам НТП, всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального і нематеріального виробництва.

Частка промисловості та сільського господарства в Україні в загальному обсязі товарів та послуг для кінцевого споживання (внутрішній валовий продукт — ВВІ І) становила у 2003 р. 82 відсотки (47 припадало на промисловість і 35 — на сільське господарство).

Україна значно відстає від провідних промислове розвинених країн за цими показниками. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і становить 35-37 відсотків, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10 разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить всього 18 відсотків, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник дорівнює 55-70 відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається в межах індустріального, а не постіндустріального суспільства; як США, Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості. Так, у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарстві працює 20 відсотків. Частка зайнятих у сфері послуг в Україні майже вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток тих сфер діяльності, які пов'язані переважно з розвитком працівника, його розумових і фізичних здібностей, професійних знань І практичних навичок, підвищенням освітнього і культурного рівня, забезпеченням фізичного і морального здоров'я.

Отже, світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя [2,с.247].

1.3 Форми суспільного виробництва та їх характеристика

Натуральна форма організації виробництва

Розвиток суспільного виробництва характеризує існування двох форм організації суспільного господарства — натурального і товарного виробництва. Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво — це така форма суспільного господарства, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого розподілу. У натуральному господарстві економіка будувалася виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкнутої економічної системи. Безперечно, це не виключає того, що окремі суб'єкти або общини інколи обмінювались певними продуктами праці. Але цей обмін був випадковим або таким, що серйозно не впливав на виробничу сферу і споживання.

Основні ознаки натурального виробництва — прямі економічні зв'язки, замкнутість, універсалізація праці.

За натурального господарства між виробництвом і споживанням існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається; досить часто ці фази руху продукту (виробництво — споживання) взагалі співпадають. Усі виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сім'я, община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб'єкти не вступають в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є самозабезпечення, тобто кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються всі роботи — від видобутку сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

За натурального виробництва відсутній або незначно розвинений суспільний поділ праці. Натуральне виробництво найхарактерніше для минулих, доіндустріальних етапів розвитку суспільства. Разом з тим воно не зникло остаточно і поширене в країнах, що розвиваються, або відновлюється за умови економічної кризи. Тенденція до натуралізації виробництва може виявлятися на окремих сучасних промислових і сільськогосподарських підприємствах, у певних регіонах. [5, с.45]

Товарна форма організації виробництва

На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво, тобто виробництво товарів для обміну або продажу.

Основні умови виникнення товарного виробництва:

• суспільний поділ праці;

• економічна відокремленість товаровиробників.

Суспільний поділ праці виникає в період розкладу общинного ладу як відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства, а пізніше — як виокремлення торгівлі в самостійну сферу діяльності, виникнення нових галузей і підгалузей суспільного виробництва. Це уможливлює і робить необхідним обмін між виробниками, які спеціалізуються на певному виробництві. Але виникнення товарного виробництва зумовлено не лише суспільним поділом праці. Історії відомі слов'янські общини, де був суспільний поділ праці і не було товарного виробництва. Продукти праці стають товарами за умови, що вони виробляються для обміну незалежними, економічно відокремленими виробниками. Економічна відокремленість виробників спочатку виникає на основі їх конкурентної боротьби за виробництво і збут товарів, а згодом — на основі приватної власності на засоби виробництва та вироблені товари, адже обміняти можна лише те, що є власністю. Приватна власність забезпечує найповнішу економічну відокремленість товаровиробників, вони самі вирішують: що, як і для кого виробляти.

Проте запитання: "Що, як і для кого виробляти?" не було б проблемою, якби ресурси не були обмежені. "Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, щоб людські потреби

були цілком задоволені, — вважає П. Самуельсон, — тоді не мав би великого значення той факт, що якийсь один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці і матеріалів. Оскільки кожен міг би володіти всіма благами у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами та сім'ями.[7, с.34]

Тоді не було б економічних благ, тобто товарів, які відносно рідкісні, і не було б потреби у вивченні економічної теорії або в тому, щоб "економити". Всі товари були б безплатними, як повітря".

Характерні ознаки товарного виробництва

Товарне виробництво характеризується такими ознаками:

• розвинена система суспільного поділу праці, коли кожен виробник спеціалізується на виробництві одного продукту;

• продукти виробництва випускаються як товари, тобто для задоволення потреб не самих виробників, а інших споживачів у результаті купівлі-продажу; виробництво відокремлюється від споживання, а виробник — від споживача, зв'язок між виробництвом і споживанням опосередковано фазами розподілу та обміну;

• обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються), продаж товару свідчить про визнання праці, втіленої в цьому товарі, як праці суспільне корисної; виробничі відносини між людьми виявляються не прямо, а опосередковано, через товар або гроші, уречевлюються виробничі відносини.

На різних етапах розвитку товарного виробництва виникають специфічні і нові ознаки. Наприклад, Я. Корнаї об'єднує їх у такі основні принципові положення:

• можливість безперешкодного проникнення товаровиробників на ринок і виходу з нього в будь-який час;

• наявність чесної конкуренції на ринку та загальна її підтримка;

• вільне виникнення та охорона приватної власності;

• індивідуальна ініціатива та підприємництво як основні ознаки і рушійні сили ринкової економіки.

Отже, товарне виробництво — це така організація суспільного господарства, за якої виробничі відносини між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж товарів. Кожен товаровиробник сам на свій страх і ризик приймає господарські рішення: що, де, коли і скільки виробляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.

Еволюція товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна представити такими моделями:

I. Модель простого товарного виробництва. Як об'єкт аналізу розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.

II. Товарне виробництво вільної конкуренції. Це універсальніша модель, вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність товаровиробника здійснюється в умовах конкуренції, при цьому він спирається тільки на ринкову кон'юнктуру, виходить лише з власних інтересів.

III. Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки вищого рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють господарські зв'язки й об'єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється державним регулюванням, що перетворює товарне виробництво на організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні категорії цих відносин — товар і гроші.

Розділ II Механізм організації суспільного виробництва

2.1 Фактори виробництва та їх взаємодія

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови - фактори виробництва.

Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.

В економічній науці поряд з поняттям "фактори виробництва" використовується і така категорія як "ресурси виробництва". Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси. Інакше кажучи, фактори виробництва — це "працюючі ресурси".

В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва.

Так, марксистська теорія поділяла всі фактори виробництва на дві великі групи: особистий фактор виробництва та речовий фактор виробництва. Під особистим фактором виробництва розуміють робочу силу як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини до праці. Під речовим фактором виробництва розуміють сукупність засобів праці, предметів праці та природних умов.

У другій половині XIX ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу.

На початку XX ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий — підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництва.

Чотирьохфакторна класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і наче б завершеною. Однак на кожному етапі розвитку суспільного виробництва під впливом науково-технічного прогресу постійно з'являються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого рівня розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори виробництва. Тому економічна наука постійно розширює і доповнює класифікацію факторів виробництва.

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

Рис. 2.1. Фактори виробництва

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.

Людський капітал — сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили.

Земля як фактор виробництва включає в себе землю, лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:

— по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. На Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь — 42 млн га;

— по-друге, земля є невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;

— по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для господарюючих суб'єктів;

— по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;

— по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.

Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення.

Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.

Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності, інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом, інформація справляє суттєвий вплив на розвиток економічних процесів. Завдяки розвитку інформації відбувається переоцінка ролі та місця матеріально-речових факторів суспільного виробництва. Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційномісткість виробництва, праці та продукту.

Екологічний фактор виробництва. В другій XX століття у зв'язку зі змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили.

Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів.

Екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення. Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого значення як на мікро- так і на макрорівні.

Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки господарюючого суб'єкта, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, його постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю прирівнюється до витрат висококваліфікованої праці.

Зазначаючи роль і значення вищенаведених факторів виробництва, потрібно зауважити, що вони переплітаються і взаємодіють один з одним. Жоден з них сам по собі не спроможний виробити продукт і принести дохід. Відсутність хоча б одного з них може призвести до руйнування системи і зробити неможливим сам виробничий процес.

Крім того, факторам виробництва властива взаємозамінність, котра обумовлена специфікою споживчих властивостей і конструктивними особливостями продукту, що виробляється, а також обмеженістю того чи іншого виду ресурсу.

2.2 Продукт виробництва та його форми

Розкриваючи основу життя людського суспільства, ми в першому питанні з'ясували, що таке виробництво. Проте політекономія має справу не з будь-яким конкретним виробництвом. Вона визначає закономірності функціонування суспільного виробництва.

Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.

У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва о суспільний продукт. Суспільний продукт - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП). Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва [18,с.525].

При визначенні величини ВСП до його складу завжди включається повторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Річ у тім, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту (сировина, паливо, матеріали), який для відповідних галузей (добувної промисловості) виступас як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП.

Наприклад, вартість добутої нафти спочатку включається у валову продукцію нафтодобувної промисловості. Потім, при виготовленні бензину, -у вартість продукції нафтопереробної промисловості. Далі - у вартість автотранспортних перевезень і т.д.

Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв'язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП). Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Тобто, це продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, па відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок. Так, у 1990р. ВСП України (у фактично діючих цінах) становило 288,5 млрд. крб., а кінцевий продукт - лише 131,4 млрд. крб.

Для чого ж тоді потрібні розрахунки ВСП, якщо він не дає реальної картини кінцевої діяльності виробництва? Річ у тім, що ВСП виражає складні госпрозрахункові відносини між підприємствами та галузями економіки. Тому його розрахунки потрібні: а)для госпрозрахункової комерційної діяльності підприємств (фірм); б)суспільство завжди повинно знати, скільки необхідно проміжного продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання благ. Обчислюється КСП шляхом вилучення з валового продукту повторного рахунку, тобто обороту предметів праці (МЗ) і додавання вартості спожитих засобів праці, що є фондом амортизації (А): КСП = ВСП - МЗ + А

ВСП і КСП - це показники матеріального виробництва. Але ж, як; було з'ясовано вище, суспільне виробництво включає в себе не лише галузі матеріального, а й галузі нематеріального виробництва. Тому необхідно обраховувати весь результат господарської діяльності.

Здійснюється це за допомогою такого показника, як валовий національний продукт (ВНП).

ВНП обчислюється не за виробничим принципом (як попередні показники), а як сума кінцевих доходів, які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в усіх галузях і сферах народного господарства. Його складовими частинами є: а)вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг; б)вартість державних закупок; в)капітальні вкладення; г)сальдо платіжного балансу.

Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни та при міжнародних порівняннях. Цс зумовлено тим, що вій відображає кіпцеві результати господарської діяльності країни, той продукт і послуги, які йдуть на споживчі потреби, Інвестиційну діяльність, експорт та інші цілі. ВНП - один з найпоширеніших показників, який застосовується на Заході при визначенні рівня соціально-скоиомічпого розвитку країни.

При всіх позитивних якостях цей показник мас теж певні недоліки: а)він не показує джерело доходів; б)штучно завищує доходи, бо включає повторні рахунки; в)не відображає реальний стан виробництва, бо безпосередньо з ним не пов'язаний. Прикладом може бути сучасна Україна. Доходи певної категорії людей неймовірно зростають при катастрофічному скороченні виробництва [18,с.627].

Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є чистий продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільство може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку виробництва. В політичній економії і сучасній обліково-статистичній практиці ЧП отримав назву національного доходу. Він же валовий доход (суть, виробництво, розподіл і перерозподіл національного доходу розглядаються в спеціальній темі).

Економічна теорія (політекономія) й сучасна господарська практика використовують усі названі виміри суспільного продукту. Проте з точки зору результативності суспільного виробництва, його динаміки, головне значення має величина ЧП (національного доходу), тому що саме він, як реальний результат функціонування суспільного виробництва, визначає рівень матеріального добробуту населення країни на даному етапі й можливості його зростання в майбутньому. Гака важлива роль ЧП передбачає поділ його на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт (НП) - це та частина ЧП, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи.

Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування.

Максимальна - розмірами ЧП. Останній варіант може існувати лише як епізод. Бо якщо НП буде постійно поглинати весь ЧП, то це, з одного боку, при незмінній кількості населення породжуватиме застій життєвого рівня населення, а з іншого - при зростанні населення - його зниження. Тому суспільство завжди повинно виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт (ДП) - це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.

ДП=ЧП-НП

ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктивних сил. Тобто, лише тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя. Отже, поява ДІЇ стала результатом і в той же час могутнім рушійним мотивом технічного прогресу.

Соціальним наслідком цього процесу стало те, що поява ДІЇ породила економічну доцільність експлуатації людини людиною, яка до того була просто неможливою. Бо утримувати будь-яку людину, яка не може не те що створити певний надлишок, а й прогодувати себе, економічно недоцільно. Поява економічної доцільності експлуатації привела до поділу суспільства на протилежні класи експлуататорів і експлуатованих. Отже, соціальні наслідки технічного прогресу обертаються, як правило, до певного часу проти людини, породжуючи все нові форми та методи експлуатації. Людство ж намагається звільнитися від цієї приреченості, обернути технічний прогрес на свою користь. Як це практично виглядало й виглядає, ми дізнаємося, вивчаючи політекономію.

2.3 Виробничі можливості

Ресурси та їхні особливості. Для того, щоб створити необхідну для життя суспільства кількість матеріальних і нематеріальних благ, потрібно затратити величезну кількість різних ресурсів (природних, трудових, фінансових та ін.), які називають економічними ресурсами.

Економічні ресурси — сукупність речових та особистих факторів виробництва, що використовують для виробництва товарів і послуг, у Для вивчення економічних ресурсів вживають різні критерії кваліфікації. Крім особистого і речового чинників, можна вирізняти також відтворювані та невідтворювані чинники. До відтворюваних належать ті, що створюються і відтворюються природою (ґрунт, водні басейни тощо) та суспільством (засоби виробництва, наука, інформація), до невідтворюваних — корисні копалини, що використовуються як сировина. Водночас існують чинники, які спільно відновлюються у процесі взаємодії людини з природою (наприклад, трудові ресурси).

Ще одним варіантом класифікації ресурсів є їх поділ на природні, трудові, інвестиційні (грошові ресурси), наукові та інформаційні.

Суспільною формою різних видів ресурсів є певний тип власності на них.

У процесі матеріального виробництва надзвичайно важливу роль відіграють природні ресурси. Так, на виготовлення продукції вартістю 1 дол. США людство витрачає в середньому до 1 т природних ресурсів, а з надр планети щорічно видобувають майже 25 т рудних корисних копалин і будівельних матеріалів на кожного жителя земної кулі [2,с.300].

Обмеженість ресурсів. У певній країні або у масштабі планети обсяги окремих економічних ресурсів природно обмежені. Так, із загальної площі земної кулі майже 510 мли. м2 (понад 75 %) припадає на моря; неоднаковими є природні умови господарювання, обсяги природних копалин тощо.

Проте, за підрахунками учених, наявні сільськогосподарські угіддя за умови їх ефективного використання можуть забезпечити необхідними життєвими благами близько 12 млрд. осіб, тобто вдвоє більше, ніж існує на планеті. Наприклад, українські чорноземи спроможні прогодувати не менше 1 млрд. осіб. Це означає, що обмеженість цього виду ресурсів має відносний характер.

Водночас є немало країн, у яких відсутня значна частина одних ресурсів, але вони мають у наявності інші, обмін якими може задовольнити потреби більшості країн світу. Проте цьому перешкоджає дискримінаційний характер міжнародного поділу праці і світової торгівлі.

Тому межа виробничих можливостей залежить не стільки від обмеженості ресурсів, скільки від наявного соціально-економічного устрою у більшості країн світу, зокрема від розподілу багатства і власності, величезних витрат на гонку озброєнь, величини платоспроможного попиту населення.

Водночас справді обмеженими є лише окремі види природних ресурсів (нафта, газ та ін.). Така обмеженість є абсолютною, про що йтиметься в останній темі. Крім того, про абсолютну та відносну обмеженість ресурсів можна говорити і з погляду на постійно зростаючі потреби людей, зростання яких випереджає виробничі можливості суспільства.

Враховуючи відносну рідкісність переважної кількості ресурсів, можна стверджувати про дію відповідного закону. Закон відносної рідкісності ресурсів виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв'язки між зростаючими й випереджаючими потребами людини та відносною обмеженістю ресурсів і їх нерівномірним і несправедливим розподілом.

Розділ III Шляхи розвитку суспільного виробництва та методи його оптимізації

Виробничі можливості суспільства завжди були обмеженими. Зі збільшенням населення виникала необхідність залучення в господарськийобіг нових земель, різноманітних природних ресурсів. До початку ХХ сторіччя темпи приросту використовуваних ресурсів залишалися відносно невеликими. Пояснювалося це, з одного боку, певною стабільністю в потребах населення, а з іншого боку, - обмеженістю росту чисельності самого населення. Дві тисячі років тому на Землі проживало 230-250 млн. осіб, у 1800 р. - вже більше 900 млн., у 1900 - 1,5 млрд., 1960 - близько 3 млрд., 1995 - 5,5 млрд. людей. Темпи приросту населення різко зросли у ХХ столітті, хоча ще наприкінці XVIII в. молодий англійський священик ТомасРоберт Мальтус вивів закон збиткової прибутковості. Відповідно до цього закону, продовольство буде збільшуватися в співвідношенні один, два, три, а чисельність населення - один, два, чотири і т.д.

У зв'язку з демографічним вибухом, що відбувається, за останні сорок-п'ятдесят років у господарськийоборот було залучено стільки природних ресурсів, скільки їх було використано за всю історію розвитку цивілізації до цього часу. Обґрунтування вибору використання обмежених ресурсів стало однієї з центральних проблем господарювання. [9, с.33]

Результатом господарювання в будь-якій економічній системі є вироблений продукт. Він є сумою всіх створених протягом року благ і має подвійну цінність. Насамперед це різноманітні предмети і послуги, вироблені для задоволення виробничих і особистих потреб людей.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом її цементуючого ядра - способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва - це спосіб створення і відтворення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою - це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зрештою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних відносин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого - залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного - автоматизована техніка.

Первісну основу життя становить суспільне виробництво. Перш ніж займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому русі, нам насамперед необхідно розглянути суспільне виробництво, як джерело всякого благополуччя.

Виробництво - не єдиний фактор, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, кількість народонаселення та інші фактори. Однак певного результату суспільство може досягти лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих факторах, у процесі виробництва.

Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих чи інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці і засоби праці.

Під робочою силою розуміється сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм і які реалізуються в ході трудового процесу. В міру розвитку суспільного виробництва змінюються характер і зміст робочої сили. На ранніх етапах розвитку суспільства головну роль грали фізичні здібності людини до праці. В міру розвитку виробництва, особливо в умовах сучасної науково-технічної революції, усе більш високі вимоги пред'являються до розумових здібностей людини, до його інтелектуального рівня, науково-технічної освіти, кваліфікації й інших якостей.

Робоча сила виступає особистим фактором виробництва, а людина - як її носій, трудящий - як головна продуктивна сила.

Предмет праці - це все те, на що спрямовано працю людини, і що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці усе більше місця займають продукти виробництва, що називаються сировиною.

Засоби праці - це речі чи комплекси речей, за допомогою яких людина обробляє предмети праці, впливає на них. До них належать різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляхи сполучення, земля тощо. В міру розвитку виробництва засоби праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються. [11, с.78]

Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як речовинний фактор виробництва, як засоби виробництва.

Виробництво не можна представляти як механічне поєднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Способи з'єднання факторів виробництва визначають систему пануючих у суспільстві виробничих відносин. Зміст виробничих відносин визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхньогопрояву - способом поєднання працівника з засобами виробництва, тобто відносинами власності на засоби виробництва.

У суспільстві завжди панують визначені типи, види власності: приватна, колективна, дрібна трудова, державна, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відносини власності перестають змінюватися, то продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відносинами власності визначається приналежність виробленого продукту, форма його розподілу, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

Часто поняття власності зводиться до володіння певним майном, капіталом (заводом, фабрикою, будинком, рахунком у банку тощо). Це не зовсім прапвильно.

Обсяг власності мера міста визначається не його рахунком у банку й особистим майном, а тими можливостями, що фактично дає йому займана посада.

Висновки

Виробництво — це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця — людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Праця і виробництво — не тотожні поняття. Виробництво — це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення — засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер. [9, с.34]

Процес праці здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають як кількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнова належність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесу виробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, кому вони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесу виробництва.

Важливою характеристикою виробництва є його двоїстість. У кожний певний момент у процесі виробництва створюються блага, тобто має місце праця і здійснюються її витрати, і у такий спосіб відбувається формування вартості вироблюваних благ. З точки зору створення конкретних благ (корисностей) процес виробництва є продуктивною силою, яка сама себе створює. Коли він пов'язаний з формуванням вартості продукції, яка виявляє себе в обміні витратами праці, втіленими в різних благах з метою їх привласнення, цей процес виступає як розгортання певних економічних виробничих відносин (соціальне - та організаційно-економічних).

Процес виробництва — це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.

Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднання в ньому елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного його повторення, в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощування кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективне функціонування.

Важливою особливістю процесу виробництва є створення не тільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких в сучасних умовах значно зросло.

Список використаних джерел

1.  Бідняк М.Н. Організація управління: Навч. посібник. - К.:А.С.К., 2003.- 176 с.

2.  Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. -К.: Вищашк.., 2003.- С. 365

3.  Бутко М. Суспільне виробництво // Економіка України, № 2, 2003, 53с.

4.  Бондар І. Ю., Пахомов В. І. Управління витратами виробництва та собівартістю продукції: Навч. пос. - К.: КДТЕУ, 2000.

5.  Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. Посібник. - К.: Знання -Прес, 2002 .- 608с.

6.  Варналій З.С. Основи підприємницької діяльності: Підручник для учів 10-11 класів/ З.С.Варналій, В.О.Сизоненко. - К.: Знання України, 2003.-407 с.

7.  Васильков В.Г. Організація виробництва: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2003.- 524 с.

8.  Гордієнко П.Л. Стратегічний аналіз: Навч. посібник. - К.: Алерта, 2006.- 404 с

9.  Голиков В. Фактори виробництва та їх взаємодія// Економіка України, № 8, 2004, С. 62с.

10.  Загальна економічна теорія. І ч. / за ред. І.В.Буяна. -Тернопіль: Лідер, 2000. -378 с.

11.  Зінь Е.А. Планування діяльності підприємства: Підручник/ Е.А.Зінь,
М.О.Їурченюк. - К.: Професіонал, 2004 - 320 с.

12.  Кисельов А.II. Основи бізнесу: Підручник .- К.: Вища школа, 1998 .- 191с.

13.  Економічна теорія /Під ред. Предборського В.А.- К.: Кондор, 2003.-492с.

14.  Кириленко В. Мікроекономіка: Навч. Посібник.-К.:Таксон,2008.-335с.

15.  Крупка М.І. та ін. Основи економічної теорії: Підручник .-К.: Атака, 2007.- 344с.

16.  Мурашко М. Роль виробництва в житті суспільства // Економіка України, № 7, 2003, 64с.

17.  Нємцов В.Д. Менеджмент організацій: Навч. посібник/ В.Д.Нємцов, Л.С.Довгань, Г.Ф.Сініок.- К.:ТОВ "УВПК "ЕксОб", 2007.- 392 с.

18.  Нємцов В.Д. Стратегічний менеджмент: Навч. посібник/ В.Д.Нємцов, Л.С.Довгань.- К.: ЕксОб, 2002.- 560 с.

19.  Мочерний С.В. та ін. Основи підприємницької діяльності: навчальний посібник.-К.: Академія, 2003.-280с.

20.  Оберемчук В.Ф. Стратегія підприємства: Короткий курс лекцій. -К.:МАУП, 2000.- 128 с

21.  Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підручник / Під ред. Г.Н.Климка, В.П. Несторенка. - К.: Вища школа. - Знання, 2007.-743с.

22.  Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підручник/ За ред. Г.ІІ.Климко .- К.: Знання - Прес, 2002.- 615с.

23.  Основи економічної теорії / за ред. С.В. Мочерного. -К.: Академія, 1997. -464 с.

24.  Перепьолкіна О.О.  Економічне зростання в умовах перехідної економіки// Фінанси України,2005.-№5 - С. 110-121.